Персона

Битва за відсоток

Інна КОРНЕЛЮК

Сергій Жадан навчився публікувати власні твори, не підписуючи контракти з видавництвами

10 секунд на ЧИТАННЯ

В інтерв’ю Контрактам письменник Сергій Жадан розповів про те, що

1) Україні не вистачає ньюсмейкерів від мистецтва

2) ніхто з вітчизняних письменників не пробився до масової української аудиторії

3) видавці досі не готові афішувати реальні дані про продаж книжок

4) біда українського видавничого бізнесу — відсутність мережі книгорозповсюдження

Перша тисяча євро

Сергію, наскільки мені відомо, ви збиралися присвятити себе поезії, а не прозі?

— Писати вірші почав дуже давно. Але перші «справжні» створив у класі дев’ятому, їх навіть надрукували в якомусь дитячому журналі. А коли твій перший вірш друкують, то, зрозуміло, ти вже почуваєш себе поетом. Тож я писав-писав, і в 1993 році назбиралося віршів тридцять. Тоді харківський поет Анатолій Перерва запропонував подати їх на два різні конкурси: «Гранослов» і «Смолоскип». Мої добірки перемогли на обох змаганнях, і в 1995-му вийшли дві перші книжки. Наступну я видавав уже не в Києві, а в Харкові майже підпільно: лише друзі мають примірники, але чи була вона помічена критиками? Ні, мабуть. Зате збірку віршів, яка, власне, вийшла у видавництві «Смолоскип» (молодих авторів ніхто, крім нього, тоді не друкував), таки помітили. Потім, у 2001 році, вірші видала Кальварія. Згодом, коли я на рік поїхав до Відня, написав там дві книжки: і поезії, і прозу. Їх уже опублікувала поважна Критика, тож вони набули деякого розголосу.

Як ви потрапили до Відня?

— Поїхав завдяки стипендії від Фонду Гердера, який також вручає митцям з Центральної та Південно-Східної Європи премію імені Гердера. Її того року отримав Юрко Андрухович, який на стипендію мав рекомендувати когось із молодших письменників. Рекомендував мене. Тоді, у 2001-му, я отримав суму грошей, насправді не таку вже й велику, це було, здається, трохи більш ніж тисяча євро щомісяця, на які міг спокійно жити у Відні й відвідувати будь-який курс Віденського університету. На той час я вже був кандидатом наук тут, в Україні, хоча всі ці звання, як на мене, — велика фікція. У будь-якому разі на всі заняття я, певна річ, забив — просто тусувався Віднем, катався по Європі, познайомився з великою кількістю безумних персонажів, про що потім і написав. Хоча до університету все ж таки ходив — слухав лекції нині вже покійного академіка Сергія Аверінцева.

Зі знанням мови проблем не виникало?

— Ні, я ж закінчив українсько-німецьке відділення Харківського педінституту. Хоча принагідно відвідував курс німецької, щоб покращити знання. Пригадую, то був трохи дивний час у тому сенсі, що я не мав якихось особливих обов’язків, тож устиг написати дві книжки, зокрема свою першу прозу «Біг Мак». До того не міг собі навіть уявити, що писатиму прозу.

Писати прозу змусило життя?

— З’явилися такі речі, які у віршах не вміщалися. Вони потребували іншого ритму, інших формальних засобів, іншого стилю письма. Водночас німецькомовне середовище, нове для мене місто, нові враження — все це теж вплинуло на те, що я почав писати прозу. «Біг Мак» опублікувала Критика у 2003-му. Так вже склалося, що письменник стає відомим лише після того, як починає писати прозу. Тому що навіть погано написана проза значно розширює твою читацьку аудиторію. І Україна не виняток у цьому, бо так у всьому світі. Якщо в нас і читають, то передусім прозу. Зрештою, вона може бути комерційно вигідною, на відміну від поетичних книжок. Хоча я не ставив собі такого завдання: грошей не вистачає, отже, час писати прозу.

Чому ви довірили свою першу прозу саме видавництву «Критика»?

— Це видавництво справило враження тим, що випускає виключно високоякісну літературу, сподобалися люди, які там працювали, крім того, вони перші запропонували. Хоча в них був один недолік: на той час їхні книжки коштували досить дорого. Наприклад, якщо вартість книжки інших видавництв становила 5 гривень, умовно кажучи, 1 долар, то в них — 15, тобто 3 долари. Чотири роки тому це було багато для української книжки, сам часто бачив, як студенти збиралися купувати книжку, але на касі їм казали ціну, і вони йшли геть. Проект не планувався як комерційний, проте, наскільки я розумію, окупився. Видавництво навіть додруковувало «Біг Мак» пізніше. Йдеться, звісно ж, не про бестселер, а швидше про проект, який не був збитковим.

Амнезія на контракти

Це був ваш перший контракт з видавництвом?

— Так. Бо з Кальварією в 2001-му якась така цікава склалася ситуація: вони забули про контракт, напевно. Я не підписував жодних документів. У 2000-2001 роках були такі собі партизанські часи, тоді книговидавництва в певному сенсі в Україні ще не було. Зрештою, крім Кальварії, жодне комерційне видавництво молодих авторів публікувати не ризикувало. Не можу стверджувати, що Кальварія керувалася християнськими мотивами, коли на це йшла, та й самі автори знали, на що йдуть. Так, я на книжці «Балади про війну і відбудову» нічого не заробив: тоді авторам взагалі не платили. Ситуація була проста: або ти видаєш книжку безплатно, або не видаєш її взагалі. Цей дикий період закінчився у

роках, коли інші видавництва побачили, що, виявляється, в Україні є письменники, яких варто публікувати, і почали їх переманювати до себе від тієї самої Кальварії. При цьому авторам вони платили гонорари. Між іншим, так Кальварія дуже швидко втратила своїх авторів. З іншого боку, та моя книжка виграла конкурс «Книжка року», тож усі були задоволені. Я й тепер до Петра Мацкевича, який тоді був головним редактором Кальварії, добре ставлюся, мабуть, це вже немало — зберегти нормальні стосунки з колишнім видавцем. Коли ж я перевидавав «Балади...» у Фоліо, то мої колишні видавці розвели руками: в них не було зі мною контракту. Вони раптом згадали, що нічого не підписували, і ми щасливо, без скандалу, розійшлися.

Чому ви втекли у харківське Фоліо?

— Побачив, що воно займається промоцією авторів. Річ навіть не в бізнесі, а в інших чинниках. Так, я зацікавлений у тому, щоб мою книжку прочитали якомога більше людей. Ми домовилися легко й безболісно: у 2004 році вийшов «Депеш Мод». Ця проза перетнула певні межі — мене вже читали не лише українські філологи. Не маю нічого проти філологів, але біда української літератури в тому, що вона вариться у своєму соку, існує ніби в гетто. Звісно, філологи добре знають літературу, мають смак, але розвитку літератури не сприяють. Це водойма, де немає руху, через що відбуваються нехороші речі. А насправді поза тим маленьким колом в Україні існує багатомільйонна читацька аудиторія, до якої поки що ніхто з українських письменників не пробився.

Невже ніхто?

— Ніхто. За всієї поваги до Юрка Андруховича, Оксани Забужко, до їхніх видавців, який загальний наклад «Польових досліджень з українського сексу»? Мабуть, невеликий. Не знаю, чи в Андруховича є 100 тисяч накладу. Приміром, молода польська письменниця Дорота Масловська свій перший роман продала тиражем понад 100 тисяч примірників. Тому про які бестселери в Україні може бути мова? Бестселер у нашій країні, як на мене, — це коли мінімальний наклад становитиме 100 тисяч примірників за 40-мільйонної аудиторії.

Чому в Україні немає бестселерів у загальноприйнятому розумінні цього слова?

— По-перше, немає мережі книгорозповсюдження. Книгарень у країні мало, навіть в обласних центрах, наприклад, на сході чи півдні України досі важко знайти книжки сучасних українських письменників. Чи то менеджери книгарень не знають, що українська література є, чи то думають, що вона не продається. До речі, цей стереотип таки спрацьовує. Через кризу книгорозповсюдження видавці не ризикують публікувати книжки більшими тиражами, бо де потім їх продавати? Окрім Фоліо і Клубу сімейного дозвілля, жодне з українських видавництв, схоже, не має мережі розповсюдження своїх видань.

Це перша і, на мій погляд, головна причина. Якби книгарні були не тільки у великих містах, а хоча б у районних центрах, видавці охоче збільшили б тиражі втричі: наклад у 10 тис. примірників був би мінімальним. Друга причина — цілковита відсутність літератури в медіапросторі. Медіапростір більшості українців — три державних телеканали, а газети вони читають такі, де про літературу просто не пишуть. Робити якусь рекламу на ТБ видавництвам невигідно. Цього сьогодні жоден видавець не потягне. Промоція, маркетинг — речі, якими не можна нехтувати, але дозволити собі повноцінну рекламу українська література навряд чи зможе в недалекому майбутньому.

Може, в нас письменники гірше від російських пишуть? Чи надто розумні, що за них мало хто «голосує» грішми?

— Та ні, українські письменники нічим особливо не відрізняються ні від російських, ні від польських, ні від німецьких. Вони не гірші, але й не кращі. Вони інші. А ось ринок набагато гірший, він лише формується. В українській літературі сьогодні є з десяток авторів, наклади яких за сприятливіших обставин могли б бути значно більшими. Наші детективи, дамські романи, масова література вже дозріли до вищих тиражів. Просто в нас нефілологи не знають, що для них хтось пише. Мабуть, самі ЗМІ мають зрозуміти, що про людей, які читають книжки, треба подумати. Навіть якщо йдеться про піввідсотка потенційних читачів. Крім того, майже ніхто з видавців не скаже тобі правди про продані наклади книжок: вони або перебільшать, або применшать, але правди не скажуть. Очевидно, мають економічні підстави, аби щось приховувати.

Маркетингові фішки

Вам доводилося змінювати якісь пункти в контракті з видавництвом? Якщо так, то які саме?

— Кілька місяців тому я підписував контракт з Фоліо на три книжки. А потім подумав і зрозумів, що мені це не подобається, що я не зможу писати, знаючи, що наді мною тяжіють аж три книжки. Тож довелося анулювати вже підписаний контракт. Просто приватно домовилися. Хоча якось була неприємна ситуація з російським видавництвом, яке мене опублікувало і не вказало, що це переклад з української. Шкода було перекладачів, робота яких виявилася непомітною. Я з’ясовував, чому так сталося. Мені розповіли, що то була маркетингова фішка, бо вони побоювалися, що книжка українського автора погано продаватиметься. Вибачалися, але прямо ніхто не пояснив причини «недогляду».

Насправді з росіянами важко працювати, бо, на відміну від поляків чи німців, вони ще не усвідомили, що українська література — це окрема література, окрема мова, що ми взагалі інша країна. Тоді як на Заході таких проблем не було і немає. Рік тому я розмовляв з уже покійним Іллею Кормільцевим, поетом, перекладачем і видавцем (видавництво «Ультра. Культура». — Авт.), він мені казав, що в Росії така тенденція: видавничий бізнес монополізується великими видавництвами, які витісняють з ринку дрібних гравців. Якщо говорити про наші видавництва, то Україні така ситуація, напевно, не загрожує.

Просто росіяни, мабуть, розуміють, що в Україні знають російську мову і, якщо без зайвих слів, що це ринок збуту їхніх книжок, як і інші країни пострадянського простору?

— Бізнес є бізнес. Тому засуджувати росіян за це немає сенсу. Якщо ми так і не навчилися захищати свій інформаційний простір, то не треба звинувачувати когось у своїх проблемах. Але нам і росіян не потрібно для створення проблем на ринку. В книгарнях менеджери так вміють сховати на полиці українську книжку, що її неможливо знайти. І не треба тут шукати якихось ідеологічних важелів. Зрештою, бізнес сам по собі ідеологія.

А чим привабливі сучасні українські письменники, наприклад, для німецького читача?

— Вони цікавляться нашою літературою, бо взагалі цікавляться книжками і читають. У цьому випадку їм все одно, чи українська література, чи китайська. Нещодавно я їздив виступати в італійське село у Південному Тіролі. Там 2 тисячі мешканців, німецькомовне населення. Але в них величезна бібліотека, галерея. І їм навіщось потрібно запрошувати українського письменника з Харкова, компенсувати йому проїзд і платити пристойний гонорар. Певна річ, у цьому не слід шукати комерції. Просто уряд країни усвідомлює: якщо той відсоток людей не цікавитиметься книжками, мистецтвом, то побільшає наркоманів, алкоголіків, самогубців. Тобто в суспільстві має бути баланс. Тому італійці, французи, німці, австрійці розуміють, що держава повинна підтримувати, але не контролювати культурний сектор: бібліотеки, книгарні, музеї, галереї.

Ви паралельно працюєте як колумніст. Це добрий заробіток для письменника?

— Усе-таки це спосіб звернутися до широкої аудиторії. Півроку тому один популярний тижневик запропонував мені вести в них блог (інтернет-щоденник. — Ред.) безплатно. І я погодився, тому що зрозумів: це мені цікаво з огляду на кількість людей на форумі, чисельність аудиторії. Україні не вистачає ньюсмейкерів від літератури, від мистецтва. Стати популярним у вузьких колах не так складно. Значно важче вийти поза це доволі вузьке коло фахівців, друзів і знайомих. Але й набагато цікавіше.

Кажуть, що гонорари в українських видавництвах за рукописи дуже символічні. То який усе-таки діапазон?

— Якщо чесно, ніколи в очі не бачив жодних контрактів, окрім своїх. А вони, як ви розумієте, попри те що є стандартними, все ж таки різняться сумами гонорарів. Тому про діапазон сказати не можу. Мої гонорари за українські видання не такі вже й великі. Зрештою, це ж не так складно припустити, подивившись на наклади: видавці навряд чи платитимуть більше, ніж зможуть продати. Хоча, підозрюю, іншим платять менше. У будь-якому разі видання книжок в Україні для автора — це таке собі хобі. Заробляю я переважно за рахунок західних видавців.

Наскільки умови співпраці із західними видавничими домами вигідніші?

— Вигідніші, звісно. Там закладається вищий гонорар, відсотки приблизно такі самі, просто 7% продажу книжки, яка коштує 20 грн, і 7% продажу книжки, яка коштує EUR20, — це різні 7%, погодьтеся. Але головне те, що в Європі налагоджена надзвичайно серйозна система промоції книжок: видавництво, як правило, намагається організувати тобі максимальну кількість зустрічей з потенційними читачами як у великих містах, так і в маленьких містечках. При цьому більшість витрат і гонорари беруть на себе організатори на місцях. Усе це фінансується і державними інституціями, і приватними установами.

У результаті виходить дуже добре продуманий і відпрацьований механізм, який дозволяє видавцям друкувати не лише Гаррі Поттера, а й тисячі книжок, розрахованих на значно меншу аудиторію. Фактично цього й потрібно вчитися: не плакати і вимагати пільги від держави, а шукати на місцях громадські, доброчинні чи комерційні структури, коштом яких можна було б перекривати відсутність у своїх бюджетах статей на рекламу та промоцію друкованої продукції. А в Україні такі структури вже сьогодні з’являються, треба тільки трохи постаратися і знайти їх. Загалом у нас п’ятнадцять років тому цікаво було працювати банкіром: навколо стріляли, захоплювали приміщення, за тиждень заробляли і втрачали мільйони. Думаю, щось подібне очікує і літературу. Сподіваюся, жертви будуть не масовими.

---

Досьє

Сергій Жадан народився 23 серпня 1974 р. у м. Старо-

більськ Луганської обл.

Освіта

Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди

Досягнення

Найвідоміші книжки: «Цитатник» (1995), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Біг Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the Ukr» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Капітал» (2006), «Марадона» (2007). Критикою визнаний лідером поетичного покоління 90-х.

Ким би міг стати: маклером

Головна подія в житті: Мундіаль-2006

Головне розчарування: Євро-2008

Остання велика грошова витрата: квиток на концерт Rolling Stones у Мюнхені.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар