Персона

Старий піонер

Сергій ВОЛОХОВ

Завдяки комсомолу Олег Скрипка і його група «Воплі Відоплясова» першими серед українських панк-рокерів стали заробляти серйозні гроші

10 секунд на ЧИТАННЯ

В інтерв’ю Контрактам музикант Олег Скрипка розповів про те, що

1) займатися потрібно тим, у чому відчуваєш фізіологічну потребу

2) для реклами хорошого продукту достатньо однієї листівки

3) у державному регулюванні своя принадність

Путівка в життя

Чого це ви, молодий радянський інженер, вирішили зробити рок-кар’єру?

— У мене був трирічний контракт з оборонним підприємством «Квант». Займався секретними розробками супутникової навігації. Зараз навігатори є чи не в кожній машині, а тоді встановлювалися на військових кораблях і танках. Таким чином, перший у Радянському Союзі супутниковий навігатор розробив я. У дитинстві мріяв займатися такою роботою, бути вченим. Але рутина заїла. Увійшовши 1986 року у Воплі Відоплясова, як і багато радянських хлопців, я не замислювався ні про що: ні про життя, ні про кар’єру. Був на гребені рок-моди, у центрі рок-н-рольного урагану, продуктом цієї культури. Хотілося займатися музикою — не те слово. Це була буквально фізіологічна потреба. Коли навчався в КПІ, намагався долучитися до художньої самодіяльності. У клубі інституту благав допустити мене до апаратури, казав: «Грати для мене — як дихати!». Палке бажання підкріплювалося можливостями: вмів співати, як Елвіс Преслі та Роберт Плант, грав на гітарі, писав музику — залишалося зібрати колектив.

Чому фанат Елвіса Преслі й Led Zeppelin заспівав панк-рок?

— Причина в менталітеті. Я думав над цим і дійшов висновку, що українська альтернативна музика має являти собою етнічний рок з елементами панку. З одного боку, ми маємо багатий національний мелодичний матеріал, сконцентрований у козацькій пісні. З іншого — радянські фільми про громадянську війну виховали в усіх нас культ відчайдушності. Червоні дияволенята, тачанки, махновці — у цьому по-справжньому рок-н-рольна енергія і багато гумору. А панк-рок з його критичним ставленням до себе й оточуючих має на увазі гумор. До того ж ставитися до життя з рятівною для психіки іронією змусив розпад Радянського Союзу, що насправді став моральною катастрофою.

Тобто музика ВВ — це водночас породження епохи і корінної культури. Перепрошую за хвастощі, але ще одна причина — у персональному інтелекті. Що розумніший музикант, то далі його творчість від естради. При цьому з часом ти відкидаєш складні музичні форми, розуміючи, що вони такі ж абсурдні, як три естрадні акорди, і так приходиш до тієї музики, яка, з одного боку, інтелектуальна і проста, немов кубізм Пікассо, а з іншого — доступна народу, як творчість Сердючки.

Цього виявилося достатньо, щоб ВВ стала затребуваною у всьому Союзі групою?

— Засновники групи — я, Олександр Піпа, Юра Здоренко — були талановитими, мали хороший смак і слухали правильну музику. Приміром, «Стіну» Pink Floyd я почув улітку 1979-го лише через кілька місяців після її виходу, приблизно так само сталося з «Ніччю в опері» Queen і багатьма іншими західними платівками. А разом з Юрою і Сашком ми вже студіювали німецький постпанк — «холодну хвилю», а також ска — похідну від регі й панку передову музику середини 80-х. На ній і побудували стиль ВВ й таким чином одразу виявилися «попереду планети всієї» і оригіналами в Києві. Попри її європейськість і високий культурний рівень, ця музика так і не стала загальновідомою. Тоді я виступив з ініціативою вплести в цей «панк-авангард» етніку, і все відразу стало на свої місця. Допотопна апаратура не дозволяла втілити наші задуми в чистому вигляді, але саме гітари «Урал», колонки «Дойна» і баян «Восток» остаточно зробили нашу музику автентичною.

Сьогодні всі музиканти слухають і багато хто намагається грати актуальну музику, але вони лише мріють про великі гастролі.

— Ми стали активно гастролювати вже через півроку після мого приходу до ВВ. Розбираючись у причинах швидкого успіху, потрібно розуміти, що відбувалося в країні. По-перше, СРСР захлиснула потужна хвиля популярності рок-музики, по-друге, прикметою перебудови стала політика підтримки комсомолом неформальних молодіжних рухів. Радянський Союз — країна велика, було де поїздити. І всі гастролі відбувалися державним коштом. Держава забезпечувала всім, починаючи з обладнаних репетиційних баз при інститутах, ЖЕКах і заводах й закінчуючи фестивалями.

Перший величезний київський рок-фестиваль «Рок-парад» відбувся у 1987 році на гроші міськкому комсомолу. Ось там нас і помітила широка публіка — ми посіли перше місце. А через кілька місяців зіграли свій перший комерційний концерт. Це було у приміщенні нинішнього респектабельного клубу FreeДом, що раніше був Будинком культури «Юність», а в народі — Сараєм. Виступи вийшли дуже успішними — два концерти поспіль і майже переповнений зал. Рекламувався концерт так: аркуш формату А2 на вході до Сараю і все. А в 1988-му ми вже вирушили на величезний міжнародний фестиваль «Рок-форум» до Вільнюса, де зібралася вся еліта вітчизняного року: Цої — Шевчуки — Кінчеви і вельми пристойні західні групи. Того самого року грали в одному концерті в Києві з американськими богами альтернативної музики Sonic Youth.

І наприкінці року виступили на московському фестивалі «Рок-сирок», на який з’їхалися іноземні продюсери дивитися, що в Радянському Союзі відбувається з рок-музикою. Там ми підписали контракт із французькою компанією і через два роки колесили Європою. Тоді все відбувалося дуже швидко.

Панківський кліп «Танці» в ефірі Центрального телебачення — також державна ініціатива?

— Як я розумію, ми в цьому випадку маємо бути вдячні «вказівці» з Москви. Режисер Центрального телебачення Олена Пригова повідомила, що на каналі отримали розпорядження вибрати для ефіру одну українську рок-групу. Вибір випав на нас. Пісню «Танці» записали на прекрасній державній студії, а відео зняли на Укртелефільмі у величезному павільйоні з чудовим освітленням. Кліп вийшов у стилі німецького неопанку — так модно, що в Москві здивувалися. Нас узяв під патронат провідний рок-критик у СРСР і досить впливова людина Артемій Троїцький. Він і показав наші «Танці» у програмі «Взгляд», що відгукнулося серією концертів у Москві, Пітері та інших великих містах Росії.

Це принесло прибуток?

— Гастролі відразу виявилися комерційним підприємством. Я все ще працював у НДІ, заробляючи на місяць, здається, 72 крб. На життя вистачало — інститут надавав житлоплощу: чудовий гуртожиток з усіма зручностями в центрі Києва. І приблизно стільки само отримував за один концерт ВВ. Перші гонорари групи становили 500 крб — великі гроші. А концерти проходили щонайменше тричі на місяць. Я став забезпеченою на ті часи людиною.

Ви самі домовлялися про концерти і гонорари?

— Ні, усім цим займався менеджер групи. Це сучасні молоді музиканти вміють домовлятися, а ми були радянськими звірками. Я вмів співати і грати, адміністративно ми, артисти, були безпомічними. Попри комсомольське заступництво, усе було «по-буржуйськи» — ті часи нагадували НЕП.

Французький опір

Виходить, ваша французька епопея почалася з того, що ви сподобалися французьким промоутерам на «Рок-сирку»? Невже у Франції був такий затребуваний український рок?

— Це сталося в межах культурного руху «Червона хвиля», спрямованого на зближення СРСР і країн Заходу й ініційованого останніми. Європейські держави інвестували в тури радянських рок-груп. Паралельно з ВВ Європою і, зокрема, Францією їздили ДДТ, Аліса, Кіно, Центр, «АукцЫон» і Акваріум. Але прижилися там тільки ми, здійснивши не один тур, як інші, а чотири. Вирішальну роль відіграв мій баян — родич улюбленого французами акордеона. З 1990 по 1994 рік ми проводили регулярні гастролі коштом французів. Тільки-но закінчувалися одні, готувалися наступні. У підсумку ми там залишилися.

Через гроші?

— Не просто через гроші, а через неможливість їх заробити вдома. Радянський Союз розпався, концертну інфраструктуру разом з економікою спіткала та сама доля. До того ж ми із Шурою Піпою одружилися з француженками. Тоді я не замислювався, як жити, чого прагнути, плив за течією.

А повернулися, тому що у Франції стало скрутно? Адже ви там змушені були диригувати жіночим хором.

— Я займався з хором у театрі не тому, що було скрутно, а заради цікавості. Також працював у кабаре, були спроби знятися в кіно — всі ці пропозиції з’являлися паралельно з музичною діяльністю ВВ, де нам із Сашком склали компанію французи. Спочатку мені було дивно спостерігати, як люди можуть бути задіяні одночасно в п’яти-шести проектах. А потім зрозумів, що це наслідок відкритості культурної громади, тому французи й успішні.

Чому ж ви не займалися основною музичною діяльністю — записом платівок?

— Рекорд-компанії, які на Заході відіграють головну роль у музичному бізнесі, орієнтовані на кон’юнктуру. Якщо наші гастролі були програмою французького уряду, то рекорд-компаніям наша музика була нецікава. Сьогодні world-музика (музика, заснована на етномотивах. — Ред.) стала модною і є повноправною частиною шоу-бізнесу. Тоді ж рекординги не хотіли торгувати альтернативною музикою з нікому не відомої України. Наш матеріал для рекорд-компаній виявився занадто сміливим. Нас намагалися скоригувати відповідно до стереотипів: потрібно було або співати французькою і попопсовіше, або хором виконувати чистий фольклор. У Горана Бреговича, який також починав свій світовий похід із Франції і з яким я там познайомився, симбіоз сучасної й етнічної музики виявився більш легкотравним. А у ВВ відносини з європейським рекорд-бізнесом не склалися.

Але ж ви заспівали французькою!

— Були спроби. Спеціально для рекордингу ми переклали пісню «Танці». Але отримали зворотний ефект. Уявіть, приїжджає в Україну Брегович і дає концерт українською чи російською — кому це сподобається? У наших альбомах пісні перебиваються чотиривіршами. Ця традиція завдячує Франції. Там на концертах пісням передували чотиривірші нарочито ламаною французькою, і це була бомба! Для французів це був авангард! Думаю, якби ми записали україномовний альбом з такими віршиками, він добре продався б. Якби ВВ там затрималися, то обов’язково його випустили б. Але в підсумку ми за свої гроші записали на французькій студії альбом «Музіка» і підписали контракт на його випуск з московською фірмою.

Back in USSR

Готували шляхи до відступу?

— Ми помітили, що справи в екс-СРСР почали налагоджуватися. До того ж я і Піпа так само синхронно розлучилися, як і одружилися. Більше нас у Парижі нічого не тримало — у 1997 році наша французька історія, що тривала з 1990-го, закінчилася. Не забувайте, що весь цей час ми регулярно давали концерти в Україні й Росії.

Ви повернулися на Батьківщину дезорієнтованими в місцевій ситуації?

— Навпаки, будучи альтернативною групою, ми автоматично опинилися попереду всіх, тим більше маючи за плечима досвід, якого не було ні в кого. Зайняли свою нішу, першими зробили аудіо- і відеопродукт європейського рівня. Проблема була, але не в нас, а в суспільстві, яке відстає від того, що ми йому пропонуємо. Український шоу-бізнес не в змозі переварити наші ідеї. Коли ми показали разом із кліпом «Весна» європейський етно-рок-поп, нас усе ще сприймали як п’яних дурнів з баяном. А зараз ставляться, неначе ми все ще на етапі «Весни», у 2000-му, коли ВВ давали спільні концерти з Мумій Тролем. Нині для мене немає жодного сенсу грати брит-поп — приносить гроші, але це занадто просто. Багато сил витрачається на прокладання лижні, однак творчий інтерес вартий того. Він і допомагає виживати групі.

Але поп-рок ви грали, думаючи про комерцію?

— Причина в тому, що, повернувшись із Франції, ми дивилися на те, що відбувається у країні, збоку, дистанція між нами і суспільством відобразилася в музиці, чого не було у 80-ті й чого немає зараз. Альбом «Файно» 2000 року вже мав соціально-політичне забарвлення — це була наша реакція на український постсовок. І тільки зараз його вважають актуальним — фанати на повну цитують.

Тим часом диски виходили зі скрипом...

— Приїхавши з Франції, підписали контракт із московською фірмою звукозапису GALA Records за європейською схемою: на кілька альбомів з продюсингом і просуванням групи. Ми не могли знати, що ця схема не працювала в СНД. До речі, не працює досі й, може, ніколи не працюватиме хоча б тому, що вона розвалюється в усьому світі за рахунок продажу через інтернет. Ми записували і віддавали рекордингу альбоми, він друкував їх, більше нічого не робив, заробляв на цьому гроші й з нами не ділився. Ми вплуталися в тривалу судову тяганину — на це пішло шість років. У підсумку виграли: відсудили всі свої права. Однак митарства з російським та українським рекордингом тривали.

Країна мрії

Як сьогодні вибудовуєте рекордингову політику?

— Рік тому прийшли до геніального рішення: створили власну рекордингову компанію «Країна мрій» — видаємо себе самі. Під цим лейблом перевидали всі альбоми ВВ на компакт-дисках, випустили новий альбом «Були деньки» і мій сольник. А також випускаємо збірники «Країна мрій» з композиціями учасників однойменного фестивалю. Плануємо видавати сольні альбоми інших музикантів, але поки що багато роботи з матеріалом ВВ.

Наскільки успішними з погляду бізнесу виявилися фестивальний проект «Країна мрій» та інші ініційовані вами івенти: етнопаті «Вечорниці», фестиваль «Рок-Січ»?

— У цих заходах бізнесу ніякого, усе на субсидіях. Я залучаю гроші держави, приватних спонсорів і меценатів, а також витрачаю свої. Ці проекти можна вважати культурологічними, іміджевими. Завдяки «Країні мрій» нас нарешті перестали сприймати як дурників. І ми можемо сподіватися, що шанувальники ставитимуться серйозніше й уважніше до поточних музичних ідей ВВ. А нам тепер хочеться грати акустику, хочеться джазу, лірики, співати про любов і балансувати між сучасними і вічними формами, між класичним роком та елегантною піснею. Шансон — те, що в 50-60-х роках у нас називали естрадою, — сьогодні знову актуальний у світі.

Це і весь навар з організаційних зусиль?

— Мій особистий інтерес в організації фестивалів, безумовно, є, зокрема творчий і режисерський. Я бачу, що такі проекти затребувані суспільством. Але з ними знову потрапив у вилку між суспільним резонансом і комерційним попитом. Напевно, така моя карма. Треба подумати, чому я весь час опиняюся в цій пастці. З іншого боку, почуваюся піонером. Я перший штовхнув у маси підзабуту українську традицію, а під Новий 2008 рік вечорниці на Андрія проводили скрізь.

Наскільки впевнено ви сьогодні почуваєтеся на російському ринку?

— За походженням ми радянська група й звикли сприймати колишній Союз як єдиний культурний простір і переміщатися по ньому, не перетинаючи кордонів. Сьогодні дедалі помітнішою є специфіка України та Росії, поступово ми втрачаємо російського слухача, це неминучий процес. Росіяни теж втрачають українського слухача, але не так швидко. Останнім часом на наші виступи в російських мегаполісах приходять здебільшого українці. А концертів у Москві стало трохи менше, ніж у Києві, хоча раніше ми тішили москвичів значно частіше, ніж киян. Рятує той факт, що ми стара група і нас не поспішають забувати. Втім, ми залежні від політики мас-медіа. Раніше програмні директори московських радіостанцій охоче крутили українську і молдавську музику, тепер поставити українську пісню в ротацію проблематично.

Я розумію, концерти — довічно ваше основне джерело доходу. Чи зростає з роками гонорар ВВ?

— Гонорар зростав поступово і сьогодні сягнув максимуму, хоча у Франції був стрибок угору. Там грати за радянські 500 крб було нереально — померли б з голоду. Так ми стали працювати за європейськими розцінками. Стартували з $500 і добралися до $2000-4000. Щоправда, значну частину цих грошей з’їдали податки, решту мало не цілком проїдали ми — у Франції ціни на житло і продукти високі. Після повернення сума просіла, повернулися до французької стелі лише наприкінці 90-х.

Ваша участь у сторонніх проектах — робота на благо групи чи власний бізнес?

— Це завжди моя особиста справа. Виняток — «Танці з зірками». У цьому випадку я повідомив колектив і враховував його інтереси. Все ж таки цей проект забирав багато часу — два місяці, протягом яких колектив працювати не міг. Проте я пообіцяв, що ми іноді виступатимемо, і дотримав слова. За час, що залишався, хлопці нарешті з’їздили у відпустки. Звісно, що частіше ти в телеефірі, то вищі твоя популярність і відповідно доходи. Але я намагаюся знаходити баланс.

У сумнівних з творчого погляду проектах участі не беру. На відміну від багатьох колег по сцені я можу дозволити собі вибирати. На жаль, лише поодинокі проекти мені до смаку. Найбільш взаємовигідною співпрацею на стороні, яка не суперечила моєму творчому єству, вважаю гру в спектаклі «Наталка-Полтавка». Решта — компроміси. Новорічні «Вечори на хуторі біля Диканьки» з Кіркоровим і Сердючкою — те, на що мені було піти дуже непросто. У «Танцях з зірками» було цікаво, хоча це теж поп-проект і я не відразу зважився на участь у ньому.

Чому три роки тому ви відмовилися від звання народного артиста — найвищого державного визнання таланту?

— Це був мій сигнал про те, що після помаранчевої революції політики, як і раніше, ведуть країну неправильним шляхом. Однак ні суспільство, ні держава не розшифрували його.

---

Персона

Олег Скрипка народився в місті Совєтобад, Таджикистан, 24 травня 1964 р.

Освіта: Київський політехнічний інститут

Досягнення: 11 дисків, «Воплі Відоплясова» не раз визнавалися українською рок-групою року

Ким би міг стати: актором

Життєве кредо: вперед!

Хобі: цілковито збігається з роботою

Головна подія в житті: власне народження

Найбільше розчарування: не розчаровувався

Остання велика грошова витрата: купівля будинку в кредит

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар