Персона

Антипів комплекс

Тетяна КИЦЕНКО, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Скульптор і живописець Петро Антип об’їздив Європу і повернувся в Україну на заробітки

Скульптор Петро Антип розповів в інтерв’ю Контрактам про те, що:
1) відкрити галерею в Берліні удвічі-втричі дешевше, ніж у Києві
2) на Заході середній клас має гарний смак і купує твори мистецтва
3) організація виставки в європейській столиці обходиться у EUR15-20 тис.
4) в Україні немає культури відносин між художником і покупцем
5) хворі художники породжують хворе суспільство

Екс-стипендіат Спілки художників СРСР Петро Антип після чотирьох років роботи у Франції та Німеччині настійливо нагадує про себе співвітчизникам. Будучи директором художнього комбінату «АнтипАртБуд», ставить по всій Україні скульптури, пам’ятники і фонтани. Курортники, не знаючи імені Антипа, гуляють його набережною у Бердянську, діти лазять по його динозаврах у столичному зоопарку, запоріжці пишаються Фонтаном життя його авторства. Як передовик-суспільник Петро бере участь в організації міжнародних симпозіумів з каменю й захоплюється політикою. Як живописець і скульптор веде активну виставкову діяльність, бере участь у всіх українських бієнале. І збирається в новий похід на Європу. Для цього готує низку архаїчних скульптур і великі гроші.

Політ над гніздом скульптури

Як вийшло, що ви народилися в Горлівці, а навчалися у Пензі?

— З вибором професії якраз усе зрозуміло: мій дід був художником. І всі в родині так чи інакше підтримували моє прагнення займатися мистецтвом. Спочатку я навчався в Горлівській ізостудії, а потім з цілою компанією з цієї самої студії поїхав вступати до Пензи. Чому саме до Пензи, сам не знаю. Хай там як, а Пензенське художнє училище ім. академіка живопису А. К. Савицького було і є одним із найсерйозніших профільних закладів Росії. Його закінчили такі художники світового рівня, як Аристарх Лентулов, Іван Горюшкін-Сорокопудов, українець Володимир Татлін. Це одна з найстаріших художніх шкіл у колишньому СРСР.

На факультет живопису вступив із третього разу в олімпійському 1980-му, конкурс був 20 осіб на місце. Група мені не сподобалася — надто вже була жіночою, тому через півроку перевівся на скульптуру, де навчалися тільки хлопці. Проте продовжував відвідувати всі заняття на факультеті живопису як вільний слухач, тож здобув дві спеціальності: живописець і скульптор.

Перевестися з факультету на факультет було складно?

— Це окрема кумедна історія. Мені сказали: зліпи портрет — тоді переведемо. Я його ліпив-ліпив упродовж двох тижнів. І вийшло так, що ввечері, перед переглядом, його розбили студенти третього курсу. А я ж із Донбасу, міцний, за себе постояти можу. Кажу: «Хлопці, давайте щось вирішувати: завтра перегляд, а ви мені портрет поламали». Вони, недовго думаючи, у чотири руки портрет і зліпили. Вранці прийшла комісія, похвалила моє відчуття об’єму та простору. Так я потрапив на скульптурний факультет.

Ви себе позиціюєте як скульптор чи як живописець?

— Як скульптор я, мабуть, досяг більшого. Однак живопис також люблю, та й графікою займаюся.

Чому вирішили обмежитися середньою спеціальною освітою?

— Коли закінчив училище, поїхав вступати до Строганівського інституту. Але професор Часовітін, знаменитий російський скульптор, відрадив навчатися у Строганівці: мовляв, краще вступайте до Спілки художників, виставляйтеся, працюйте творчо. Головне — у Москві залишайтеся. І додав: «Хохли без польоту, до України не їдьте». Мене це так образило! І поїхав до України. Швидко вступив до Спілки художників (хоча у СРСР це було дуже складно) і так само легко у 29 років став стипендіатом СРСР. Це було досягненням.

І як вам український скульптурний політ?

— Коли побачив, що роблять вітчизняні скульптори, ці жалюгідні надгробки, просто розплакався. Сів на сходи у Спілці художників, сльози по щоках котяться. Думаю: «Ну ось, потрапив у вінегрет». У Росію теж не хотілося: надто вже мені там не подобається. Раптом дивлюся: «Виставка скульптури Олександра Дьяченка». Пішов туди і побачив роботи справжнього скульптора. Потім познайомився з автором, з іншими колегами, дізнався, що в Україні є свої школи: львівська, харківська. Був на симпозіумах з каменю: у Горлівці, Тернополі, Львові. Тож перше враження було, так би мовити, не зовсім правильним, Часовітін дуже помилявся.

Що німцю добре

Як вплинула на ваше життя перебудова?

— Змінила його тільки на краще. Союз уже розпадався, робити можна було те, що подобається, без цензури. При цьому за мною залишалася стипендія Спілки художників: усі творчі роботи купували Спілка і Міністерство культури. Тож фінансова база була хороша: міг собі дозволити їздити, виставлятися і на батьківщині (у мене відбулося кілька великих експозицій у найкращих виставкових залах Києва та Москви), і за кордоном.

Улюблений колір і улюблений розмір

Одна з перших виставок за кордоном пройшла у Швеції, в Мальме. Картина «Колгосп №3» у 1990-му дуже добре продалася — за $7 тис. На ті часи це були великі гроші. Пізніше середня ціна на картини у Франції та Німеччині коливалася від $5 тис. до $8 тис. Сьогодні свої роботи з живопису продаю за EUR3-10 тис., а діапазон цін на скульптуру  досить  широкий: від EUR10 тис. до EUR40 тис.

За кордон ви переїхали, як кажуть, на заробітки. Вийшло влаштуватися?

— Спочатку у Франції винаймав в Антона Соломухи (український художник і фотограф. — Ред.) майстерню неподалік аеропорту Орлі, у якій працював роки два. За цей час встиг організувати кілька виставок. У 1995-му пройшли мої персональні виставки в Парижі: у галереї «Нельс» та церкві Св. Володимира на вулиці Сен-Жермен. Через рік у Бордо провели спільну виставку з французькими колегами Крістіаном Дюбуа і Жаном Коррезом. В Україні тоді я з’являвся рідко. Щоправда, це не завадило мені придбати гектар землі у Горлівці.

Як складалися стосунки із земляками у Франції?

— Звісно, з представниками старої української діаспори зв’язок підтримував, серед них у мене навіть були дуже хороші друзі. Однак у мистецтві нас нічого не об’єднувало: більшість українців, які давно залишили батьківщину, — любителі горезвісної шароварщини, а мені хотілося займатися авангардним мистецтвом, жити в сучасній Франції.

Але згодом перехотілося?

— Усе відбувалося без явних потрясінь: цілком успішна виставка в Бордо змусила багато над чим замислитися. Дійшов висновку, що Франція — з мереживами, трьома мушкетерами, фазанами та іншими красотами — просто не підходить мені за філософією. Я займаюся чистою плямою, великими об’ємами: глибиною сприйняття мистецтва, лаконічністю і простотою Німеччина ментально набагато ближча мені. Тому, хоча Соломуха активно намагався ввести мене в богемне життя Парижа, у 1995-му я переїхав до Німеччини, до Магдебурга.

Батьківщина Гете прийняла добре?

— Мені подобалося там усе, починаючи з літератури, музики, скульптури й закінчуючи способом життя, світосприйняттям німців, їхнім ставленням до культури, зрештою, мови. На мій погляд, середній загін тамтешніх художників набагато прогресивніший від художників середнього рівня в Україні. Прості люди там культурніші, еліта розвивалася без усіляких потрясінь і перерв у 70 років, як у нас. На Заході середній клас (лікарі, адвокати, учителі) має гарний смак і дозволяє собі купувати твори мистецтва. У нас він лише формується.

У 1997-1998-х роках провів кілька виставок у Магдебурзі в галереї Stefania, в Оранієнбурзі. Там до мене підходили пересічні відвідувачі, але вони так добре розуміли суть моєї творчості, що спілкування з ними приносило більше задоволення, ніж безпосередньо продаж робіт. Акцентую: що особливо добре і у Франції, і в Німеччині, то це ставлення до художника. Людей мистецтва там поважають і розуміють. Свобода творчості приймається суспільством. Це дуже важливо для будь-якого творця.

І все ж таки ви повернулися до України. Щось не склалося?

— Та ні. Все було чудово. Я осів у Магдебурзі, провів кілька арт-фестивалів, персональних виставок. Роботи добре продавалися, все йшло до того, щоб спокійно робити кар’єру. Однак виникла делікатна проблема: німецькі бюджетні гроші можна було отримувати, тільки будучи громадянином Німеччини. А я на такий крок, як зміна громадянства, піти не зміг.

Не дорікали собі за такий героїчний патріотизм?

— Можливо, тоді мій вчинок і мав патріотичний характер. Однак зараз його цілком можна вважати прагматичним: на мій погляд, і в Україні можна почуватися досить непогано.

Фонтан замовлень

Чим ви зайнялися після повернення на батьківщину?

— Мистецтвом у різних його виявах. Нагадав про себе — здебільшого участю у всіляких бієнале-триєнале. Створив комбінат «АнтипАртБуд», що виготовляє художньо-монументальні роботи (пам’ятники, фонтани, скульптури) на південному сході України. Беру участь в організації міжнародних симпозіумів з каменю «Український степ». У 2007-му відкрив у Донецьку пробну Галерею 13. Щоправда, продаж ішов складно, тож через рік її тимчасово довелося закрити — у місті багатих людей вистачає, а колекціонерів поки що немає.

Чим можна пояснити таку суперечність?

— Колекціонери за 10-15 років не з’являються. Їм потрібно дати відповідну освіту і виховання. А з освітою, культурою, духовністю в нас явні проблеми. Візьмімо, приміром, питання походження капіталу: не секрет, що в нас він часто наживається бандитськими методами, тому відбувається ось така дурниця: людина, яка накрала на торгівлі газом, бензином або вугіллям, розповідає, що таке красиво, художнику, який навчався в художній школі, училищі, інституті. Причому найцікавіше те, що митець через свою бідність часто потрапляє під вплив замовника. А він повинен за собою вести. Тобто у нас поки що навіть немає поняття культури відносин між художником і покупцем.

Але ж колекціонують у нас антикваріат, ікони...

— Я насамперед говорю про колекціонування сучасного мистецтва: ним в Україні практично ніхто не займається. Під час Скульптурного салону на початку березня весь бомонд прийшов подивитися на легендарного класика Пінзеля, а на третій поверх, де виставлялися сучасні автори, піднявся, скажу прямо, небагато хто.

У нашій країні відбувається процес комерціалізації мистецтва. Картинами і скульптурою торгують, як картоплею. Фальшивки і підробки видають за твори мистецтва. Художники починають піаритися, як попсові артисти: мені просто сумно за них і за покупців їхніх робіт. Хворі художники породжують хворе суспільство.

Коней на переправі не міняють — їх ставлять гіркою

Зважаючи на все це, довелося закрити Галерею 13. Потрібні хлопцям дорогі листівки — нехай підуть у салон і куплять. А ми працюємо із серйозними художниками, наприклад, з Олександром Глумаковим, Сергієм Принем, платимо їм стипендію, розкручуємо — це серйозна європейська система. У Донецьку, як показав досвід, її застосовувати поки що рано, тому збираюся відкрити галерею в Києві або Берліні.

Чому досі не відкрили її в Києві?

— По-перше, дуже складно з орендою. Я прораховував: зараз дешевше відкрити галерею в Берліні, причому вдвічі-втричі. Звісно, тут можна працювати на вищому рівні: у Берліні досягти вершини значно складніше.

Що таке АнтипАртБуд?

— Тут я нічого нового не придумав: просто відкрив приватну фірму на зразок художнього комбінату, які діяли в СРСР. Це сталося у 2000 році. Проблема Спілки художників у тому, що між її членами часто виникають суперечки та непорозуміння. А в нас на комбінаті художників мало, всі вони професіонали, але при цьому не лаються. З нашим фондом працювали такі відомі українські скульптори, як Костянтин Чудовський, Олександр Дьяченко, Микола Новіков і Дмитро Ілюхін. У нас є свої архітектори, будівельники, конструктори. Робітників повністю навчав сам: показував, як лити, формувати тощо. Зараз на комбінаті працює близько ста осіб. Із замовленнями добре. Співпрацюємо з Керчю — почали розробляти для них проект фонтанів. У Запоріжжі стоїть моя авторська робота, вважаю, що вона унікальна — Фонтан життя з низкою скульптур. Також зробили Бердянську набережну, пам’ятник Амосову в Києві, прикрасили фігурами з «Парку Юрського періоду» київський зоопарк...

Чи розповідають вам замовники, що таке красиво?

— Особисто я на компроміси не йду. Авторська робота означає збереження авторського стилю і світосприйняття. Утім, комерційна складова також хвилює. Візьмімо керченські фонтани: намагаюся, щоб замовник прийняв авторський проект. Мені хотілося б, щоб у цьому місті стояв мій фонтан: все ж таки Керчі вже 2500 років, і я вважаю, що це місто незабаром стане величезним туристичним центром. Ті, хто цікавиться історією, приїдуть сюди — із Франції, Німеччини, Китаю — і побачать мій фонтан. Однак, хоч би як хотілося реалізувати авторський проект, якщо замовник не піде на компроміс, у комерційних цілях доведеться перекидати замовлення на інших виконавців у межах комбінату. Щоправда, таке угодовство до абсурду теж не доходить: марку ми все ж таки тримаємо.

Як ви отримуєте замовлення?

— Тут важливо бути на видноті. Для цього регулярно беру участь у виставках, готую каталоги, буклети. І, звісно, не менш важливим є вміння говорити, переконувати, наприклад, пояснити замовникові, чому пропонується такий дорогий проект.

У вас, мабуть, багатий досвід спілкування з градоначальниками. З кого ви починали?

— З мера Запоріжжя у 2002-му. Він сам мене знайшов. Олександр Поляк, на жаль, уже покійний, був унікальною людиною, при ньому в Запоріжжі почали багато будувати. Поляк привніс у місто дух. Коли Олександр хотів проілюструвати, що йому подобається, показував фотографії, зроблені під час подорожей світом. У нас, до речі, дуже збігалися смаки. Робота з Поляком була серйозною школою: після того як ти збудуєш одну, другу, третю унікальну споруду, з’являється впевненість у собі, завдяки чому і розвиваєшся.

Пам’ятник собі

Складається враження, що ваша творчість розчинилася в бізнесі.

— Я б так не сказав. Незабаром збираюся провести дві великі персональні виставки. Перша з них відбудеться восени цього року у Львівському національному музеї — маю намір представити новий проект, який називатиметься або «Український степ», або «Донецький степ». Працюю над ним уже не перший рік. Він складається з кількох десятків великих живописних робіт, а також півтора десятка скульптурних композицій — «живих каменів» — за мотивами печенізьких і половецьких кам’яних баб. Також буде стилізація під єгипетську пластику та скульптуру острова Пасхи. Працюю над архаїкою, «копирсаюся в землі». Мені цікаве і прикладне мистецтво: вишивка, орнаменти. Хочеться, щоб виставка вийшла концептуальною.

У квітні наступного року подібна експозиція відбудеться у Київському національному художньому музеї України: всі огріхи і недоробки львівської виставки врахую й виправлю. Починаючи з 2009-го збираюся знову штурмувати Європу: паризький ФІАК і берлінський Арт-форум.

Штурмувати? Це вимагає надзусиль?

— За великим рахунком, українські художники не досягли успіху на Заході. Для участі у виставках потрібно багато робіт. І грошей. Одна виставка з транспортними витратами і проживанням обійдеться приблизно у EUR15-20 тис.

Чи виправдане таке капіталовкладення?

— Складно сказати. Немає галерей або дилерів, які мене представляли б. Усі фінансові ризики доводиться прораховувати самому. Думаю, мій нинішній проект західному глядачеві буде цікавий.

Який ярлик ви погодилися б на себе повісити?

— Нехай цим займаються художники, які мене знають, — ярлик вийде об’єктивнішй. Відомий київський живописець Олександр Бабак прозвав мене Глибою, а київський мистецтвознавець Людмила Лисенко якось назвала людиною-оркестром.

У вас є твори, які вам не хочеться продавати?

— «Пам’ятник каменю» — стоїть у майстерні. Вважаю, що це одна з моїх найсильніших робіт. Скажу більше: вона досконала. Працював над нею рік. Якщо продам, то дорого, щонайменше за $100 тис. Але є об’єкти, які оцінюю ще вище, наприклад, скульптуру, яка була представлена на Скульптурному салоні. Переллю її в бронзу, і вона коштуватиме $150 тис.

Досьє

Петро Антип народився 4 квітня 1959 року в Горлівці Донецької обл.

Освіта: Пензенське художнє училище ім. академіка Савицького (Росія), факультет скульптури

Досягнення: стипендіат Спілки художників СРСР, 2-га премія на Міжнародному скульптурному симпозіумі (м. Тернопіль)

Ким міг би стати: тільки художником

Хобі: політика

Кредо: через творчість — до досконалості

Головна подія в житті: операція на серці

Головне розчарування: жодних розчарувань. Я щасливий художник і людина

Остання велика грошова витрата: рік тому придбав стару гінекологічну клініку площею 2 тис. кв. м

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар