Тест-драйв у багрових тонах

Марія БОНДАР

Вступаючи до КПУ і СПУ, журналістка Контрактів з’ясувала, як роблять бізнес на класовій боротьбі

Осередок компартії Печерського району столиці законспіровано не гірше, ніж явочну квартиру. На дверях табличка — «Рада ветеранів», у приміщенні двоє літніх чоловіків обговорюють фронтове минуле. Переступивши поріг, запитую, де знаходиться штаб партії. Співрозмовники переглядаються і знизують плечима. Домашня заготівка: «Я від Ігоря Володимировича Шаповала (секретаря одного з районних осередків КПУ. — Ред.)» — діє на них, як пароль. Відразу з’ясовується, що приміщення ради ветеранів і є районним офісом КПУ. Не знати звідки з’являється секретар місцевого райкому і веде мене до таємної кімнати, обвішаної портретами Сталіна. «Звідки у вас інформація про наш штаб і про шановного Ігоря Володимировича?» — тоном досвідченого дізнавача запитує райсек. З’ясувавши, що інформацію знайдено в мережі Internet, розводить руками: за сучасного розвитку технологій від витоку інформації ніхто не застрахований.

Легенду про те, як, прочитавши програму КПУ, я загорілася ідеєю індустріального прориву, секретар слухає з недовірою. Монолог він перериває низкою запитань (прописка, місце роботи, чи була піонером, чому не вступила до комсомолу, чи часто відвідую батьків, чи регулярно читаю праці класиків марксизму-ленінізму тощо). Після півгодинної бесіди секретар просить заповнити анкету (яка, по суті, дублює раніше поставлені запитання) і говорить, що КПУ з радістю прийме нового товариша. Але не відразу, а через два місяці. Виявляється, перш ніж прийняти до партії, мене прикріплять до первинної організації. І якщо після закінчення випробувального терміну актив осередку за мене поручиться, то питання про прийняття розглянуть на зборах райкому. «Не засмучуйтеся, що вступ до КПУ відкладається, комуніст — це не штамп у партквитку, а стан душі. Товариші зв’яжуться з вами найближчим часом», — втішає секретар.

Того ж дня мене запрошують на зустріч з активом партійного осередку № 2, чи то пак з потенційними поручителями. Зв’язковий — товариш Тарасов (він же керівник первинної організації) — розпитує про мотиви вступу до КПУ, освіту, професійні навички, досвід громадської роботи і володіння іноземними мовами. Отримавши певне уявлення про потенціал неофітки, комуністи просять придивитися до трудового колективу, визначити політичні симпатії колег і спробувати залучити їх до лав КПУ. «Будьте пильні, партія не користується всенародною любов’ю», — попереджає активіст. Однопартійці з розумінням кивають. Кивки плавно переростають у дискусію про те, хто зрадив соціалістичну ідею — СПУ чи СДПУ(О)? До моєї думки ніхто не прислухається, а зрадниками визнано всіх, окрім, природно, самих комуністів. Хтось із товаришів вручає мені візитку, висловлюючи готовність консультувати з питань військової психології, хтось бажає успішної агітаційної роботи, а хтось наполегливо радить остерігатися соціалістів Мороза: мовляв, ворог і вночі стежить за діями КПУ.

У штабі СПУ Шевченківського району столиці з’ясовую, що комуністи дарма б’ють тривогу. Якщо соціалісти і справді за кимось стежать, то зовсім не за КПУ, а за Партією регіонів, міський штаб якої сусідить з офісом СПУ. Переступивши поріг кімнати, прикрашеної малиновими прапорами, застаю соціалістів за обговоренням умов праці агітаторів ПР. Один із «морозівців» відволікається і, з’ясувавши, що я маю намір вступити до СПУ, звертається до однопартійця: «Сашко, твоя клієнтка!».

Олександр, секретар первинної організації № 49, кандидат у депутати райради, простягає бланк заяви. У його осередку, мабуть, давно не було поповнення, оскільки перше моє запитання, пов’язане із заповненням бланка (точна назва первинної організації), викликає в нього труднощі. На допомогу приходить партійна взаємопідтримка — заяву заповнюємо всім колективом. Після чого мені пропонують попрацювати агітатором. «Ми не можемо платити 10 грн за годину, як Партія регіонів, — нарікає соціаліст-секретар. — Наш тариф — 5 грн. Але врахуйте, що регіонали частенько карають своїх, позбавляючи агітаторів зарплати, а ми про наших піклуємося, забезпечуємо чаєм і бутербродами». На запитання про інформатора в Партії регіонів Олександр відповідає ухильно: «У нас є свій серед чужих, але з ним ви познайомитеся згодом».

Переконавшись у тому, що розмір зарплати і бутерброди мене влаштовують, секретар вручає брошуру «Рекомендації агітаторові» та агіткомплект: настінні календарі, наклейки, блокноти, ручки з логотипом СПУ, буклети з відгуками Ющенка і Тимошенко про Олександра Мороза та кілька екземплярів партійної газети. У СПУ, за словами товариша, приймають без зволікань. Дата ініціації залежить від того, як швидко я принесу до штабу дві фотографії (для особистої картки і партквитка). «Ваше перше завдання — переконати батьків проголосувати за соціалістів, — дає настанови Олександр. — Поясніть домочадцям, що в СПУ зібралися кришталевої чистоти люди. От, приміром, Луценко...». Полум’яну промову секретаря перериває телефонний дзвінок. Олександр дістає з кишені недешевий мобільний і діловито пояснює комусь, що сам в усьому розбереться.

«На агітпост побіг, — пояснює один із соціалістів від’їзд Олександра. — У нього на Лук’янівці два намети, а з ними стільки мороки. Мені, наприклад, уже набридли газети і брошури по постах розвозити, від них крісла брудняться». «Ще як брудняться, — підхоплює тему інший соціаліст, — особливо якщо оббивка світла». Однопартійці починають бесіду про шкоду друкарської фарби для ворсистих тканин, а я направляюся до виходу і на ганку зустрічаю прихильників Партії регіонів, з якими спілкувалася під час одного з попередніх тест-драйвів. Регіонали скоса поглядають на пакет з малиновою символікою, вітаються крізь зуби і проходять повз.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар