Персона

Пальми першості

Тетяна КІЦЕНКО, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Художник Олег Тістол уже домігся визнання і популярності, а тепер подумує про те, як би розбагатіти

Художник Олег Тістол в інтерв’ю Контрактам розповів про те, що:
1) свою першу картину продав у 16 років
2) його покоління, включаючи Подерв’янского, своєю міццю зобов’язане культурі хіпі
3)  у Москві більше грошей у галузі мистецтва, а в нас довша черга в арт-галерею
4) у країні немає жодного арт-експерта міжнародного рівня
5) що дешевша картина, то приємніший покупець
6) Україні потрібні багаті письменники, художники та музиканти

Українська спека

Учасник найвідоміших світових арт-фестивалів Олег Тістол уже 15 років працює в межах неформальної програми розвитку вітчизняного сучасного мистецтва, що дістала назву «Нацпром». В останній серії проекту національного промоушну Тістол розкриває тему української пальми. Певна річ, художник створює дотепний міф. Виконані у класичній техніці олія/полотно символи літньої безтурботності займають окремий зал у PinchukArtCenter. Ці його роботи коштують близько $20 тис. кожна — поки що. Така дешевизна, за словами батька національного концепт-арту, зміниться шаленим попитом на якісне мистецтво, ціни на яке в близькому майбутньому зростуть у десятки і сотні разів.

Рок-урок

Ви закінчили Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Чому саме факультет інтер’єру?

— Перша моя освіта — живопис. Друга — інтер’єр та устаткування (коли закінчував інститут, слово «дизайн» ще не знайшло широкого застосування). Те, що вирішив стати дизайнером, — питання швидше політичне, прикладне. Фактично в мене було два варіанти. Перший — по блату вступити до Київського художнього інституту (нині академія) і шість років учитися малювати Леніна, колгоспників та інші дурниці. Другий — без блату вступити до харківського або львівського інституту, щоб займатися чимось близьким до живопису. А базову освіту я здобув у Республіканській художній школі, яка тепер називається Державною художньою школою і все ще залишається розкішним закладом. Академічної освіти мені виявилося цілком достатньо.

Щоб стати живописцем?

— Щоб працювати. Власне, живописцем я був уже тоді, коли прийшов у цю школу, принаймні так себе позиціював. Свою першу картину продав, коли мені було лише 16 років. На той час у мене були кубістичні роботи — такий собі «лівий» авангард.

Тістол виліпив себе сам

Чому все ж таки вибрали Львів?

— Тому що це найприємніше, найзахідніше у межах батьківщини місто. І заклад був на ті часи просунутішим за інші. Там можна було приємно і корисно провести 5 років і здобути спеціальність, яка дозволила б надалі чесно заробляти гроші, не продаючи душу і не займаючись ідеологічним мистецтвом. Усе-таки інтер’єр є інтер’єр. Станковими замовленнями — Ленін у кепці, Гагарін у скафандрі або щось про свято врожаю — займатися категорично не хотілося. А дизайн дав мені можливість відразу після закінчення інституту і вже після армії сміливо заробляти досить непогані гроші. Міркуйте самі: працюючи на комбінаті, я одержував 300-500 карбованців на місяць, при цьому завдання виконував за тиждень і наступні два-три тижні собі на втіху займався живописом.

Як дизайнерська освіта вплинула на ваш живопис?

— Не можу сказати, що вона вплинула на те, як я пишу, фотографую чи ліплю. Однак дуже розширила діапазон моїх занять. Все-таки дизайнер — людина, яка може працювати не тільки головою, а ще й руками. Вміє мислити і конструювати, розуміти двовимірний, тривимірний простори. Знову ж таки порівняю зі станковим живописцем: ця людина, крім полотна й олії, нічого не бачить. І це саме полотно на підрамник до ладу не може прибити.

Ви хочете сказати, що до вступу і після закінчення інституту писали однаково?

— Звісно, різниця істотна. Але ж я вступив до ВНЗ у 18, а закінчив у 24. Звісно, змінився. Але вплинув не так інститут, як Львів, його атмосфера. Тоді це було хіпове, круте місто, де відчувався сильний вплив польської культури. У мене викладав (ну як «викладав» — насправді ми пиво пили) Микола Філатов — великий московський художник, а також відома українсько-німецька художниця Копистянська. Вона, Філатов, Брек, Вишня, Пензель (знамениті хіпі кінця 70-х — початку 80-х) — люди, з якими я просто тусувався, серед яких жив. Усе це не могло пройти безслідно. У той самий час десь у сусідній кав’ярні мій ровесник Юрій Андрухович формувався як поет.

До числа ваших ровесників належать Маков, Сухоліт, Подерв’янський — список талановитих художників, скульпторів, письменників можна продовжувати нескінченно. Чим ви пояснюєте творчу міць вашої генерації?

— Ми належимо до покоління, що виросло на рок-музиці та культурі хіпі. І від початку не були так задавлені совком, як попереднє покоління. Нам не треба було пояснювати, що краще — Енді Ворхол чи який-небудь Пузирьков-Лопухов. Або чому Яблонська, Лимарьов, Гавриленко, Антонюк та інші шістдесятники — це круто.

А тут ще років у тридцять — перебудова, потім незалежність. Ми до цих змін були повністю готовими. Тобто спочатку сформувалися як дисиденти, а потім у свідомому, хорошому віці нам дали цілковиту свободу. Звісно, у таких умовах ми реалізувалися повною мірою, сформувавши вітчизняний contemporary art. Як кажуть, у потрібний час у потрібному місці. Сьогоднішнє молоде покоління вже задавлене диким капіталізмом. Йому доводиться робити вибір: мистецтво чи гроші.

Національні промисли

Що таке «Нацпром»?

— Наприкінці 80-х з’явилася ідея проекту, назву якого придумав Костянтин Реунов (художник-акціоніст, що переїхав до Лондона. — Ред.): «Вольова межа національного постеклектизму». Потім Костя виїхав жити за кордон, а я почав працювати з Миколою Маценком: усі 90-ті втілювали власну творчу програму, якій зрештою довелося дати якусь розбірливу назву — «Нацпром». Розшифровка не така вже й важлива, це особиста справа кожного. У проекті також встигли взяти участь художники Марина Скугарьова, Яна Бистрова, Анатолій Степаненко. Тож програма, з одного боку, відкрита, а з іншого — схожа на сімейний бізнес. Чисте кумівство і cosa nostra. Масовка нам не потрібна.

І яка ж мета вашої програми?

— Слід зазначити, я завжди був схильний до культурологічної діяльності поряд із живописною. Тому для мене є очевидною безсистемність розвитку українського мистецтва. Спадкоємність поколінь, чіткий вектор розвитку — в українській культурі всього цього практично немає. Звісно, так далі бути не може. У національної культури має бути якийсь образ. Словом, Україна має потребу в самоідентифікації себе як культурної території. І ми, учасники «Нацпрому», знаємо, як це зробити. Я зараз, наприклад, пишу пальми як символ національного раю. Коля Маценко розробляє таку собі геральдику: що не картина, то «великий герб України». Коли ми збираємося разом, це називається «Нацпром» — програма більше культурологічна, ніж артова. До речі, нічого нового ми не вигадали: аналогічну спробу на початку минулого століття вже зробили пізніше репресовані Михайло Бойчук і компанія. Вони створювали обличчя нової української культури того часу. Ця спроба чудово вдалася соратникові Бойчука Георгію Нарбуту з його проектами банкнот. І якби як нову українську валюту прийняли модернізований проект Нарбута, це були б найкрасивіші гроші у світі. Натомість у нас то якась подоба канадських доларів, то англійських фунтів. Цей ідіотизм просто невигубний.

Чому обличчя національної культури маєте формувати саме ви?

— По-перше, ми з Маценком, як-то кажуть, автохтони — вроджені, чисті українці. Перша мова наша — українська. Маємо по дві шикарні академічні освіти. Покаталися світом, всіма бієнале, різними москвами і при цьому чудово розуміємо, хто ми, де ми і що робимо. Відчуваємо національну культуру, хочемо, щоб вона була. Нам не потрібно шукати свою автентичність: ми автентичні від природи. Не треба вчити українську, тому що ми російську вивчили, коли нам було років по 10. Мені не потрібно розповідати, хто такий Шевченко, тому що знаю його вірші з чотирьох років. Читав в армії «Кобзар» щодня: він рятував мене в цій дірі, як Біблія — віруючого. Мені не потрібні шаровари: у 5 років я в них танцював у дитячій танцювальній групі в райцентрі. Тому, створюючи національне мистецтво, починаємо не з доказу своєї автентичності, а з наступної сходинки, тобто ми вже на новому рівні. Тому я й представляв Україну на бразильському бієнале у 1994-му, на венеціанському в 2001-му, на російському — в 2007-му. Ось про це і йдеться.

Мистецтво в кукурудзі

У чому особливості національного арт-процесу?

— Відмітна риса українського арт-процесу насамперед у кількості мистецтвознавців, які серйозно займаються питанням. У нас це Галина Скляренко в однині. Я не маю на увазі журналістів: ідеться про людей, які пишуть книжки, монографії, вивчають арт як явище. У Лондоні стоїть хмарочос на двадцять поверхів, там сидять люди, які займаються арт-консалтингом. В Україні ж немає жодної людини, чий підпис під висновком, що Рубенс — це Рубенс, був би легітимним у світі. У нас просто немає експертів. Щоправда, в Лондоні, образно кажучи, цей хмарочос будували років 500-600, а в Києві — 15-16: ще й фундаменту не заклали. Тож тут ображатися нічого. Зате в Україні є художники: Маков, Савадов, Ройтбурд, Гнилицький, Маценко, Скугарьова, Ралко — це ж суперзірки! Отже, усе гаразд, процес триває. А те, що ринок тільки з’являється, ну то й Бог з ним. У Москві більше грошей у сфері мистецтва, а в нас довша черга в центр Пінчука.

Невже ніхто в Україні серйозно не займається експертною оцінкою робіт?

— Хіба що в PinchukArtCenter. Я не фанат колекції Пінчука, але там все ж таки сидять куратори, які справді серйозно підходять до справи: зараз це британець Пітер Дорошенко, раніше був Ніколя Бурріо. І якщо олігарх платить гроші, за них треба відповідати.

Як ви взагалі оцінюєте арт-діяльність мільярдера?

— Позитивно. Абсолютно безальтернативний варіант репрезентації сучасного мистецтва в нашій країні, на жаль. І те, що ніхто, крім Пінчука, таких арт-центрів не відкриває, дуже погано. Я радий, що він виявився такою розумною людиною. Мотивація Пінчука зрозуміла: за два роки його чорний імідж олігарха, зятя тощо перетворився на світлий образ мецената. Але є одна обставина. У 1999-му мені випало побачити картини з його колекції: з їхніми репродукціями видавався календар. Я вже тоді був здивований: там були роботи Коровіна, Альтмана, Бурлюка — це була особиста колекція Пінчука, наскільки я розумію. Нічого собі, подумав, який у нас тут з’явився цінитель. Тож схильність до мистецтва в нього була завжди. На купівлю колекції Reflection він витратив, я десь читав, мільйонів сто. На ці гроші можна було купити велику яхту або футбольний клуб. Так ні ж — купив мистецтво. Отже, імідж мецената Пінчук усе-таки заслужив. Це підтверджують блиск в очах, його інтерв’ю. Власну піар-кампанію можна організувати і дешевше, і спокійніше, ніж зайнятися contemporary art. І навіть якби мої роботи в PinchukArtCenter не висіли, я все одно хвалив би цю галерею як явище. Нехай мені не подобається Деміен Херст (роботи скандально відомого художника представлені в колекції Пінчука. — Ред.), але ж це деталі.

Наскільки виставки є для вас комерційно виправданим заходом?

— Виставки у нас — це швидше необхідна творча діяльність, практично не пов’язана з комерцією, грішми. У нашій країні виставка — це одне, а гроші — зовсім інше.

І чим пояснюється цей феномен?

Інтелігентна людина сідає не в кукурудзі, а під пальмою

— У нас тільки починають з’являтися галереї, здатні щось продати. Їх можна перелічити на пальцях однієї руки: «Я Галерея», «Цех», «Колекція». Мабуть, усе. Що й не дивно: українські закони такі, що цивілізовано, як у Європі, працювати, і при цьому щоб тебе любили, практично неможливо. Мені приховувати від влади нічого: я перед нею і законом чистий. А ось галереям, як на мене, доводиться хитрувати: у них просто немає ніякого статусу. Немає нормативних актів, що регулюють їхню діяльність. Податкове законодавство незрозуміле, досі не можуть ухвалити закон про меценатство. Хоча, подейкують, його збираються приймати в такій редакції, що краще без нього. Однак впадати у відчай не слід: звідки селюкам знати, що таке унітаз? До цивілізації ще звикнути треба. Поки що ходимо в кукурудзу, але ж від цього ми не гірші. Просто ще культурно не сформовані.

Оригінали для народу

Кажуть, у вас безліч регалій. П’ятнадцяти хвилин на перерахування вистачить?

— Та немає в мене ніяких регалій. Я і в Спілку художників потрапив зовсім випадково: спасибі колезі Олександрові Животкову, який пояснив, як це робиться. Більше мені нічого й не треба. Нагород — теж ніяких. Усі ми думаємо про добробут одне одного краще, ніж він є насправді. Наприкінці 90-х я був у боргах як у шовках. А навколо думали, що в мене білий Mercedes і квартира на два поверхи. Ні, з житлом у мене все нормально: трикімнатна хрущовка, сам купив. Щоправда, ще немає майстерні: та, де працюю, формально ще не моя. Зараз бігаю, оформляю документи, щоб мене туди вписали... Немає в мене нічого, і я цьому тільки радий. А нагорода для мене що? Мої картини купують провідні світові музеї в Амстердамі, Осло, Москві тощо. Ось це нагорода. Я учасник чотирьох бієнале. Для художника вищого рівня, ніж учасник венеціанського та бразильського бієнале, немає. Хоча, як я люблю казати, моя творча біографія гарна не тими виставками, у яких брав участь, а тими, учасником яких не був. Зараз можу собі дозволити перебирати. У нормальній країні художник, який хоч раз представив країну бодай на одному зі світових бієнале, — це зірка: у нього гроші, замовлення, нагороди тощо. У нас цього немає. Ну хто мені дасть нагороди? Білозір? Ющенко? Так слава Богу, що ще не дали, не хочу цього.

Більшість ваших робіт продаються за кордон чи все ж таки залишаються на батьківщині?

— Останнім часом із закордоном майже не працюю. Остання серйозна віза стояла 5 років тому. Навіть забув, що в мене прострочений закордонний паспорт. Звісно, картини продаються за кордон, але я не поділяю покупців за географічною ознакою. Євроінтеграція вже відбулася. Ось бачите, стоять картини зарезервовані, у Нью-Йорк мають полетіти, а ось ті, що висітимуть у передмісті Києва. Яка мені різниця? Ціна ж одна й та сама.

Скільки коштує ось ця ваша картина з пальмою?

— Скажімо, тисяч 18 доларів. І це для художника, визнаного серйозними закордонними експертами, справжні копійки. Такі ціни — це чистий гуманітарний патріотизм. Мине кілька років — і все стане на свої місця. Інакше й бути не може.

Чому ж ви продаєте роботи так дешево?

— Що дешевше продаю картину, то приємніший покупець. До $10 тисяч — взагалі чудові люди. Від десяти — через одного трапляються зі сталевими поглядами. Коли рахунок ведеться на сотні тисяч, зовсім страшно: стикаєшся вже з іншим світом, з іншими законами. Але нікуди не подінешся: доведеться звикати. Ми маємо стати багатими художниками. Нехай наші діти бачать: щоб стати багатим, не обов’язково красти і грабувати. І тут показовим є приклад братів Кличків. Україні потрібні багаті письменники, музиканти, співаки.

Якось ви сказали: «З 4 років мріяв висіти в кутку в рушниках у кожній хаті і заради цього готовий подешевшати». Це жарт?

— У кожному жарті є частина жарту. Загалом висіти в кожній хаті — це і є суть «Нацпрому». А щодо «готовий подешевшати», то зараз займаюся фотографією, друком на полотні — такі роботи справді дешеві, доступні середньому класу. Будь-який його представник може собі дозволити витратити на це кілька тисяч доларів. Або на графіку — тисячу-другу гривень. Адже це цілком реально. Рембрандта колись теж можна було купити за копійки. Насправді невдовзі всі захочуть, щоб у них вдома висіли нормальні роботи, адже оригінали — цілком природне явище, і так буде.

Персона

Олег Тістол народився у 1960 р. у селищі Врадіївка Миколаївської області

Освіта: Республіканська художня школа імені Шевченка, Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва, факультет інтер’єру та устаткування

Досягнення: учасник XXII Міжнародного бієнале у Сан-Паулу (Бразилія, 1994), Міжнародного фотобієнале в Москві (Росія, 1996), 49-го бієнале сучасного мистецтва у Венеції (Італія, 2001)

Ким міг би стати: вибору не було — малював з 4 років

Хобі: професія і хобі цілковито збігаються

Кредо: мистецтво або смерть

Головна подія в житті: народження доньки Наді

Головне розчарування: політична ситуація 2005-2008 років

Остання велика грошова витрата: схильний до гусарства, а тому все життя — це суцільні грошові витрати

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар