Рівняння праворуч

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Майбутні вибори можуть виявитися для комуністів останніми. А соціалістам доведеться більше уваги приділяти політичній складовій своєї лінії, яка виглядає більш-менш пристойно

Серед так званих лівих партій найбільшими (і такими, що мають найкращі шанси на майбутніх виборах) вважають комуністів і соціалістів. Попри те що і тих, і інших називають «лівими», різниця між цими політичними силами величезна, і тому їх варто було б розглянути окремо. А передусім поговорити про унікальний феномен «лівизни».

Українські ліві не є класичними, так би мовити, справжніми. Жоден з етапів розвитку світового лівого руху анітрохи не схожий на ту ситуацію, в якій він існує в Україні. Почнемо з азів, тобто з «протиріч між працею і капіталом», які нібито вдихають життя в політичну лівизну. Навіть уважний погляд не відшукає в нашій країні таких протиріч. Їх просто немає. У будь-якому виді діяльності є протиріччя між начальством та усіма іншими, але такий конфлікт має швидше ментальну, а не класову природу. Ми не бачимо в Україні масових виступів трудящих, страйків і профспілок.

Якщо щось таке й трапляється, то це, як правило, інспірується ззовні великими політичними силами, котрі використовують трудящих у своїх інтересах. Найгірше те, що уважний розгляд проблеми неминуче приведе нас до висновку: праця і капітал перебувають в Україні у змові, і ця змова спрямована... проти держави. Саме від неї всі очікують неприємностей, саме вона є головним джерелом хаосу та нестабільності в країні.

Тим часом українські ліві не помічають цього протиріччя. Якщо говорити про їхню формальну ідеологію, то вони дотримуються стандартної лівої позиції, що зводиться до посилення позицій держави скрізь, де тільки можна, до контролю над економікою та забезпечення соціальних гарантій трудящим за рахунок справедливого перерозподілу національного доходу. Понад те, українські ліві виступають проти якогось капіталізму, що нібито існує в Україні.

Якщо навіть повірити далеко не аксіоматичній концепції Маркса про первинне накопичення капіталу, то легко помітити, що вона не має жодного стосунку до пострадянської дійсності, оскільки накопичення й розграбування — принципово різні речі. Капіталізм почався насамперед з вимоги рівності всіх перед законом, ну а з цим, як відомо, в Україні дуже скрутно. Наш лад не має назви, найбільше він нагадує феодалізм, у якому роль феодалів виконують чиновники і наближені до них підприємці.

Однак попри те, що українські ліві жодним чином не вписуються в українську реальність на рівні ідеології та риторики, вони мають неабияку підтримку населення. Хоча активні й мислячі громадяни давно й успішно живуть, що називається, по-ліберальному, примудряючись власною працею (незалежно від централізованого перерозподілу національного доходу) забезпечувати себе й свої родини. Українці звикли покладатися тільки на себе, не очікуючи подачок ні від кого і найменше — від держави.

На запитання, чому ж настільки ліберальні за способом життя громадяни старанно голосують за далеких їм політиків, може бути кілька відповідей. Насамперед ліві є в їхніх очах тією силою, що може помститися різним олігархам та іншим картонним лиходіям за реальні й уявні гріхи перед народом. Кожен українець особисто знайомий з якимось олігархом, який «прихватизував» щось і якому не завадило б відплатити по заслугах. Сенс такої помсти є метафізичним, і сама вона живиться швидше заздрістю, ніж почуттям справедливості.

Друга причина популярності українських лівих полягає в тому, що, попри своє ліберальне поводження, українці не є лібералами, так би мовити, за духом. Хоча рівень життя в країні об’єктивно зріс, громадяни розцінюють своє нинішнє становище як вимушене. Звісно, навряд чи хтось зараз погодиться повернутися на свій завод, а ось поскаржитися на «заводи, що стоять» ніхто нікому не заважає. Третя причина (вочевидь, найсерйозніша) в тому, що держава як інститут ніколи не була для українців своєю. Громадяни ніколи не брали активної участі в розбудові держави, вона завжди падала їм як сніг на голову — то у вигляді різних імперій, то у вигляді незалежної України. Тому якщо вже держава пропонує громадянам якісь преференції, то за традицією треба користуватися ними сповна.

Комуністи. На відміну від звичайних компартій КПУ є партією реакціонерів, а не модерністів. Це не партія ліваків-інтелектуалів, що кидає виклик звичним для суспільства підвалинам, а партія колишніх (нинішніх) бюрократів, людей, які ностальгують за СРСР, щосили прагнуть у минуле. Вже сама ця обставина робить КПУ консервативною партією, з політичною лінією якої слабко пов’язується марксизм-ленінізм. Саме тому українські комуністи зберегли лівацькі звички хіба що в партійній програмі та виступах лідерів. Не дивно також, що КПУ досить мляво відгукується на події внутрішнього життя країни, відбуваючись гучними, майже завжди порожніми заявами. При цьому її надто турбують зовнішньополітичні питання, наприклад, розширення НАТО.

Досі комуністи сповідували просту тактику. Будучи, по суті, найбільшою українською партією (фракції, більші за КПУ, отримували тільки одноденки на кшталт «За ЄдУ!» і «Нашої України»), комуністи традиційно залишалися власниками «золотої акції» в парламенті. Вони займали нішу вічно других. Саме ця роль була для КПУ своєрідною формулою успіху. Схоже, що комуністи докладали всіх зусиль, щоб за жодних умов не прийти до влади й постійно перебувати в статусі найбільшої опозиційної партії. Початок цьому процесу поклали вибори президента 1994 року, на яких КПУ фактично підтримала Кучму.

Відтоді дует влади та комуністичної опозиції діяв досить ефективно: влада позиціювала комуністів як противників реформ, вони, своєю чергою, зберігали репутацію у власного електорату. Щоправда, ці мудрі маневри не могли тривати довго. Край їм поклали вибори 2004 року, під час яких всім українським партіям довелося стати на той чи інший бік. Інерція «золотої акції» змусила КПУ фактично самоусунутися від участі у виборах, що дуже серйозно підірвало її позиції. Нова влада не потребувала опудала, точніше, на цю роль благополучно делегували Януковича і Ко, тому комуністи вимушено перебували в політичній тіні, інколи беручи участь у парламентських скандалах.

Перспективи КПУ досить сумні. Якщо партії не вдасться увійти до коаліції більшості (приміром, з тією самою ПР), то справи комуністів будуть кепські. Роль друзів Росії, радикальних прихильників ЄЕП і неприхильників НАТО остаточно привласнили собі донецькі політики. Стати ж класичними комуністами західного зразка заважає бюрократичне минуле й такий самий кадровий склад КПУ. Навряд чи комуністи здобудуть на виборах стільки голосів, щоб отримати «золоту акцію» у ВР нового скликання, тож у парламенті з ними особливо не торгуватимуться. Може так статися, що майбутні вибори — останні для КПУ.

Соціалісти. Нагадаю, що Соціалістична партія виникла у відповідь на заборону КПУ після путчу 19 серпня 1991 року. У такому вигляді вона проіснувала доти, доки заборону не було знято і КПУ не повернулася на політичну авансцену. Багато попутників тоді залишили лідера СПУ Олександра Мороза й повернулися у звичне середовище перебування. Сам же Мороз і його партія були змушені шукати власне політичне обличчя.

Зрозуміло, що рухатися СПУ можна було тільки вправо, чим, власне, вона й займалася всі ці роки. Слід зауважити, що на відміну від комуністів, непорушність ідеологічних позицій яких продиктована зручністю політичного торгу, СПУ була змушена самостійно формувати ідеологію. Саме тому її позиції вийшли трохи ближчими до життя, ніж аморфні побудови комуністів. Ще однією відмінністю цих партій є їхня зовнішньополітична спрямованість. Якщо КПУ постійно ратує за ту чи іншу форму союзу з Росією, то СПУ є більшою мірою націоналістичною.

Таким тривалим існуванням соціалісти значною мірою завдячують своєму лідеру. Олександр Мороз проявив себе як спікер і як один з головних борців з режимом Кучми. Слід віддати належне Олександрові Олександровичу — борцем він був досить послідовним. Нагадаю, що Мороз є одним з ініціаторів «касетного скандалу», який добряче попсував нерви Леонідові Даниловичу. Вочевидь, спікерство та постійні пікіровки із президентом, який намагається втручатися в роботу парламенту, зробили з Мороза (а відтак і з його партії) прихильників політичної демократії. Це ще одна важлива відмінність СПУ від КПУ. Фактично в питаннях організації політичного життя наші соціалісти мало відрізняються від класичних лібералів.

Олександр Мороз підтримав ідею політичної реформи й наполіг на тому, щоб нова влада з нею погодилася. Що стосується економіки, то тут, на жаль, СПУ дотримується лівих поглядів. Зусиллями цієї партії парламент прийняв безліч соціальних зобов’язань, що не мають фінансової бази для реалізації. СПУ має особливу слабкість до дотування сільського господарства і не проти «підтримки ключових галузей» та «національного виробника». Саме це й робить соціалістів досить небезпечними. На відміну від популізму Тимошенко або Вітренко ліва демагогія СПУ має у своїй основі політичні переконання, а не тільки ситуативний політичний розрахунок. Уявивши майбутній склад парламенту, в якому популісти різного гатунку отримають чи не 90% мандатів, можна тільки здогадуватися про те, які рішення ухвалюватиме законодавчий орган. СПУ може бути корисною суспільству тільки в тому разі, якщо опиниться в опозиції.

Тоді їй доведеться більше уваги приділяти політичній складовій своєї лінії, котра виглядає більш-менш пристойно, а економічний популізм залишити владі.

N. B. У 2005-2006 роках рейтинги СПУ і КПУ залишалися відносно стабільними. Найпомітніший спад популярності лівих соціологи зафіксували в березні (СПУ — 2,5%, КПУ — 2,7%), а єдиний яскравий сплеск — у вересні-жовтні минулого року (КПУ — 7,1%, СПУ — 8,9%). На думку директора Інституту глобальних стратегій Вадима Карасьова, зміни рейтингів СПУ і КПУ спричинені не так діями самих партій, як змінами, що відбувалися у зовнішньому політичному середовищі. Навесні багато прихильників лівого руху переглядали свої позиції і переймалися довірою до нової влади, а восени, розчаровані розколом помаранчевої команди, поверталися до колишніх політичних вподобань.

Порівнюючи нинішні рейтинги лівих з показниками чотирирічної давності, політологи і соціологи кажуть про регрес. Насамперед це стосується комуністів. «Електорат КПУ старіє, — зазначає науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. — 70% виборців, готових проголосувати за цю партію на майбутніх виборах, старші за 60 років». Вадим Карасьов вважає, що лівий рух «ленінського зразка» поступово сходить нанівець, тому партіям, які сповідують марксистську ідеологію, доводиться модернізувати політичний імідж. СПУ досягла в цьому більшого успіху, ніж КПУ. За словами Бекешкіної, кілька років тому КПУ і СПУ були конкурентами, але тепер працюють з абсолютно різними масивами виборців.

Карасьов вважає, що в 2005 році СПУ здійснила прорив на схід завдяки тому, що в її партійних списках з’явилися прізвища керівників великих промислових підприємств. «Коаліція з новою владою також сприяла збільшенню електорального ресурсу СПУ, — стверджує Карасьов. — До того ж особлива позиція в коаліції дозволяла соцпартії критикувати президента і уряд, заробляючи політичні бали на їхніх промахах». Бекешкіна вважає, що помаранчева революція практично не позначилася на рейтингу комуністів, оскільки кількість виборців, готових підтримати КПУ на найближчих виборах, майже не відрізняється від тієї підтримки, на яку спирався Петро Симоненко в першому турі президентських виборів 2004 року. А ось стосовно СПУ, то 80% її нинішнього електорату — виборці, що голосували за Віктора Ющенка.

* При підготовці матеріалів проекту «ВРУ-2006» діловий тижневик Контракти, його посадові та службові особи та творчі працівники не агітують «за» або «проти» КПУ, СПУ (та інших політичних сил), не займаються поширенням інформації з ознаками політичної реклами, а також не спонукають виборців голосувати «за» або «проти» певного суб’єкта виборчого процесу. Підстава — пункт 6 статті 71 Закону «Про вибори народних депутатів України»

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар