Персона

Продавець на раз, два, три

Анатолій ЛЕМИШ, Сергій ВОЛОХОВ Фото Романа ДЕВ’ЯТОВА

Як Олександр Брей з фарцовщика перетворився на найуспішнішого аукціоніста в країні. «Аукціон — це не просто торговельний майданчик. Це дійство, сповнене азарту й суперництва»

В інтерв’ю Контрактам власник антикварного салону та аукціонного дому «Антик-Центр» Олександр Брей розповів про те, що
1) збирання — це єдина гра, яка не має недоліків
2) мистецтво повинне мати більшу ціну там, звідки воно родом
3) колекціонери приховують свої придбання навіть від друзів
4) чиновники заважають упровадженню українського мистецтва у світовий контекст
5) нинішні мистецтвознавці грішать проти істини, потураючи смакам замовника

Спочатку через його руки пройшли сотні рок-платівок, а потім десятки тисяч картин, які Олександр Брей купував, реставрував, продавав, щодо яких давав консультації колекціонерам українського мистецтва з Москви, Берліна, Мюнхена, Відня. Він, як і раніше, є найбільшим авторитетом у країні з національного живопису XIX-XX століть. І назавжди залишиться в історії творцем першого в незалежній Україні аукціонного дому «Антик-Центр». У ньому Брей за 15 років провів 18 торгів, під цим самим дахом експонував Пимоненка та Яблонську, Реріха і Левітана. Серед клієнтів Олександра українські парламентарії та члени уряду, великі бізнесмени. Він стверджує, що всі найкращі роботи українських майстрів XIX-XX століть у приватних колекціях — з його салону і всі, хто працює на ринку антикваріату, — його учні та послідовники. Себе Олександр Брей відверто називає найкращим у професії.

Підпільний обком діє

З чого почалося ваше захоплення колекціонуванням предметів мистецтва?

— Зацікавився живописом та антикваріатом, коли мені був лише 21 рік, завдяки моєму дядькові. Валерій Миколайович Кончаковський належав до тієї київської інтелігенції, що сягає корінням у XIX століття. Він мешкав на Андріївському узвозі, інтер’єр у його квартирі був старовинний: ампірні меблі, колекційна бронза, порцеляна. Була і першокласна колекція живопису. Валерій Миколайович влаштовував четверги, на які збиралася київська інтелігенція: художники, поети, знані люди міста.

Звідки в радянської людини гроші на антикваріат?

— Дядько був відомим лікарем-практиком і міг собі це дозволити: і збирання, і ось такі зустрічі однодумців. Щоправда, збори тривали тільки до Олімпіади 1980 року — перед її проведенням влада особливо завзято переслідувала неформальні збори, тим більше з підозрою на інакомислення. А доти до нього приїжджали збирачі з усього СРСР, здебільшого вчені, письменники, медики, траплялися інженери. У Києві було близько двадцяти осіб, що входили до цього кола. Я бував на четвергах, був присутній під час обговорення переваг картин, обмінів. По суті, ці зустрічі сформували мою особистість, я перетворився на «антирадянський елемент». Захоплювався філософією, західною музикою, а оскільки спілкувався з розумними людьми, рано розібрався, що таке радянська влада. Та головне — став колекціонером, був наймолодшим, але зміг, як кажуть, вскочити на підніжку поїзда, що рушає. Потім поступово перезнайомився з багатьма збирачами Москви, Пітера, Одеси, Львова.

— Знайду підробний прищ на тілі справжнього слона

І за рахунок чого ви, тоді молода людина, поповнювали колекцію?

— У студентські роки займався тим, чим і багато моїх однолітків: торгував на «балці» у Новобіличах західними платівками і джинсами, доки її не прикрили напередодні Нового 1973 року. Тоді цікавився не так живописом, як музикою: любив The  Beatles, The Doors, The Rolling Stones, пізніше захопився важким роком: Led Zeppelin, Deep Purple, Uriah Heep... І обожнював Pink Floyd. Хіпував — в інституті знімали стипендію за зачіску. Можливо, завдяки закриттю «балки» з головою поринув у живопис. А в ті часи колекції створювалися переважно шляхом обміну. Гроші виконували допоміжну функцію, про них навіть не прийнято було говорити. Ми обмінювалися знахідками, іноді з доплатою.

І не продавали заради наживи?

— Продавали. Але для справжніх збирачів важливо не просто розлучитися з цікавою роботою, а отримати натомість щось не менш унікальне.

Як визначалася цінність того чи іншого предмета?

— Репутації художників складалися неквапливо — від довгого споглядання робіт та їх обговорення з друзями, такими самими прискіпливими поціновувачами. Думаю, такий спосіб оцінки предметів мистецтва найправильніший, він не зав’язаний на спекуляціях, замовлених публікаціях. Якщо сьогодні виникають сумніви з приводу якоїсь роботи, я завжди запитую себе: як би цю річ оцінили ті, «старі» збирачі? Ніколи не забуду, як приносили для обміну або продажу картини Шишкіна. Колекціонери дивилися на них і резюмували: ну хороший художник, однак ремісник — немає в ньому нічого особливого. Адже поряд були чудові полотна Нестерова, Коровіна. Я пройшов добру школу розуміння мистецтва. Потрібно дуже довго, при різному освітленні дивитися на картину, щоб її зрозуміти, відчути кожен мазок, перейнятися духом, розібратися, що хотів передати художник. Один із найбільших і найавторитетніших київських збирачів Давид Сігалов на вивчення полотна витрачав не одну добу — він не поспішав висловлювати свою думку.

Виходить, методику встановити не можна — справа смаку?

— Не зовсім так. Під час оцінювання враховувалися і конкретні критерії. Головною була якість живопису, потім сам автор: наскільки він відповідає званню творця, так би мовити, за сукупністю створеного протягом життя. Не менш важливою була колекційна унікальність: уже в ті часи картини художників з об’єднання «Мир искусства», таких як Бакст, Сомов, не можна було купити — збирачі з ними не розлучалися.

Ви здобули економічну освіту в автодорожньому інституті. Як поєднували роботу і збирання?

— Чесно? Практично не працював. Вибрав таку службу, де можна було їздити у відрядження, виконувати завдання за десять днів, а потім тиждень-два бути вільним, під час яких знову ж таки подорожував Україною, шукав антикваріат, привозив його додому і реставрував. Знаходив першокласні роботи у найнесподіваніших місцях, аж ніяк не призначених для зберігання живопису, наприклад, у сільських клубах...

Багато часу витрачав на пошук спеціалізованої літератури. Майже кожен день починався з обходу букіністичних магазинів. У деяких з них годинами чекав, доки здадуть цікавий альбом. А в таких магазинах, як «Мистецтво», «Академкнига», за подібними виданнями вишиковувалися черги або їх продавали з-під поли. Звичайно, значна частина коментарів і мистецтвознавчих статей у них була написана в дусі соцреалізму, від якого судомило. Але ми, колекціонери, не звертали уваги на ідеологічну обгортку, знаходячи під нею безліч відомостей. Звісно, нинішні мистецтвознавці дають об’єктивніші оцінки, але іноді грішать проти істини, потураючи смакам замовника. Сьогодні сподобався художник якомусь грошовому мішку — той видає пудовий каталог, сповнений дифірамбів...

А по вихідних їздив на зустрічі з колекціонерами до Москви та Пітера. Життя було не таким забезпеченим, як сьогодні, але набагато цікавішим.

Не розумію, що вас сьогодні не влаштовує: можна вільно займатися улюбленою справою.

— Ви маєте рацію. Приміром, у середині 70-х з’явився закон про охорону пам’яток культури та мистецтва. Його можна було трактувати так, що у збирачів дозволялося віднімати їхні колекції. Багато хто тоді ховав картини, розпродував за півціни, аби тільки не потрапити під статтю. Стільки раритетів зникло! Пам’ятаю старовинні меблі цінної деревини, що валялися просто на Андріївському узвозі. Хазяї переселялися, а антикваріат взяти із собою побоялися. Та були і позитивні моменти. Якщо раніше ви, знайшовши або купивши якийсь цікавий об’єкт, могли зателефонувати другові о першій годині ночі й поділитися радістю, то зараз купують і нікому не показують — приховують придбання навіть від друзів: у квартиру до колекціонера так просто не потрапиш.

$400 — великі гроші

Чому ви вирішили перекваліфікуватися зі збирача на аукціоніста?

— Для мене бізнес ніколи не був і не буде самоціллю. Головне — займатися улюбленою справою. Мені захотілося реалізувати себе у нових соціально-економічних реаліях, що виникли після 1991 року. Хобі переросло у професію. Втім, для повного щастя також потрібне розуміння близьких. Мені в цьому сенсі поталанило. Дружина підтримувала морально. Був період, коли в родині, як майже у всіх у країні, з грішми було сутужно — з боргів років п’ять не вибирався, тому що постійно купував живопис. Але й тоді дружина не засуджувала. Доводилося цілодобово разом з нею сидіти і реставрувати старі картини або антикварні меблі, щоб продати їх і купити одне полотно для себе.

Реставрація для вас була засобом заробітку?

— Кілька років вона забезпечувала основний дохід. Купував на периферії картини в поганому стані, звісно, недорого. Спадщина багатьох художників зберігалася на горищах, у коморах і гаражах, була в жахливому стані. З деяких полотен фарба просто обсипалася, інші були вкриті пилом і кіптявою. Кілька років спостерігав, як такі картини приводили до ладу, а потім узявся за реставрацію сам. Через мої руки пройшли тисячі робіт. Упорядковував, робив рами і продавав. Так само чинив і з антикварними меблями.

Наскільки це було вигідно?

— Купував старі картини по 30-40 карбованців, а, відреставрувавши, продавав, наприклад, по 150. Так накопичував на поповнення власної колекції. Мене цікавив Сергій Свєтославський, а його картини коштували 500-1000 карбованців.

Просто смішні суми.

— Тоді ціни не відповідали світовим ні на предмети, ні на працю. Утім, реставраторська практика дозволяла колекціонувати, тож на життя вистачало.

Але повернімося до кар’єри аукціоніста.

— Ще за горбачовських часів вирішив узятися за вигідну справу, заради якої не треба було ламати життєвих принципів і звичок. Почав з некомерційних виставок під егідою Музею історії Києва, потім з’явилася ідея проведення аукціонів. На початку 90-х взяв під оренду, а потім викупив приміщення, причому на Андріївському узвозі. Це було набагато простіше, ніж тепер. Створив фірму, провів аукціон, заробив гроші, на які організував дві-три некомерційні виставки. З часом справа розширилася, з’явився магазин. Але виставкова діяльність захоплює найбільше. Аукціони також розглядаю не як суто комерційні акції, а як виставку-продаж колекцій. Не пропоную на них випадковий набір речей. Важливо, щоб ці предмети відповідали моїм уявленням про мистецтво і презентували епоху в комплексі.

Що стало запорукою успіху вашого починання?

— Київські колекціонери знали, що я серйозно займаюся збиранням, довіряли моєму смаку, не сумнівалися в надійності. Перший аукціон відбувся у 1993 році і мав справді великий успіх. Було продано 70% лотів — це шикарний результат! Ціни за нинішніми поняттями були смішними: $400, $500, $1000. Хоча тоді це були немаленькі суми: однокімнатну квартиру можна було купити за $5-6 тис. Ціни лотів залежали від якості живопису, імені художника та раритетності виставлених робіт і, зрозуміло, від купівельної спроможності українських збирачів на той момент. Був ще один чинник, який впливав на ціну. На початку 90-х багато хто віддавав перевагу картинам західноєвропейських майстрів. Роботи вітчизняних художників купувати остерігалися. Ніхто всерйоз не вірив у свою країну, не було впевненості у цінності цих картин, як і віри в те, що їх колись вдасться продати.

У чому відмінність вашого художнього салону від інших?

— Більшість галерей виставляють і продають сучасних художників різних напрямів, багато з них, я б сказав, ще не пройшли випробування часом. Антик-Центр здебільшого пропонує живопис XIX-XX століть. Ця епоха вже в історії, репутації творців устоялися,  їхні художні переваги незаперечні. Головною заслугою мого підприємства вважаю популяризацію українських майстрів. Вони повертаються в культурний контекст після того, як могли, по суті, канути в безвісність. Мистецтво повинно мати більшу ціну там, звідки воно родом. Адже співвітчизників легше зрозуміти, їхня творчість ближча. І можу прямо сказати: більше за мене для становлення цього сегмента арт-ринку ніхто не зробив.

Поясніть, як поєднується в Антик-Центрі виставкова й аукціонна діяльність?

— Дуже просто. Спочатку формується колекція, яка протягом деякого часу демонструється в галереї. Її прискіпливо вивчають колекціонери, а коли цікавляться ціною, я відповідаю: приходьте на аукціон. Мій заклад — це справді центр мистецтва та антикваріату: тут крім галереї та аукціону є реставраційна майстерня, можна отримати консультації мистецтвознавців. По суті, я багато в чому сформував в Україні цивілізований ринок творів мистецтва. Насамперед тому, що ніколи не керувався формулою продав — утік. Завжди розглядав свою діяльність не як бізнес, а як творчість. Можливо, мої принципи не підходять для швидкого заробітку, але для стратегічного розвитку арт-ринку потрібно чинити тільки так.

Ваш інтерес до вітчизняного реалізму початку ХХ століття — також справа принципу?

— Спочатку в мене було досить широке коло інтересів, потім почав збирати переважно картини. Від передвижників перейшов до живописців Срібного віку — тих, хто входив до Об’єднання російських художників, Бубнового валета, Блакитної троянди. У 80-ті збирав усе, що було створено у вітчизняному живописі ХХ століття до горезвісної постанови Сталіна 1933 року про закриття творчих об’єднань. Причому захопився саме українським живописом. Хоча в тій епосі провести межу між українським і російським художниками надзвичайно важко, та й чи потрібно? Усі вони належали мистецтву Російської імперії. Свєтославський чий художник? Він киянин, але багато картин написав у Москві, подорожував Україною, Кавказом, бував у Середній Азії, створюючи за результатами поїздок роботи, що несуть своєрідність околиць імперії.

Ви гарантуєте справжність лотів?

Старовинний годинник ще йде і не продається

— У моїй галереї всі твори атрибутовані, тобто мають відомості про походження і життєвий шлях, які відображені в каталогах і письмових висновках. А головна гарантія — моя репутація. З 1970-х років, коли я відновлював сотні полотен, довелося вивчити особливості фарб, мазка, композиції більшості живописців, що входять до кола мого інтересу.

Хто нині торгується на аукціонах?

— На початку 90-х багато хто купував живопис XIX століття, на який спостерігався бум, задля вкладення капіталу. Ціни на картини були смішними і зростали на 40-50% щороку. Зараз їх на ринку майже не залишилося, практично всі вагомі роботи розібрані по колекціях. Це раніше можна було натрапити на чудове полотно, якому ніхто не надавав значення. Зате серед збирачів з’явилася плеяда захоплених і підготовлених знавців. Приміром, людина 5-10 років займається цією справою і глибоко копає, у неї сформувалися уподобання, є досвід. Купувати чи не купувати річ, подобається вона чи ні, вирішує сама. До допомоги експертів вдається тільки задля гарантії справжності роботи. Є й інший, гірший тип колекціонерів — заможні люди, які вбачають у живопису здебільшого об’єкт інвестування і довіряють придбання картин усіляким радникам. Часто ці консультанти нічого не розуміють у мистецтві, але зарплату одержують хорошу.

Аукціон — це не просто торговельний майданчик. Це дійство, сповнене азарту й суперництва. Тут під удари молотка розігруються справжні пристрасті, відбувається боротьба амбіцій і станів. Багато хто приходить не заради покупки, а просто подихати цією атмосферою. Одні відкрито захоплюються роботами, присягаються їх придбати. Інші з непроникними обличчями, а на торгах за будь-яку ціну перебивають лот. Буває, що стикаються два конкуренти у своєму бізнесі, і для них важливо «осадити» суперника не заради живопису, а щоб довести свою силу. Нам це, звісно, на руку. На одному аукціоні розгорілася боротьба за картину художника середини XIX століття Івана Хруцького. За стартової ціни в $25 тис. вона пішла більш ніж за $30 тис. А ще була така історія. Виставили на торги роботу, аукціоніст кілька хвилин закликав звернути на неї увагу. Ніхто не відгукнувся, її віднесли. І тут вривається покупець, що виходив на перекур, і кричить: «Поверніть картину! Я чекав її!». Розпалилися пристрасті, й ціна зросла у два з половиною рази. Збирання — це багато в чому гра. Але це єдина гра, яка не має недоліків.

Митниця дає зло

Чув, митні правила з ввезення-вивезення предметів мистецтва не сприяють колекціонуванню.

— Вивозити з України предмети більш ніж 50-річної давнини заборонено. Мета начебто добра: захистити національну спадщину від розграбування. Але в результаті культурна спадщина країни з довоєнних часів виявляється поза світовим контекстом. Якби таких норм дотримувалася, наприклад, Велика Британія, то не було б ніяких Sotheby’s і Christie’s. Ввозити мистецтво теж неможливо — потрібно заплатити величезне мито. При цьому в цінах на предмети мистецтва митники не розбираються, відразу ж називають астрономічні суми зі стелі. Ніяка Сомалі в цьому не зрівняється з нами. Художникам важко домогтися права вивезти власні роботи на закордонні виставки, колекціонерам ще важче. Чиновники не думають, як наситити країну предметами мистецтва.

Але ж музеї в нас не порожні.

— Насправді більшість із них животіють, особливо у провінції. До того ж формувалися вони переважно на основі колишніх приватних колекцій. Зараз зусиллями президента створюються нові музеї, інші оголошують національними. Нібито добре. Однак, на мій погляд, втручання влади у мистецтво значною мірою шкодить йому. Творчій особистості держава нічим не допоможе.

Кілька років тому на аукціоні Sotheby’s колекцію коштовностей Фаберже викупив російський мільярдер.

— Вексельберг.

І повернув у Росію. Чи можлива така історія з поверненням української художньої спадщини?

— У Росію можна безмитно ввозити культурні цінності, куплені на Заході. Ця держава має імперські амбіції і бажає повернути все те, що є її гордістю. Нашим «патріотам» варто брати приклад з Росії: насиченість місцевого ринку предметами мистецтва на порядок нижча, ніж у Європі. Я взагалі зняв би обмеження на ввезення в Україну предметів мистецтва, навіть публікував би списки тих, хто поповнює культурні «засіки Батьківщини» як заохочення.

Досьє

Олександр Брей народився 19 жовтня 1953 р. у Києві

Освіта: Київський автодорожній інститут

Досягнення: зібрав значну власну колекцію живопису й антикваріату, провів більш ніж 60 виставок мистецтва, встановив ціновий рекорд лота в Антик-Центрі — $400 тис.

Ким би став, якби не був аукціоністом: музикантом або дипломатом

Хобі: переросло у професію, більше нічого не цікавить

Життєве кредо: бути вірним собі

Остання велика грошова витрата: придбання картини відомого київського художника початку XIX століття, ім’я та ціну тримає в секреті

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар