Персона

Лотос Пустовіт

Яніна КУДЬ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Секрет комерційного успіху Лілії Пустовіт у тому, що вона не думає про комерцію. Лілія відчуває себе лише на початку великого шляху і готується до завоювання Європи

В інтерв’ю Контрактам дизайнер Лілія Пустовіт розповіла про те, що:
1) у Парижі легко творити, але жити краще в Києві
2) інвестори не хочуть вкладати гроші в українську fashion-індустрію
3) допомога Абрамовича — добра підмога
4) міжнародні баєри до наших дизайнерів не приїдуть
5) сама вдягається надзвичайно просто

Дизайнер модного одягу Лілія Пустовіт любить говорити, що одяг її марки має найкращий в Україні крій. Її думку поділяють Віталіна Ющенко, Анастасія Катеринчук, співачки Руслана та Софія Ротару. Всі вони вже багато років є постійними клієнтками Лілії. Віднедавна одяг від Пустовіт можна купити в лондонському Dover Street Market — Мецці світових модних тенденцій. Лілія відчуває себе лише на початку великого шляху і готується до завоювання Європи.

Дівчата емансипе

Більшість видатних дизайнерів зі світовим ім’ям — чоловіки, причому гомосексуалісти. З огляду на це виникають два запитання: у чому, на вашу думку, суть такого феномену і яким чином ви збираєтеся вписатися в цей контекст?

— Справді, майже всі великі дизайнери — представники сильної статі, причому нетрадиційні. Однак вони панують не тільки у світі моди, а й у світі живопису, театру, кінематографа. Чим викликаний гучний успіх таких людей? З одного боку, їм властиві винятково жіноча тонкість сприйняття і глибоке розуміння естетичного. З іншого — їхня фізіологія, попри все, залишається чоловічою, що забезпечує високу працездатність і волю зробити блискучу кар’єру. Проте якщо пильніше придивитися, то стане очевидно, що ситуація поступово вирівнюється. Останніми роками в індустрії моди дедалі частіше з’являються, я б сказала, трендові жінки, яким вдається не тільки не поступатися колегам-чоловікам у працездатності, а й формувати нові тенденції. Я маю на увазі Стеллу Маккартні, Міуччію Прада, Фріду Джанніні... Прикладів багато. Утім, згодна, це тенденція лише останнього часу. Ще зовсім недавно вважалося, що кутюр — виключно чоловіча парафія.

Що дозволило жінкам здійснити цей прорив?

— Вочевидь, емансипація! Зараз дівчата все менше орієнтовані на родину і все більше на кар’єру. Хоча, як на мене, це й не дуже добре. Та говорити про всіх складно. Що стосується особисто мене, то я і лірик, і фізик в одній особі. Це, напевно, було закладено ще з дитинства. Тато — спортсмен з досить крутою вдачею, завдяки якому я серйозно займалася спортом, що загартовувало характер. Мама — викладач етики, естетики та іноземних мов, саме вона прищепила мені любов до прекрасного. До того ж я старша сестра, що саме по собі зобов’язує. Скільки себе пам’ятаю, ніколи не ходила без діла: гуртки, секції... Зараз розумію, що все це сформувало і характер, і ставлення до життя взагалі. Я знайома з величезною кількістю людей, які були набагато талановитіші за мене, але так нічого й не досягнули лише тому, що ставилися до життя за принципом: «Завтра, завтра, не сьогодні!». Мій принцип — «Тут і зараз!». Якщо я прийняла рішення, воно має бути реалізоване. Інакше який був сенс його приймати?

Ймовірно, у такого підходу теж є свої недоліки?

— Безумовно! Зізнаюся, мені нестерпно важко. У модних домах, що нормально розвиваються, зазвичай на перших ролях дві особи. Одна відповідає за креатив, друга — за комерцію. Зазвичай це дуже близькі люди, безмежно віддані один одному, що вірять у геніальність партнера. Я ж змушена перебувати в обох іпостасях водночас.

Невже поруч із вами немає людей, які самовіддано вірять у вашу геніальність?

— (Сміється.) Є, але, мабуть, у них немає комерційної жилки! Утім, я не втрачаю надії! Хоча часом стає трохи прикро, адже в мене накопичилися колосальний досвід, величезна кількість нереалізованих ідей. А в межах моделювання одягу так вузько і тісно! Так, я люблю fashion, але якби могла, то із задоволенням розширила б сферу діяльності, наприклад, взялася б за розробку дизайну меблів та інтер’єрів. Однак такої можливості поки що немає. І річ не так у грошах, як у відсутності якісного та налагодженого менеджменту в усіх напрямах діяльності компанії. Одній охопити все надзвичайно складно, та й немає в Україні розвиненої індустрії модного бізнесу. Народ знає імена якихось місцевих дизайнерів, але навряд чи хтось зможе толком відповісти на запитання, чим різняться їхні стилі або де можна купити їхній одяг. Хто може похвалитися, що носить речі українських модельєрів? Я вважаю, що це загальнодержавна проблема, наслідок якої — занепад національної легкої промисловості. Хочеться вірити, що незабаром ситуація зміниться, як це нещодавно сталося у Росії.

Що ви маєте на увазі?

— За останні кілька років там з’явилося кілька національних брендів, які досить успішно розвиваються. Це насамперед Denis Simachev (Денис Сімачов. — Ред.), CHAPURIN (Ігор Чапурін. — Ред.), Alena Akhmadullina (Олена Ахмадуліна. — Ред.), я вже не кажу про Valentin Yudashkin (Валентин Юдашкін. — Ред.)! За цими брендами стоять дизайнери, у яких великі команди, величезні бюджети. Сімачову, наприклад, допомагає Роман Абрамович. Це серйозна підтримка!

— А чи не податися мені у дизайнери крісел?

Утім, мене, хоч би як пафосно це звучало, цікавить не тільки персональна самореалізація, а й глобальний розвиток української моди, тому я згодна працювати на перспективу. Сподіваюся, наступному поколінню наших дизайнерів буде легше, вони не будуть змушені пробивати лобом стіну.

Чому, на вашу думку, українські підприємці не хочуть інвестувати у національний модний бізнес?

— Хоча б тому, що йдеться про довгі інвестиції. У нас довгий виробничий цикл: тканини закуповуються за рік до виходу колекції, сама колекція шиється півроку, потім вона демонструється на показі, і лише після цього відшиваються речі, які надійдуть у продаж. А в роздробі, як відомо, є ще й відстрочення платежів. Тобто гроші інвестора повертаються нескоро. Вочевидь, українські підприємці ще не готові до довгострокових інвестицій у fashion-бізнес, та й не надто переживають із приводу розвитку національної легкої промисловості загалом. Зараз більшість українських підприємств працюють з італійськими компаніями за давальницькими схемами, а ті, своєю чергою, розміщають виробництво тканин в Азії. І це порочне коло нікому розірвати. Отже, і тямущим fashion-менеджерам нізвідки взятися. Мене тішить те, що це просто не може тривати нескінченно. Принаймні стереотип про те, що імпортне за визначенням краще, вже подолано. Приміром, споживачі мас-маркету ще недавно, не замислюючись, вибирали те, що дешевше, а зараз готові купувати made in Ukraine з принципу. На жаль, це ще не зрозуміли ті, хто міг би на цій тенденції добре заробити.

Паризький шик

За радянських часів професія художника-модельєра вважалася чи не елітарною. Як вам вдалося вступити до такого престижного ВНЗ, як Київський інститут легкої промисловості?

— Дивом! Взагалі я закінчила школу із золотою медаллю, тому для вступу мені потрібно було скласти лише один іспит, але обов’язково на відмінно. П’ятірку я не одержала і спочатку дуже засмутилася. Зате успішно склала інші іспити і нарешті стала студенткою. Батьки, звісно, мною дуже пишалися, адже конкурс був дев’ять осіб на місце!

Цікаво, ваша мама була модницею?

— Ні! Модником був тато. Люблю розглядати старі сімейні фотографії — на них тато такий піжон! Він і зараз виглядає кавалером.

Ви шили для нього щось особливе?

— Ні, на жаль, якось не склалося. Крім того, чоловічий одяг — не моя стихія. Але, трапляється, я дарую йому одяг інших дизайнерів.

Пам’ятаєте першу створену вами річ, за яку вдалося отримати гроші?

— Зараз щось конкретне згадати складно. Пам’ятаю лише, що ще в часи навчання в інституті ми всі трошки підробляли, шили на замовлення. Якщо говорити про першу колекцію, то це було вже після інституту, коли працювала за розподілом на швейній фабриці у Бендерах. У мене були дві подружки, що підробляли моделями. Одна з них, дуже жвава, здобула юридичну освіту. Вона й запропонувала всім нам створити імпровізований театр моди. Ми шили якісь убрання, самі їх показували і намагалися продавати своїм же знайомим. Наші друзі ді-джеї допомагали музично оформляти ці постановки. Усе нагадувало веселу дружню тусовку. Якщо говорити про серйозніші, професійніші колекції, то вони з’явилися у середині 1990-х, коли я почала працювати у Київському центрі моди «Екста», куди мене запросили знайомі. У 1996 році я поїхала до Вільнюса на міжнародний дизайнерський фестиваль In Vogue із власною колекцією і здобула Гран-прі. Головою журі був Даніель Ештер, який на той час володів модним брендом Daniel Hechter. Видатна людина, один із піонерів прет-а-порте. Він побачив мою колекцію й запросив до себе стилістом. Так я вирушила до Парижа.

Ймовірно, у Франції вам довелося пережити культурологічний шок?

— Не те слово! У ті роки починали гриміти такі імена, як Джон Гальяно, Олександр МакКуїн. Вони тільки розпочинали свою роботу у великих французьких домах, але вже переполошили весь модний світ. Водночас навколо творило дуже багато англійських стилістів, манера яких надзвичайно радикальна. І на всьому цьому тлі пишним цвітом розквітнув мінімалізм! У мене просто голова йшла обертом. Тоді, потрапивши в це середовище, я й відчула повною мірою, що таке креативне мислення. Звісно, я намагалася відвідувати покази великих дизайнерів. Пам’ятаю, мене неймовірно вразили колекції Емануеля Унгаро та Крістіана Лакруа. Це був справжній haute couter: рожевий подіум, увесь засіяний пелюстками троянд, розкішні сукні!.. Усе це настільки не збігалося з тим, що я залишила в Україні! Згадайте той «бандитський visual», жах провінційний: накладні нігті, міні-спідниці, декольте, ботфорти, піджаки малинові...

Мабуть, не всі мешканці Парижа мають чудовий смак.

— Річ не тільки в цьому, а й в особливому становищі, яке займає творча людина в цивілізованому європейському суспільстві. Там цінуються ідеї самі по собі. Працює ціла армія хедхантерів, які ці ідеї шукають. І якщо тебе знайдуть, помітять, то створять абсолютно всі умови для повноцінної роботи. Ти, головне, твори, придумуй, решту тобі організують! Я хочу сказати, що на Заході набагато простіше бути просто творчою людиною.

Чого вас навчила робота в модному домі міжнародного рівня?

— Усього. У ті роки в Україні не було fashion-індустрії в принципі. Ніхто гадки не мав, яким чином будується робота модного дому. І, звісно, потрапити в таку структуру, побачити все зсередини для мене було величезним везінням! Для мене, наприклад, стало відкриттям, що колекція робиться дуже великою і містить у собі так звані подіумні речі, які, швидше за все, ніколи не продадуться, у найкращому разі після показу вони красуватимуться на манекенах у вітринах. Зате по них шиється комерційний одяг, який взагалі не бере участі у дефіле, але який добре купують модні магазини.

Як же ви зважилися покинути цей рай?

У дизайнера потужна теоретична база

— Ну не такий вже там і рай... Зверніть увагу: всі, у кого є можливість жити і там і тут, так і роблять. Я не хотіла б назавжди залишитися в Парижі. Дуже люблю Київ — мені тут комфортно. Крім того, за кордоном бувало складно і самотньо через брак російськомовних, я б сказала, слов’яномислячих людей. У нас свій, особливий менталітет, особливе сприйняття гумору. Далеко не всі емігранти знаходять там своє щастя.

Крім того, відчувала, що, залишаючись у Парижі, не можу самореалізуватися повною мірою. Здавалося, ось повернуся в Україну, почну робити колекції тільки під своїм ім’ям і тільки такі, як мені хочеться. І ніхто мені не розповідатиме, що я працюю в консервативному домі зі сталими традиціями, про які, боронь Боже, ні на хвилину не можна забувати. Підштовхнуло й те, що Даніель Ештер продав свій бізнес. До дому прийшли німецькі стилісти, які почали штампувати тривіальний мас-маркет з невисоким рівнем дизайну. І тоді остаточно зрозуміла, що потрібно зробити вибір: або оббивати пороги модних французьких домів зі своїм резюме у пошуках нової роботи, або повернутися додому. Я віддала перевагу другому, можливо, обравши шлях найменшого опору. Тим більше що найшлися порадники, які запевняли, що тут мене пам’ятають і чекають.

Рідні пенати

І що, батьківщина зустріла вас із розкритими обіймами?

— Ой! У мене була моторошна депресія! Дратувало буквально все. Виявляється, коли живеш на чужині, пам’ятаєш про батьківщину тільки хороше. Здалеку все здається милим і рідним. А коли повертаєшся, починає бісити кожний таксист. Думаєш: «Як у нас тут усе жахливо!». Залишившись без постійної роботи, почувалася дуже розгубленою, не знала, куди себе подіти. Зате саме в цей період життя відкрила для себе сахаджа-йогу, що допомогла мені не зламатися, встояти. Я раптом почала розуміти, як багато в нашому світі ілюзій і як багато їх було у мене.

Ви хочете сказати, що тепер у вас немає ілюзій?

— Я і зараз дуже романтична. Не в цьому суть. Головне — я почала насолоджуватися сьогоденням. Раніше шукала собі мету, щосили прагнула до неї, нарешті, досягала і в муках починала розмірковувати, на завоювання якої вершини йти тепер. Тобто реалізація бажань не породжувала нічого, крім нових бажань. У цьому замкненому колі немає місця щастю і, до речі, успіху також. У такій системі координат це просто неможливо. Бувало, що через деякий час раптом починала розуміти, яка ж я була щаслива ось тоді і як не цінувала цього! Не вміла жити тут і зараз. Тільки практикуючи медитацію, змогла відкоригувати власне сприйняття світу. Під час медитації йдуть усі думки, бажання, відбувається цілковите переналаштування організму та свідомості, відчуваєш себе частиною Всесвіту... Але моя біда в тому, що я маю завищені вимоги до всього, зокрема й до себе самої. Намагаюся працювати над тим, щоб бути людяною. (Сміється.) Хоча в умовах нескінченного цейтноту це майже неможливо.

Ваші духовні практики якось пов’язані з появою бренда NB Pоustovit?

— Думаю, так. Принаймні саме тоді, коли вони почалися, світ начебто відгукнувся на мої бажання і потреби. Пам’ятаю, добирала для одного популярного гурту тканини для костюмів, у яких музиканти мали зніматися у новому кліпі. Шукала, шукала і випадково «знайшла» директора Nota Bene (один з найбільших імпортерів тканин в Україні. — Прим. авт.). Кількох хвилин спілкування було достатньо для початку співпраці. Так і з’явився модний бренд NB Pоustovit. Приблизно в той самий період в Україні з’явився свій Тиждень моди — Ukrainian Fashion Week, тоді ж ми стали показувати колекції у Москві. Словом, усе почало складатися й тісно переплелася: моя робота і над собою, і над кар’єрою.

Якщо все так чудово складалося, чому півроку тому ви припинили співпрацю з компанією Nota Bene?

— Партнери розлучаються, коли все або дуже добре, або дуже погано. У нас було надто добре, саме це завело в глухий кут, із якого ми вирішили виходити поодинці. І зараз у мене черговий період переоцінки цінностей — почуваюся на початку великого і цікавого творчого шляху.

Ви, пропрацювавши в українській fashion-індустрії більш ніж десять років, почуваєтеся на початку?

— Уявіть собі! Пропрацювавши в модному бізнесі понад десять років, накопичивши колосальний досвід, досягши серйозних результатів, відчуваю себе на початку. Приводом до цього став хороший старт бренда Pоustovit на міжнародному рівні. За моїм глибоким переконанням, нашій команді вдалося неможливе. Наш одяг продається в лондонському концепт-сторі Dover Street Market, що входить до десятки найкращих модних магазинів світу. Він розташований у Mayfair, дуже престижному районі столиці Великої Британії, де є бутики найзнаменитіших модних домів світу. Поки що жоден модельєр пострадянського простору не представлений у магазинах такого рівня. Це місце, де мріють, але ніколи не продаватимуться 90% дизайнерів усього світу. Я сама колись, щоразу приїжджаючи до Лондона, обов’язково заходила у Dover Street Market, коли ще навіть мріяти не могла побачити там свої речі. Продаватися там для дизайнера — все одно що музикантові працювати разом із Бйорк, Ніком Кейвом та Емі Вайнхаус одночасно.

Як ви цього досягли?

— Для мене дуже важливо, що цей прорив став результатом наполегливої праці, а не глобальних фінансових уливань. Цьому також передуваля моя співпраця з Девідом Фоулі, який кілька років тому відкрив у Києві магазин модного одягу Atelier 1. Ми познайомилися на одному з показів Ukrainian Fashion Week, йому дуже сподобалася моя колекція, і Девід запропонував попрацювати разом. Після чого я зі своєю командою почала створювати одяг під маркою Pоustovit for Atelier 1. У Dover Street Market наш одяг потрапив завдяки Девіду. Саме він зламав стереотип, що українська мода нецікава світу. Ідея полягала в тому, щоб запропонувати ринку космополітичний український одяг, який водночас підходив би найрадикальнішій частині фешн-споживачів з абсолютно вільним творчим підходом до того, що на себе вдягнути. Річ у тому, що речі в Dover Street Market дуже своєрідні. Я назвала б їх інтелектуальними. Модні й водночас поза часом. У них дуже багато чорного кольору, складний крій, надзвичайно висока якість, вони впізнавані. Усі марки, що продаються в Dover Street Market, об’єднані цими принципами.

І щоб з’ясувати, наскільки їм відповідаєте ви, до Києва спеціально приїжджав президент лондонського концепт-стору?

— Так, ми зустрілися з Едріаном Джоффе за сніданком, і в нас відбулася цікава розмова. Зокрема, він цікавився, чи не хочу я емігрувати, щоб стати головним дизайнером якогось знаменитого дому. Я відповіла, що така перспектива мене не приваблює. Хочу жити тут, на батьківщині, розвивати власний бренд, бути незалежною і в гармонії із собою. Думаю, йому було важливо переконатися, що я відповідаю встановленій у Dover Street Market своєрідній корпоративній культурі. Інакше наша співпраця не відбулася б.

Не народися гламурною

Я давно переконалася, що працювати потрібно, не озираючись на комерційну вигоду, хоча це й непросто. Потрібно прагнути якнайкраще робити те, до чого лежить душа, і тоді комерційний успіх прийде сам. Ось зовсім недавно отримала кілька листів від керівників відомих італійських і швейцарських модних магазинів із цікавими пропозиціями про співпрацю. Дуже сподіваюся, що колекцію весна—літо ми покажемо в такому глобальному шоу-румі для них усіх. І з нетерпінням чекаю, коли українські модні магазини прийдуть із замовленнями до українських же дизайнерів. Наш одяг давно гідний бути представленим нарівні з видатними міжнародними брендами.

Українські дизайнери часто скаржаться не тільки на недостатню увагу з боку керівництва місцевих модних бутиків, а й на те, що на наш Тиждень моди не приїжджають міжнародні баєри...

— Вони й не приїдуть! Скаржитися нічого — баєри просто фізично не встигають. Коли була востаннє в Лондоні, зайвий раз у цьому переконалася. У цих людей графік розписаний, як кажуть, від і до. Вони на Нью-Йоркський тиждень часто не можуть встигнути! Обмежуються трьома: Міланським, Паризьким і Лондонським. Тут достатньо зробити елементарний розрахунок. Три тижні тривають самі ці заходи. Додайте до цього покази в шоу-румах (два-три тижні до показів і після)! Залишаються якісь два місяці, щоб оформити замовлення на сезон. У людей реально немає часу на приїзд до України. Модних брендів так багато, що в баєрів час розписаний по годинах. Вони ж не просто дивляться на модний одяг! Вони роблять серйозний вибір: яку саме модель замовити, у якому кольорі, з якої тканини. Це колосальна робота! І їхати до нас міжнародним баєрам просто нічого: у них безліч пропозицій з усіх куточків світу. Це українцям потрібно їхати до них і пропонувати свій одяг, якщо є що запропонувати і з чого вибрати!

Скажіть, а ви вранці мучитеся, вибираючи, що вдягнути?

— Ні, абсолютно! Хоча часом здається, що мені слід було б частіше замислюватися на цю тему. Щось я зовсім перейшла на демократичний стиль, треба  про туфельки та спіднички не забувати. Коли на вечір не заплановані якісь особливі заходи, вдягаюся зовсім просто.

Анкета

Лілія Пустовіт народилася 9 грудня у Вінниці

Освіта: Київський інститут легкої промисловості

Найбільше розчарування: у мене немає розчарувань

Досягнення: президент синдикату моди України. Володарка Гран-прі «Золотий гудзик» фестивалю In Vogue у Вільнюсі. Постійна учасниця UFW і Тижня моди у Москві. Голова журі конкурсу молодих дизайнерів «Погляд у майбутнє».

Ким би могла стати: fashion-журналістом

Головна подія у житті: знайомство з медитацією за методом сахаджа-йоги

Хобі: фото, подорожі, колекціонування вражень

Остання прочитана книжка: М. Грушевський «Історія України»

Життєве кредо: роби, що треба, і будь що буде

Остання велика покупка: обладнання для швейного виробництва

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар