Персона

Вічний син

Інна КОРНЕЛЮК, Фото Романа ДЕВ’ЯТОВА

Актор Остап Ступка, на відміну від батька, не став знаменитим в один день, віддавши на це 15 років

В інтерв’ю Контрактам Остап Ступка розповів про те, що:
1) заявити про себе можна навіть епізодичною роллю, а велику роль можна провалити
2) артистом, як і дурнем, треба народитися
3) володіти собою — пекельна праця
4) зарубіжні актори отримують за озвучування ролі майже стільки, скільки за саму роль
5) москвичі знімають своїх, пітерці також чужих не запрошують
6) усі хочуть знімати авторське кіно, на яке не мають грошей

Батьки і діти не за Тургенєвим

Якою знаковою роллю ви заявили про себе?

— Першою роллю в театрі імені Франка був молодий революціонер Перчик у виставі «Тев’є-Тевель». Загалом заявити про себе можна будь-якою роллю, навіть епізодичною, так само як велику роль можна провалити. Дебют був вдалим, і мене помітили: зателефонували зі Спілки театральних діячів і повідомили приблизно таке: «Зайдіть, заберіть грамоту!» Тоді, наприкінці 80-х, ще не було спеціальних театральних премій, якихось гучних нагород, як тепер, однак мені все одно було приємно. Я так і не забрав тієї відзнаки «За найкращий театральний дебют». Досі не можу зрозуміти, чому замість того, щоб прийти і вручити молодому акторові диплом, його викликають дзвінком, аби він сам прийшов забрати документ. Виникає запитання: що це за увага така з боку великих діячів, якщо вона так проявляється? Зрештою, головною завжди була і буде увага глядачів.

Хто вас готував до першої ролі, причому так майстерно, що на дебют звернула увагу Спілка театральних діячів?

— Ще до вступу до театрального інституту займався в театральній студії дитячо-юнацької творчості. Першим моїм учителем акторської майстерності був Олексій Павлович Кужельний (сьогодні художній керівник майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». — Ред.). Під його керівництвом у павільйоні Укртелефільму знімали дитячу телепрограму для УТ-1. Уся наша група брала участь у кожному випуску телепроекту незалежно від того, яку роль кому було відведено. А вже в інституті у мене викладав нині покійний Леонід Артемович Олійник, який учив, наприклад, Еліну Бистрицьку, в майбутньому народну артистку СРСР. Утім, більшість відомих акторів, які закінчили інститут імені Карпенка-Карого, були учнями цього педагога. Він називав нас своїми дітьми. Саме він заклав основи знань у кожного з нас. Був культурною, толерантною і розуміючою людиною, ніколи в житті нікого не виганяв із занять, хоча були персонажі, які постійно псували йому нерви. Щодо самої акторської гри, то не думаю, що людину навчають грати. Даруйте, та скажу простими словами: артистом, як і дурнем, треба народитися. Вчитель може допомогти розкрити закладені в тобі таланти, щоб на сцені молода людина почувалася розкуто, впевнено і за потреби імпровізувала. Ти сам собі торуєш шлях на сцену, як і в житті.

— Волобуєве, ось ваш меч!

Наскільки сильним був вплив батьків у вашому становленні як театрального актора?

— Це радше вплив на рівні підсвідомості незалежно від того, хотів я цього чи ні. На гастролі, які відбувалися влітку і тривали здебільшого два місяці, з радістю їздив то з мамою, то з батьком. Часто вештаючись за лаштунками, бачив і те, що відбувалося на сцені, й те, що було поза нею. Звичайно, батьки і моє ставлення до них вплинули на мій вибір професії, як і на все моє подальше життя. Проте право вирішувати було за мною. Вже в сьомому класі я зрозумів, що буду актором, бо ніщо інше не захоплювало мене так сильно.

Що вас більше захоплювало: слава, гроші чи люди з оточення?

— Якщо людина мріє про акторську кар’єру, бо думає, що отримуватиме великі гроші за нібито надзвичайно приємну роботу, то вона помиляється. По-перше, акторство — це не найкращий спосіб заробляти гроші, і не все так добре, як виглядає збоку. Йдеться про дуже тонку роботу мозку, емоцій. Тут мусиш навчитися володіти собою, а це просто пекельна праця. І я це знав, бо мав можливість побачити «нестерпну легкість буття» артиста на власні очі. А ще потрібно бути дитиною. Одна журналістка якось запитала, у які моменти в мені прокидається дитина. Я відповів, що вона й не засинала. Якщо людина не зберегла в собі вміння дивуватися, вона не вміє бути щасливою. А власне дитяче сприйняття світу — це передусім здивування, вміння відчувати таку безмежну радість, яку дорослі вже не можуть відчувати. Для актора воно дуже важливе, інакше він перетворюється на сноба, який усе знає, бо йому здається, що схопив Бога за бороду. Тому дитинство ніколи не має засинати. Бо тоді ти можеш здивувати і свого глядача.

Натхнення коштує грошей

Наскільки митець повинен думати про гроші, щоб йому це не заважало творити «високе, добре й чисте»?

— По-перше, людина має добре виглядати незалежно від того, які в неї статки. Це дуже важливо, якщо граєш на сцені. По-друге, треба враховувати свою психофізику. Якщо Оноре де Бальзак випивав по 28 філіжанок кави, сидячи у ванній, щоб до нього прийшло натхнення, це не означає, що решті творців треба робити те саме. Хтось потребує з’їсти кілограм яблук, куплених перед тим на базарі. Яблука, погодьтеся, теж коштують грошей. А комусь хочеться не таких простих радощів. Не всі ж можуть, як Григорій Сковорода, поклавши в торбу хлібчик і Біблію, мандрувати! Перед виставою я не їм. Чашка кави і все. Та потім все одно мушу надолужити своє, бо професія забирає багато фізичних і душевних сил. Врешті-решт, у мене сім’я, троє дітей, і я повинен пристойно заробляти, щоб вони росли в гідних умовах.

Недавно ви обмовилися про те, що вас не запрошують на зйомки у російських телесеріалах. Може, ви назвали надто високу ціну за участь у якомусь із них?

— Не думаю, що причина в цьому. Та я й не дуже хвилююся через те, що мене не залучають до таких проектів, бо заробляти гроші можна не тільки в мильних операх, які, зрештою, не роблять честі відомим акторам. Хіба що дебютантам. Хоч я не заперечую й того факту, що не завжди випадає можливість грати великі ролі. Та й не варто сидіти склавши руки і чекати, що тобі запропонують таку роботу, про яку ти мрієш. Якщо мені надійде вигідна пропозиція, я обов’язково її розгляну, навіть якщо йтиметься про телесеріал. Українським акторам, на відміну від російських, ні з чого вибирати. Серіали потрібні як початковий виток розвитку кінематографу. Росія вже пройшла через це, натомість у нашій країні згаданий бізнес ще перебуває у стадії становлення, тож мусимо цей непростий період пережити.

Тобто гра в низькобюджетному серіалі — це звична практика для професіонала?

— У жодному разі не засуджуватиму акторів за те, що вони добре виконують свою роботу. У кожного свій вибір, і навіть якщо мотивують тільки гроші, це особиста справа кожного.

Стати ведучим телепрограми «Перший мільйон», учасником телепроекту «Танці з зірками» вас переконали грішми?

— Мені соромно говорити про ті суми, які я заробляв, будучи ведучим «Першого мільйону», але цей проект дав поштовх до ширшої реалізації моїх можливостей. Я жебрак порівняно з британським колегою, який заробляє мільйони фунтів на рік і більше нічим, крім цієї популярної програми, не займається. І нехай люди по-різному ставляться до телебачення, але з цим «монстром» не можна не рахуватися. Коли твоє обличчя стає знайомим мільйонам телеглядачів, це відчуваєш одразу ж. Хто ти і що ти — неважливо, ти телезірка! Хоча звучить така сентенція парадоксально. Звісно, набагато цінніше, коли підходять глядачі й дякують за ролі в театрі, попри те що туди ходить небагато людей. А за перші «Танці з зірками» не платили нічого. Мене вмовили. Не надійшло запрошення на кінозйомки, і я вирішив: «Що ж, потанцюю». Було цікаво вивчити таку інопланетну систему, як бальні танці, за три дні підготувати кількахвилинний номер. Я з приємністю згадую той час: нові знайомства, цікаві талановиті люди.

Скільки вам платять у театрі?

— Враховуючи звання, а я провідний майстер сцени, отримую в межах 6 тисяч гривень.

Ви озвучуєте фільми і мультфільми, наприклад «Тачки», не заради грошей?

— Це була кропітка робота, сам процес озвучування тривав п’ять днів. Чому лише заради грошей? У мене колись запитали: «У тебе дорогий годинник?» Я тоді відповів: «Порівняно з платиновим Patek Philippe мій годинник дешевий, як капуста на базарі. Але порівняно зі Swatch він дуже дорогий. Якщо брати західні розцінки на дубляж, то українські актори заробляють копійки. Зарубіжні колеги отримують за озвучування ролі майже стільки само, скільки за саму роль. Це цікава творча робота — ти оживляєш намальований персонаж. Художній фільм озвучувати набагато легше, бо там актор уже втілив емоцію.

Не верблюд

Ви досягли успіху, який прийшов не до всіх ваших колег. Може, справа таки у відомому імені?

— Я народився з відомим прізвищем. А воно накладає на тебе певну відповідальність: ти мусиш утричі, а може, і вдесятеро краще працювати, ніж решта. У цьому є свої плюси: ти не розхолоджуєшся. Хоча я визнаю, що схильний до лінощів. «Ступко! Зараз подивимося, на що ти здатний!», — чув не раз і не два. Потрібно було показувати на сцені можливе й неможливе, інакше кажучи, доводити, що ти не верблюд. Причому доводити набагато аргументованіше, ніж, приміром, товариш Петров чи Сидоров. Ці прізвища теж непогані, та все ж...

Прізвище можна було змінити.

— Це я батькові радив. Нехай він змінить прізвище. Я жартував з ним цілком серйозно. Він не захотів!

Ваша кар’єра — це поступальний рух вгору чи було так, що одного прекрасного ранку ви прокинулися знаменитим?

— Мій батько прокинувся знаменитим після показу фільму «Білий птах із чорною ознакою». Про себе так говорити не маю підстав. Театральний актор реалізується значно пізніше, ніж, наприклад, артисти балету. В кіно можна бути зіркою і в 15 років. У театрі ти ростеш поступово. Мені деякі знайомі навіть казали: «Та з таким прізвищем ти собі не повинен ні в чому відмовляти! Біля тебе люди самі бігатимуть, тобі нічого робити не потрібно!» Стою в черзі, а мене запитують: «Чому ви тут стоїте? Ви не мусите чекати!». Я не розумію. Прибігають якісь люди: «Пішли з нами», — ведуть мене в окремий кабінет.

Це у повсякденному житті, а на театральній сцені перш ніж тебе почнуть поважати, маєш років 10 добряче попрацювати. Хоча... Пригадую різкий поштовх вгору, що стався у 1999 році, коли ми з колегами зіграли на малій сцені виставу «Увертюра до побачення» за оповіданням Івана Франка «Сойчине крило» в режисурі Андрія Приходька.

Ви тільки розпочали кар’єру в кіно. Чому лише тепер?

Хорошого актора багато не буває

— На моєму рахунку два фільми в Москві й один у Києві. Справді, поки що вважаю себе театральним актором. Бо минає час, а в Україні так і не виробляють справжнє кіно. Не знаю, що сьогодні знімають, приміром, на кіностудії Довженка. Але дуже хочу грати в кіно! Якщо ні, то в якихось серйозних телепроектах. Мені часто кажуть: «Ми тебе не турбували, бо ти, старий, занадто дорогий». Я відповідаю: «Хіба ви запитували?». А в російських стрічках не так просто знятися, попри мій зірковий статус в Україні. Розповідають такі байки, ніби кінопродюсер Костянтин Ернст визначає сам, хто з’явиться на його телеканалі. Тому одні люди постійно на екрані, а інших там ніколи не буде. Погляньте: у більшості російських фільмів фігурують ті самі актори. Москвичі знімають своїх, пітерці також чужих не запрошують.

А чому ж не запрошують західні, європейські режисери?

— Західні режисери про наших акторів, маю підозру, не знають майже нічого. Кшиштоф Зануссі зніматиме у квітні в Україні фільм з початковою назвою «Серце на долоні». Там у мене роль № 9 — охоронця. Складно сказати, чи це роль взагалі, та головне, що я граю в Зануссі, класика авторського кіно! Квота для української сторони була маленькою: одна головна — олігарх, якого грає Богдан Ступка, і двоє його охоронців. Погодився грати, не думаючи. Краще мовчати в Зануссі, ніж балакати у телесеріалі. Можна та-ак помовчати... Восени фільм уже буде готовий до показу. Я ж саме повернувся зі зйомок у Польщі. Хоча не менш цікавим було наше спілкування з класиком опісля. Наприклад, одного дня Зануссі приходить і каже: «Сьогодні ввечері, відразу після зйомок, їдемо на день народження до Анджея Вайди!». Даніель Ольбрихський, Агнешка Холланд і Вайда в одному залі! Понад те, всіх зі всіма перезнайомили. А загалом мій досвід співпраці із зарубіжними режисерами, я сказав би, символічний. Можу згадати ще італійського режисера Давида Грієко, грузинського Алєко Цабадзе. Із західними режисерами досвід співпраці дуже позитивний, з москвичами теж зручно і просто: надсилаєш касету, і вони телефонують: «Мы с вами работаем. Съемка тогда-то, там-то». А наші режисери мусолять: «Приїдьте на пробу». Мене дивує такий підхід. Які проби? Бережіть свій час!

Коли мова не про комерційне кіно, то, мабуть, працюють на вічність, чи не так?

— У тому й проблема, що всі хочуть знімати авторське кіно, на яке не мають грошей. А можна ж почати з комерційного, заробити на ньому грошей, а потім вже про вічність думати. Так знімали багато відомих людей у світі, й нічого в цьому поганого нема. Те саме комерційне кіно на Заході — це коли актор за гонорар може купити щось насправді вартісне: будинок чи яхту, ще й грошенят залишиться. В Україні про таке нічого й говорити.

Тож ви ніколи не відмовляєте режисерам?

— Навіщо відлякувати людей відмовами, якщо треба працювати. Головне — не простоювати. Людмилу Гурченко після тріумфальної «Карнавальної ночі» 20 років взагалі не знімали. Дивно, що після такої тривалої перерви вона залишилася при здоровому глузді. Їй вистачило сили витримати всі ці роки й не піти взагалі з кінематографу.

Хоча один-єдиний раз я таки відмовився — від участі у постановці за п’єсою Кліма «Посеред раю на майдані...» у режисурі Володимира Кучинського. Цей матеріал не відповідав моєму внутрішньому стану. Йшлося про роль Івана Франка в останні роки його життя, старого, маразматичного і хворого на сифіліс, сексуально невдоволеного генія. Я вважаю, що вчинив тоді правильно. Попри те що батько зіграв цю роль. Коли я відмовився, він мені сказав, що я його підставив. Та це була справа принципу.

Досьє

Остап Ступка народився 2 вересня 1967 р. у Львові

Освіта: Київський державний театральний інститут імені Карпенка-Карого

Досягнення: Театральні ролі: Фігаро («Весілля Фігаро»), Креонт («Цар Едіп»), Едгар («Король Лір»), Смердяков («Брати Карамазови»), Хлєстаков («Ревізор»), Сальвадор Далі («Істерія» Террі Джонсона в режисурі Григорія Гладія) тощо. Кіноролі: курінний отаман Вертихвіст («Тарас Бульба» Володимира Бортка), судмедексперт Борис («Евеленко» Давида Грієко), капітан міліції Шакальський («Російський трикутник» Алєко Цабадзе), бізнесмен Олександр («Як знайти ідеал» режисера Віри Яковенко), картяр Косих («Іванов» за Чеховим режисера Вадима Дубровицького), Тиміш, син Богдана Хмельницького («Богдан Хмельницький» Миколи Мащенка). Заслужений артист України

Ким би міг стати: рок-музикантом

Головна подія в житті: народження дітей

Кредо: «Завжди!»

Хобі: театральні подорожі

Остання найбільша грошова витрата: тиждень у Парижі. За ці кошти міг би місяць жити в Нью-Йорку

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар