Персона

Суд іде в сад

Сергій ВОЛОХОВ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Юрист Лариса Денисенко, написавши шість романів і дитячу казку, вирішила попрощатися з успішною адвокатською кар’єрою

 
В інтерв’ю Контрактам письменниця і телеведуча Лариса Денисенко розповіла про те, що:
1) на держслужбу слід іти, якщо ви ідеаліст
2) Кучма був правий: Україна не Росія
3) робота телеведучою не гарантує слави
4) дитячий письменник може легко заробити $2-3 тис. за тонку книжку

Романтика букви закону

Чим вас приваблювала кар’єра держслужбовця?

— У Міністерство юстиції я потрапила випадково. Сталася напівмістична історія: у людини на вулиці заболіло серце, а в мене був валідол. Перехожий виявився начальником управління кримінального права Міністерства юстиції. Довела його до кабінету, розговорилися. Я тоді тільки закінчила університет і працювала в адвокатській конторі. Він запропонував попрацювати в міністерстві. А мене завжди вабило все нове. Адже я мала досить загальне уявлення про те, що таке державна служба. Під час нашої розмови до кабінету ввійшла перший заступник начальника управління міжнародного права, приєдналася до бесіди і запитала, чи не володію я іноземною мовою. Звісно ж, я володіла — все-таки закінчила факультет міжнародного права. І заступниця запропонувала мені найнижчу посаду в міністерстві: консультант другої категорії. Я вирішила спробувати. Через два місяці міністерство очолив Сергій Петрович Головатий, який пам’ятав мене з університету. З ним ми однодумці в багатьох питаннях. Я була енергійною дівчиною й ідеалісткою, щиро вірила, що можу змінити світ хоча б у масштабах України. І Головатий почав залучати мене до найрізноманітніших законотворчих проектів, зокрема ми займалися приведенням українського законодавства до європейських стандартів. Я стажувалася в Раді Європи і виявилася фактично єдиною людиною в міністерстві, ознайомленою із системою європейського права. Тому через рік після того, як переступила поріг міністерства, уже була першим заступником начальника відділу в департаменті міжнародного права. Це дуже стрімка кар’єра. Тим більше що мені було лише 22 роки.

Йшли як по маслу?

«В лесу родилась» — це не про мене

— Було дуже важко. В університеті не вчили того, що було потрібно для роботи. Було важко чогось домагатися від адміністрації президента, Кабміну. Можна уявити, як літні керівники різних рангів в уряді з освітою, далекою від юридичної, сприймали мене, «нахабну дівчинку» на підборах, яка намагається вчити їх розуму. Це був 1995 рік, Україна тільки ввійшла до Ради Європи. Ось тому бути чиновником мені було дуже цікаво, а головне, надихала думка, що ти приносиш користь, хай там як наївно це звучить. І божевільний драйв давало те, що в підсумку все у нас виходило. Ми підготували до ратифікації Європейську конвенцію про права людини і пролобіювали в парламенті її затвердження. Завдяки цьому українці дістали право звертатися до Страсбурзького суду. Хіба не варто було заради цього йти на держслужбу? До речі, ратифікація відбулася в мій день народження! Я не виходила з міністерських кабінетів цілодобово, при цьому отримуючи неабияке задоволення. Хай там що говорять про Головатого, у нього є талант: уміння зарядити ентузіазмом і заразити своєю працездатністю. Коли його місце посіла Сюзанна Станік, відчула, що мені потрібно міняти сферу діяльності. Я не вірила в те, що вона продовжить справу Головатого (до речі, ми з ним так чи інакше співпрацювали аж до 2006 року). Тому я з однодумцями — адвокатами Віталієм Тетерським і Миколою Полуденним — взялися за нову справу: створення національного відділення міжнародної антикорупційної організації Transparency International в Україні, а також за адвокатську практику. Пізніше, коли Головатий повернувся в міністерство, він покликав мене в патронатну службу розбиратися з відомчою спадщиною. Але в мене вже не було колишнього драйву, я звикла працювати на результат, тому пішла на вільні хліби.

Ваша книжка «Корпорація ідіотів» — результат розчарування в державній службі?

— Швидше розчарування в держапараті й державній політиці загалом, коли приватний інтерес превалює над державним. У 1995 році ідеалістів було більше, ніж сьогодні (вони зустрічалися навіть у парламенті). Вийшла книжка про те, як людина може опаскудитися, якщо не боротиметься зі своїми поганими нахилами. Державна служба спокушає владою, грішми, корупцією. Треба бути романтиком, щоб не виявитися в цьому бруді по вуха.

12 тисяч граючи

Як ви, успішний юрист, взагалі почали писати художню літературу?

— Смішні розповіді, епіграми писала з дитинства. Слово давалося легко. Ця якість проявилася в школі, мене постійно делегували на олімпіади з російської мови та літератури. Писати про Безухова або Печоріна — немає питань! Розкласти по поличках персонаж — це щось захопливе. Поталанило з учителькою російської літератури: Інні Михайлівні було важливо почути твою думку, велике їй спасибі за те, що вона не перекреслювала мої твори і не ставила двійку за зміст, якщо моє бачення не збігалося з критикою. Вона була чуйною до тих, хто вмів писати. Твори перемежовувалися віршами і казками. У восьмому класі я написала роман — у двох зошитах. Мене тоді надихнув опублікований у журналі «Смена» роман Сідні Шелдона про вимушену, жертовну проституцію. Враження було сильне, адже ми виховувалися на піонерах-героях, космонавтах, Вінні-Пуху та Карлсоні. Я написала роман про дівчину, яка вирішила заробити проституцією на подарунок своєму коханому. Хлопець від неї, звісно ж, відмовився, і дівчина пішла по руках: бандит, поет, італієць, від якого вона народжує дитину, мафіозі. Закінчилося тим, що героїня здобуває юридичну освіту, стає адвокатом і летить до Італії шукати свою дитину. Історія персонажа була прописана з самого дитинства. Усе це маразм, але порівняйте із сьогоднішніми серіалами!

Перепрошую, а ви вже тоді мали намір стати адвокатом?

— Так. І не передбачала, що література стане професією.

Сюжет вашої першої книжки «Забавки з плоті та крові» не менш дикий: роман між сліпою дівчиною і юнаком, який носить жіночі сукні.

— Я описала персонажів, яких насправді побачила. Може, трохи згустила фарби. Якось на Андріївському узвозі побачила дівчину, яка грала на гітарі під дощем, і чолов’ягу в перуці, на високих підборах та ліловій спідниці, з-під якої можна було побачити волосаті ноги. Цей місцевий фрік здався мені дуже забавним. А написала «Забавки...», по суті, для розваги — захотіла взяти участь у літературному конкурсі «Коронація слова».

Чого це раптом?

— Реклама цього конкурсу на 1+1 у 2002 році була помітною. До того ж на той момент у роботі й особистому житті був відносний штиль. Я ознайомилася з умовами, згідно з якими потрібно було представити роман або кіносценарій українською мовою. До сценарію не знала, як підступитися, а роман... Наді мною тяжіло кліше, властиве молодим людям у великих російськомовних містах, мовляв, українська література сільська і крапка. Але вирішила спробувати: зможу чи ні? Українською володіла лише на рівні законотворчості та судочинства. Написала роман за два тижні, не припиняючи займатися юридичною практикою. Це зараз я можу, як кажуть, «працювати над твором»: вертатися до нього, переписувати. А тоді з мене це лилося потоком. Уже й сам конкурс став мені нецікавий. Надіслала рукопис завдяки вмовлянням близьких. А тим часом писала вже наступний роман «Кавовий присмак кориці».

Отже, грошовий приз вас не цікавив?

— Я взагалі не думала, що з цього щось вийде. Коли дізналася, що роман увійшов до десятки найкращих, захотіла перемогти. Того року перші дві премії зробили однаковими, вони становили по 12 тис. грн мінус податки. Це були просто випадкові для мене гроші, я й так завжди добре заробляла. Але за літературу щось отримати приємно. Тим більше поділити Гран-прі з професійним філологом і етнографом Мариною Гримич, яка нині очолює видавництво «Дуліби». До речі, на церемонії переплутали наші нагородні статуї, які різнилися тільки вигравіюваними на них іменами, — помітила тільки вдома. Цими велетнями довелося обмінюватися прямо у Верховній Раді, де я працювала, там же був і чоловік Марини Ігор Осташ, тоді народний депутат.

Може, ви просто хотіли повправлятися в українській мові?

— Було бажання написати роман для міської молоді. Звідки воно взялося, не знаю. І те, що перший роман вийшов, стало стимулом писати далі — мені сподобалося. Хоча лінгвістично писати українською було складніше, ніж російською. Однак продовжувала в колишньому дусі: українська мова стала мені цікавою як дослідникові.

Саме ця практика вплинула на те, що ви, російськомовна і не зовсім українка по крові, раптом стали симпатиком українського націоналізму?

— Ще в дитинстві, за Радянського Союзу, я розуміла, що Україна не Росія. Батьки не акцентували моєї уваги на стражданнях, які довелося пережити бабусям і дідусям. Мамину литовсько-польську родину переселили з Вільнюса під Калугу. Родину батька з мадярсько-грецьким корінням теж утискували. Втім, дисидентів у нашій родині не було. В дитинстві я займалася тенісом, входила до юніорської збірної СРСР. Грузини, балтійці та українці трималися не так, як діти з інших республік. Тренери намагалися не допускати, щоб наші республіки представляла більш ніж одна особа. Відчуття особливості збереглося. І зараз я дуже болісно сприймаю «наїзди» на українську державність та національну мову. Через це я посварилася зі своїми російськими друзями — публіцистом Костянтином Криловим, який заявив, що української мови не існує, та однією журналісткою з «Известий», котра порівняла в 2004 році людей на Майдані зі СНІДоносцями.

Чи позначилося заняття літературою на юридичній кар’єрі?

— Так. Я вирішила відмовитися від можливості заробляти великі гроші в юриспруденції заради вільного графіка роботи і можливості займатися творчістю. Я більше не партнер у юридичній фірмі, не займаюся арбітражем, працюю на себе. Додалося біганини в пошуках клієнтів, стало менше грошей. Але цей перехід відбувався поступово.

Чи не пізно у тридцять років перевертати все з ніг на голову?

— Просто я допитлива, захоплююся тим, що в мене виходить. До того ж мені завжди подобалося слово. Навіть мої позовні заяви, записки до законопроектів, дебатні схеми були багатослівними, судді робили компліменти моєму стилю.

Ви відмовилися б повністю від юридичної практики заради письменництва?

— Саме зараз дозріваю для цього рішення. Я втомилася від адвокатської діяльності, не бачу нових ідей і перспектив. Юриспруденція цікава мені виключно як науковий матеріал. Думаю зайнятися науковою і викладацькою роботою. Тим більше що мене захоплюють ораторське мистецтво і саме по собі виписування юридичних документів. За інерцією веду справи своїх давніх клієнтів. Але з кожним роком дедалі більше усвідомлюю, що вся система зводиться до передачі грошей з однієї кишені в іншу — мене це душевно спустошує. Це не те, заради чого я зайнялася юриспруденцією. Я хотіла перемагати. Люблю хорошу косметику і дорогі сукні, але існує безліч способів на це заробити. Віддаю перевагу тим, які приносять задоволення.

Вийти в бренд

Ви опанували кілька сфер діяльності, і всі вони публічні: музика, спорт, модельна справа, юриспруденція, театр, література. Зрештою, вийшли на телеекран. Це дівчаче бажання бути на видноті?

— Це тяга до просвітительства. На телебачення потрапила завдяки статусу письменника. На каналі «1+1» вирішили взятися за культурологічний проект, у якому мало бути двоє ведучих: Сергій Жадан і я.

Чому саме ви?

Без політики жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше

— Навесні минулого року приміряла на себе роль ранкового ді-джея на Нашому радіо. Через два місяці до мене звернулися телевізійники. Генеральний продюсер 1+1 Юрій Морозов прочитав моє інтерв’ю в газеті, в якому йшлося не тільки про книжки, а й про модельне минуле. А Анатолій Ярема, керівник проекту, читав мою книжку. Мені зателефонували. Спочатку подумала, що мною вирішили замінити Ігоря Годецького в «Судових справах». Культурологічний проект виявився саме тим, чого я хотіла. Усе закрутилося дуже швидко. Я представила 33 теми і розписала два пілотних проекти. Протягом місяця тренувалася, як на кроликах, на гостях програми «Документ». Підготовка пройшла успішно. Заради програми на ТБ змушена була відмінити свої лекції для суддів у всіх регіонах України. Ця передача дала мені можливість спілкуватися з українською інтелігенцією. Відтоді мені стало набагато приємніше жити.

Ви розглядали присутність на екрані як метод промоушну своїх книжок?

— Програма виходить уночі. Про яку рекламу можна говорити? До того ж навіть представники літературного середовища в студії сприймають мене виключно як журналіста. А глядачі... — тільки половина з тих, хто пише листи в програму, запитують мене про книжки.

Однак факт залишається фактом: книжка телезнаменитості стає бестселером, навіть якщо вона бездарна.

— У мене інша ситуація. Спочатку я почала писати. До моменту моєї появи на екрані вийшло чотири романи. Я ж не Маша Єфросиніна, яка чітко асоціюється з телебаченням, є телебрендом.

Відтоді, як ви на екрані, вийшов ще один роман. Як з накладом?

— Безсумнівно, імовірний наклад моєї п’ятої книжки вищий, ніж першої. Але не думаю, що це завдяки телекар’єрі. Запевняю, моя співпраця зі ЗМІ мала позначатися на письменницькому успіху. Напевно, аудиторія ЗМІ не збігається з аудиторією сучасної української літератури.

Багатий бідного розуміє

Яким є максимальний наклад ваших творів?

— «Забавки...» і «Кавовий присмак кориці» були перевидані й у підсумку вийшли накладом 7-8 тис. «Корпорація ідіотів» витримала тираж близько 5 тис. Нові книжки виходять початковим накладом 2-3 тис.

І ви хочете сказати, що література може приносити такий самий дохід, як і адвокатська практика?

— Я наближаюся до того, що деякі статті моїх доходів порівнюються з доходом від юридичної практики. Насамперед маю на увазі телебачення. І все ж таки в літературі ситуація також поліпшується.

Який дохід вам приносять книжки?

— Це, звісно, не неймовірні суми. За роман отримую аванс $600-700. Крім цього мені ще капають 10-12% роялті. Тобто якщо книжка коштує 20 грн, то я з неї одержую 2. А романів вийшло шість. До того ж я задіяна в дитячому видавничому проекті. Пишу п’ять книжок-описів дитинства знаменитих людей. Спочатку не було бажання цим займатися, але до рук потрапили видаткова книга і листування з кузиною та батьками 9-12-річного Ігоря Стравінського. Там надзвичайна мова — на заздрість поколінню sms! Завжди любила музику Стравінського і тут відчула його особистість. Захотілося написати про цього композитора. До того ж він, як і я, народився 17 червня і закінчив юридичний факультет. Вважала це знаком долі й погодилася взяти участь у проекті. На дитячі книжки попит вищий, ніж на белетристику, й оплачуються вони зовсім по-іншому: можна легко заробити $2-3 тис. за 80 тис. знаків.

Тобто ви бачите себе стовідсотковим письменником?

— Я готуюся до повновагого життя літератора. У березні вирушаю читати літературні лекції в університетах Америки, на які їздить професійний письменник Андрій Курков. Але в мене все ж таки інше ставлення до літератури. Курков щодня ходить до майстерні, як на роботу, а мені потрібно спочатку «викрутити» сюжет, вибудувати його майже повністю в голові — можу тиждень нічого не писати. І навіть якщо не вдається перенести на папір задум або перехотілося, не засмучуюсь. Я не займаюся масовою літературою, яка чітко витримує закони жанру, а керуюся натхненням і своїми потребами.

Отже, якщо література перетвориться на рутину, ви її полишите?

— Так.

Як вам у колі колег по перу — відірваних від реальності мрійників, ледарів і п’яниць?

— Мій видавець зізнається: «Ти практично єдиний автор, з яким можна говорити про терміни, тему, розраховувати на щось конкретне». Те саме вона говорить про ще одну підопічну, професійну журналістку. Решта — це, справді, люди, що перебувають в іншому кластері. Але з ними приємно спілкуватися. Вони живуть літературою. І мені дуже шкода, що в них матеріальні проблеми. Одиниці письменників займаються масовою літературою та кіносценаріями, а тільки це дозволяє пристойно заробляти. Але, з іншого боку, робота в цій ніші приземлює. А спілкуватися з людьми іншого складу мені легко: я контактна, відкрита і лояльна до оточуючих.

А як до вас ставляться уроджені мешканці «літературного кластера»?

— На щастя, ніколи не стикалася з виявами ворожості, заздрощів, ревнощів з їхнього боку. Хоча не виключаю, що такі почуття щодо мене можливі — вони природні. Приходить соціально і професійно успішна людина і займає у твоїй ніші нехай не ключову, але вельми високу позицію. Ну нехай пограє. Ось таке ставлення до мене «нехай пограє» часто було з боку критиків. Колись чудовий поет і літературознавець Андрій Бондар назвав мій перший текст мертвонародженим. Тепер він вважає мене засновником української буржуазної літератури. А що стосується колег, то з їхнього боку чую тільки компліменти.

Якими є визначальні риси «буржуазної літератури»?

— Я не професійний критик, але мені здається, що це література Бегбедера, Гавальди, Бенаквісти, Маріаса, Муракамі. Це, якщо говорити спрощено, романи про білі комірці. Про кого ще мені писати, якщо я прийшла в літературу з адвокатури? З огляду на те, як мої книжки продаються у великих містах, городянам вони потрібні.

Концепція «художник має бути голодним» або, інакше кажучи, нещасним, на ваш погляд, підтверджується?

— Є різні приклади. Я розумію, що творцям, як і журналістам, цікавіша людина нещасна — вона виразніша. Щасливі люди схожі один на одного, такі собі колобки, ні за що зачепитися. Описав такого одним абзацом — і все. А нещастя, збочення — це захоплює. Я сама, якщо помічу якусь «маньячинку», дуже хочу потягнути за ниточку і подивитися, що там всередині накручено. Я щаслива людина — у мене в житті все було і все є. Мої приступи меланхолії короткочасні, і я не знаю, що таке депресія.

У чому різниця між літературою і графоманією?

— Це болюче питання. Мені здається, над цим замислювався будь-який письменник. Напевно, продукування тексту заради тексту, без аналізу, без сумнівів і внутрішніх шукань — ось ознака графоманії. Коли ти щасливий від процесу письма і прагнеш, щоб його плоди були визнані суспільством, ти графоман. А може, це просто потреба писати? Не знаю. Може, я графоман? Нехай краще на це запитання відповідають літературні критики. Мені здається, якщо я схильна сумніватися в написаному, то принаймні душевно і творчо здорова.

Досьє

Лариса Денисенко народилася в Києві 17 червня 1973 р.

Освіта: Національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет, Центрально-Європейський університет (Прага) — міжнародне публічне право. Урядові курси законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів (Гаага)

Досягнення: Адвокат, письменниця і телеведуча програми «Документ +» (студія «1+1»). Автор романів «Забавки з плоті та крові», «Кавовий присмак кориці», «Корпорація ідіотів», «Танці в масках», «24:33:42», «Помилкові переймання, або життя за розкладом вбивць» і дитячої казки «Про Лізу та Цюцю П.». Володарка Гран-прі Всеукраїнського конкурсу романів і кіносценаріїв «Коронація слова» (2002), премії «Найкраща книга-2006», премії Нестора Літописця «Гармонія слова» (2006), премії «Письменнику, книжки якого найчастіше крали з книгарень і арт-кафе» (2006).

Ким би могла стати: шпигуном, розвідником, психологом з роботи з терористами

Життєве кредо: люди водночас є і аргонавтами, і золотим руном

Хобі: риболовля, собаки, малювання лубків, колекціонування равликів і смугастих кофточок

Остання велика грошова витрата: придбання колекції японських запонок для уніформи поліцейських Токіо та Кіото 

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар