Персона

Немає фотографа на своїй батьківщині

Інна КОРНЕЛЮК, Сергій ВОЛОХОВ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Український фотограф Віктор Марущенко не живе в Україні, бо не хоче гарувати і любить комфорт

Фотограф Віктор Марущенко розповів Контрактам про те, що:
1) міжнародні рекламні агенції відмовляються працювати з українськими фотографами
2) є одним з небагатьох українців, що зарекомендували себе на Заході з кращого боку
3) арт-фотографія витісняє документальне фото
4) актуальне мистецтво — це не лише те, що представлено в PinchukArtCentrе

Жінка з відром

У фотосерії Віктора Марущенка «Донбас — країна мрії» моделями є жінки, які відрами і коритами видобувають вугілля в занедбаних штольнях. Учасник двох найбільших бієнале сучасного мистецтва — у Венеції і Сан-Паулу — вразив ситу європейську публіку фоторепортажами з Донбасу та Чорнобиля.

Сьогодні фотограф живе за кордоном — там йому платять більше. Іноді він приїжджає до Києва, бо тут знаходиться фотошкола його імені.

Як діти до школи

Ви заснували авторську школу фотографії, що носить ваше ім’я. У чому особливість навчання в ній?

— Неофіційно давно перейменував її на виправно-трудову колонію Віктора Марущенка. Спочатку це була просто школа фотографії. Вона створювалася не лише зі шляхетною метою навчити фотозйомки всіх охочих, а й щоб заробити. Пізніше мій партнер по бізнесу сказав: якщо у школи буде ім’я, то цей факт ні мені, ні учням жодним чином не зашкодить. Водночас ім’я-бренд збільшить дохідність проекту. А батьки точно знатимуть, кому вони віддають своїх дітей на навчання. Молодь, яка до нас приходить, часто не знає, що означає слово «фотографія», зовсім не орієнтується в сучасному фотомистецтві. Вона зазвичай виховувалася на українській комерційній фотографії — «лубочних картинках», позбавлених змісту. І доводиться починати з азів. Утім, це не страшно: головне, що абітурієнти хочуть вчитися. Ми зібрали велику бібліотеку сучасної фотографії, щоб ознайомити учнів із творчістю класиків і сучасних авторитетів — більше уваги приділяємо не техніці, а баченню сучасної фотографії. Моє головне завдання — навчити мислити образами. Фотомистецтво — це не просто репродукція дійсності, а створення образу, який може виразити більше, ніж слова. А якщо автору нічого сказати, тоді він фотографує гарних дівчат на луці, захід сонця і світанок. Я постійно повторюю на уроках, що фотограф — це людина, здатна реагувати на життя, бачити його, мислити обра зами і фіксувати їх. Ми можемо сфотографувати багато людей, але так і не створимо, наприклад, образу типового сучасного київського хлопця. Збірний образ потрібно вміти побачити. Моделювати іміджі — це друге, що має вміти професійний фотохудожник.

— Класичне мистецтво бачити не можу!

Де ви самі навчалися майстерності фотографії за радянських часів?

— На факультеті фотожурналістики, який при Інституті журналістської майстерності Спілки журналістів заснувала нині покійна Ірина Осипівна Пап. Тоді, з 1979-го по 1981-й, я, як і багато співвітчизників-фотожурналістів мого покоління, схопився за унікальну можливість системно вчитися професії. Адже таку освіту і на належному рівні в ті часи можна було здобути лише в МДУ на факультеті журналістики і ніде більше в СРСР.

Чому ви не стали працювати за спеціальністю інженера-електрика, здобутою у ВНЗ?

— Жодного дня не був інженером, якщо не рахувати кількох місяців у Київському технологічному інституті харчової промисловості, який до цього закінчив. Взагалі ж хотів бути архітектором, але провалив іспити і загримів до армії. Після дембелю одружився — потрібно було думати про те, як прогодувати сім’ю. І до інституту вступив заради диплома, навчався на вечірньому відділенні, вдень заробляв. Але завжди мріяв про таку професію, яка дозволяла б працювати індивідуально. Совдепівський колективізм не по мені. Гнався за відчуттям незалежності. Якось познайомився з фотографом кіностудії, він допоміг зробити остаточний вибір. Досі пам’ятаю його слова: «Фотограф — колосальна професія! Належиш сам собі! Навіть будучи у штаті, ти наодинці з собою — постійно потрібно ходити і знімати». Загалом ця творча професія давала потрібний ступінь свободи. Але тоді, як ви розумієте, не було ні рекламних, ні модельних агенцій, ні фотостудій. Про роботу у фотоательє або зйомки у школах і дитячих садах не кажу — творчістю там не пахло. Багато років був позаштатним театральним фотографом. Але розумів: єдину можливість стабільно заробляти на фотографії дає друк. Прийняв рішення: якщо хочу бути професіоналом, то моє місце у штаті редакції газети. Але потрапити туди було непросто: ілюстровані видання можна на пальцях полічити. Утім, як і професійних фотографів.

Як же вам вдалося влаштуватися репортером?

— У київському Інституті журналістської майстерності проводив семінар Микола Данилович Єремченко, завідувач відділу ілюстрацій московської газети «Советская культура». Він їхав зі словами: «Хлопці, нам не вистачає фотографій з Києва, надсилайте роботи». З 250 слухачів знімки надіслав лише я. Можливо, мої колеги не вірили у свої сили, адже йшлося про козирну газету ЦК КПСС. Спочатку працював там позаштатним фотокореспондентом, а через рік запросили у штат. Завдяки роботі в солідній газеті побачив усю Україну. Подорожував 25 днів на місяць протягом 10 років. Також вдячний «Советской культуре» за те, що пощастило працювати поруч з легендарним Євгеном Халдеєм, тим самим, який увічнив на плівці Прапор Перемоги над Рейхстагом і Нюрнберзький процес.

А заробітком були задоволені?

— Цілком: отримував тисячу карбованців на місяць. Така зарплата була за радянських часів хіба що в академіків. Газета нараховувала 8-12 шпальт, у «наскрізні» фотонариси входило 25 знімків. За один платили від 10 до 35 карбованців. Ось такі московські розцінки. Для порівняння: в українській газеті зазвичай платили 75 копійок за знімок. Максимум, на що міг розраховувати київський репортер, — 3 карбованці.

Гламурний треш

Просторів України і тисячі карбованців на місяць вам було замало?

— Так, бо хотілося визнання. І не лише у межах Союзу. В 1989 році впала Берлінська стіна, і я вже активніше підтримував контакти з друзями на Заході. Співпрацював зі швейцарською журналісткою, яка писала матеріали про творчість Марії Приймаченко та про музей Гончара. Одного разу вона запросила до Швейцарії: «Приїдь, забереш гонорари». Взяв із собою добірку фоторобіт. У Лозанні в Єлисейському музеї знімки оцінили: купили всі 115. Навіть довелося відкрити рахунок у банку. За цей гонорар міг купити п’ять трикімнатних квартир на Хрещатику. А потім, у 1990 році, той самий музей організував мою фотовиставку. Адже тоді виник величезний інтерес до колишніх комуністичних країн, передусім була затребувана соціальна фотографія. На Заході мало знали про те, що насправді відбувалося в Союзі, як жили радянські громадяни. Сьогодні такого інтересу, звісно, немає. Гастарбайтери з наших країв давно задовольнили колишню цікавість європейців, місце якої посіла відраза. Коли я вперше побував у Швейцарії, повій там було не знайти. Російські й українські дівчати цю прогалину ліквідували. Попрацювали на імідж не найкращим чином і чоловіки. Після напливу нелегалів та емігрантів з бідних країн місцеві тепер бояться на вокзалі відвернутися від валізи.

Отже, ви один з небагатьох українців, що зарекомендували себе з найкращого боку?

— Виходить так. І не лише в Європі. Друга закордонна виставка відбулася вже в Канаді, причому організовувала її аж ніяк не діаспора. Знову були куплені всі роботи. 90-ті були благодатним часом для вітчизняних творців за кордоном. Персональні й колективні виставки в Європі проходили за налагодженою схемою. Мені залишалося приймати запрошення, а всією організацією займалися тамтешні музеї та галереї, які були зацікавлені у продажу робіт не менше, ніж я.

Піком вашої слави, наскільки я знаю, стала всесвітня бієнале сучасного мистецтва у Венеції у 2001 році.

— Запрошення взяти участь у Венеціанській бієнале я отримав від її куратора Гарольда Зеємана. Він дуже цікавився Чорнобильською трагедією і шукав художника, який би розкрив цю тему. На моє щастя, до його рук потрапила книжка «Віктор Марущенко. Україна. Фотографії», видана 1997 року в Берні. Так мої роботи опинилися в головній експозиції бієнале. У нас були плани продовжити співпрацю — Зеєману сподобалися мої знімки з Донбасу. Але, на жаль, втілити в життя проект не вийшло — куратор раптово помер. Показати наш Донбас вдалося у Сан-Паулу, на другому за значущістю фестивалі сучасного мистецтва після венеціанського. Туди вирушив з подачі директора Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії Єжи Онуха (нині директор Польського інституту в Києві. — Ред.).

Який зв’язок між репортерською фотографією і мистецтвом?

— Сучасне мистецтво благоволить фотографії, бо воно таке ж гостросоціальне. Давайте наведу конкретний приклад симбіозу контемпорарі-арту і соціального фото з того самого Сан-Паулу. На масштабні проекти не було грошей. Куратор Єжи Онух зумів обмежити всі витрати $500. На виставці нам надали 15 м стіни, верхню частину якої ми обклеїли фотошпалерами виробництва фабрики «Рось», а нижню покрили чорною фарбою — так само, як у нас люблять фарбувати коридори в синій або зелений. Це була імітація квартирного інтер’єру. А на стіни поверх шпалер повісили документальні фотографії у дешевих пластмасових рамочках. На знімках по центру стіни — жінки, які нелегально видобувають вугілля в занедбаних шахтах. А обабіч — такі самі реалістичні кадри з похмурими донбаськими пейзажами. На жаль, дешеві фотошпалери донині залишаються для багатьох мешканців Донбасу «вікном у світ». Коли вони вселяються у свої маленькі невідремонтовані квартири, то передусім заклеюють стіни фотошпалерами з краєвидами Карибів, Адріатичного узбережжя або з ліліями, лебедями і водоспадами. Так в українській провінції «створюють затишок». Я протягом восьми місяців жив і працював у Донбасі — знаю, про що кажу.

Що ви там забули?

— Разом з австрійським режисером Міхаелем Главоггером, автором фільму «Мегаполіси», фотографував ті самі бараки. Знятий нами фільм називається просто і страшно: «Смерть робітника». Зйомки відбувалися у вугільних шахтах України і на сірчаних промислах в Азії. На цих кадрах можна побачити робітників з Пакистану, Китаю та інших країн, насправді далеких від процвітання.

Що таке сучасна арт-фотографія?

— Римейк, антиестетика і провокація. Затребуваний «гламурний треш», у якому досяг успіху такий відомий за кордоном художник, як Юрген Теллер. На його «антигламурних» знімках топ-моделі у рваних колготках валяються біля сміттєвих баків на робочих околицях. При цьому архіважливий контекст. Адже такими знімками можна презентувати країну, а не лише гарну жінку. Такі фото не забуваються.

Чому ви не зайнялися ню- або фешн-зйомкою? Напевно, з красунями набагато приємніше працювати, ніж знімати шахтарів.

Репортер повинен уміти стріляти з-за рогу

— Взагалі, з ню починають усі: зйомки гарних дівчат, коханок, дружин. Однак я людина раціонального складу розуму. Давно замислився про перспективи. Кому справді цікаві знімки голих дівчат, якщо таких фото достатньо? Колись у бібліотеці КПРС переглядав швейцарські журнали «Камера». Фотографії агенції «Магнум», звідки вийшли Картьє-Брессон і багато інших великих фотографів, мене вразили. Зрозумів, що довгі роки не тим займаюся: соціальна фотографія не має тематичних меж і не потребує великих фінансових вкладень. Недорогим фотоапаратом можна знімати геть усе, а в мене, зізнаюся, до 29 років не було власної камери. Тому незабаром переключився на соціальну зйомку.

Але, схоже, тепер ви перебігаєте зі стану документалістів до естетів?

— Міркуйте самі: виставок документальної фотографії в Берліні, де я живу і можу постійно відвідувати подібні заходи, майже немає. Але ж Берлін — центр актуального фотомистецтва! Усі люблять арт-фото. Мене самого настільки розбестила сучасна фотографія, що більше нецікаво розглядати роботи класиків. Уявіть собі, було нудно на виставці Брассая! До документальної фотографії теж зник інтерес. Арт-фотографія — більше, ніж фото! Наприклад, репортажі, які робить Мартін Парр, доведені до рівня концепту, двозначні, іронічні. Тоді як він репортажний фотограф — лише кілька років тому працював у фотоагенції.

Концепція підкачала

Які професійні відмінності між українськими фотографами та їхніми західними колегами?

— Наші фотографи відстають від тенденцій у європейському візуальному мистецтві на 40 років. Польський менеджер київської філії рекламної агенції Leo Burnett недавно зізнався, що офіс відмовився від послуг наших фотографів. Причина — у знімках українців немає задуму, концепції. Це лише гарні картинки. Метод зйомки, форми можуть бути якими завгодно. А наші фотографи ніяк не зрозуміють, що головне у фотографії — ідея, а форма — допоміжний засіб. Але ж ні, ми в пошуках форм. Інакше кажучи, німкеня в дощ взуває гумові чоботи, а українка — шпильки, бо так красиво. Для німців сухість ніг перебуває на рівні концепції, а для нас важливіша приємна картинка.

І тому ви переїхали до Берліна?

— Перебрався до Німеччини, бо там живуть мої дружина і син. До того ж звик до високих доходів. Нарешті, подобається країна, в якій немає розподілу на простих смертних і «віпів». Там більше почуваюся людиною, ніж в Україні. Роздратування українським культом «віпів» виливаю в арт-серії «V.I.P.ляндія», над якою зараз працюю. Не вдаватимуся у подробиці, скажу лише, що це своєрідне фотодослідження феномену. «V.I.P.ляндія» — щось на кшталт зворотного боку арт-проекту «Холодильники», який два роки тому реалізував зі своїм учнем. Вміст знятих 50 холодильників, скажу вам, був вельми різноманітним: у студентських холодильних шафах можна знайти взуття, а V.I.P.-холодильники заповнені ікрою і дорогим алкоголем.

Отже, ви тепер вільний німецький художник, фізично пов’язаний з Україною тільки своєю школою фотографії?

— Можна сказати й так. У моєму віці треба «збирати каміння» — думати про комфортну старість. Та й не хочу я вже гарувати.

Але ж звідкись гроші беруться.

— Звісно, адже я фотографую. Але це не так робота, як задоволення. І продаю знімки не в Україні. Виходить близько EUR10 тис. на місяць. Ось останню серію продав за EUR12 тис.

І все ж таки чи має бути мистецтво заради мистецтва?

— Авжеж! Мистецтво повинне бути різним: і естетським, і плакатним, і комерційним. І такі художники, як Гапчинська та Поярков, потрібні, якщо на їхні картини знаходяться покупці. Але роботи цих авторів не повинні проникати у виставковий простір, бо є лише декоративно-прикладним мистецтвом. Картини Гапчинської особливо не відрізняються від західних ілюстрацій дитячих книжок. При цьому роботи не менш майстерних європейських митців коштують небагато, а в нас таке мистецтво підносять як явище в живопису. Тому що в Україні мало знають, що таке актуальне мистецтво. А це далеко не все те, що експонується у PinchukArtCentrе.

Досьє

Віктор Марущенко народився в 1946 р. у Новосибірську (Росія)

Освіта: Київський технологічний інститут харчової промисловості ім. А. І. Мікояна (нині Національний університет харчових технологій); Інститут журналістської майстерності при Спілці журналістів України

Досягнення: роботи зберігаються в Національному художньому музеї України, Єлисейському музеї фотографії в Лозанні; 40 персональних і групових виставок в Україні, США, Німеччині, Франції, Іспанії, Чилі, Росії; брав участь у бієнале сучасного мистецтва у Венеції, у 26-й бієнале сучасного мистецтва в Сан-Паулу

Ким міг би стати: архітектором

Хобі: накопичення грошей

Кредо: треба пам’ятати, що одного разу ти ранку не побачиш

Головна подія в житті: народження дітей

Головне розчарування: люди, які раптом почали себе ділити на помаранчевих і біло-блакитних

Остання велика грошова витрата: святкування дня народження в берлінському ресторані

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар