Штабс-капітан удачі

Михайло КальницЬкий

Перші фінансові піраміди з’явилися в Києві наприкінці XIX століття. Їхнім родоначальником став невдатний підприємець — штабс-капітан у відставці Олексій Данилевський

Данилевський обіцяв небувале — у це свято вірили небагаті городяни. Оголошення банкірської контори торгового дому «Данилевський і К°» (1892 р.)

Ділки виманювали в довірливих громадян вклади, обіцяючи небувалі бариші, певний час розплачувалися з попередніми вкладниками грошима наступних, а потім «прикривали крамничку». Винним у цьому визнали людину з військовою поставою, яка у вересні 1895 року з’явилася до голови окружного суду й сказала: «Робіть зі мною, що хочете, але я банкрут».

Успішний початок

Дворянин Олексій Семенович Данилевський виріс у скромній родині сільського священика. Молоді роки його були присвячені військовій службі. Прапорщик Данилевський непогано справлявся із завідуванням збройовим складом і полковим господарством, вів справи акуратно й чесно. Імовірно, уже тоді в нього визріла мрія про власну комерційну справу.

Після того як Данилевський вийшов у відставку в чині штабс-капітана і взяв за жінку вдову з невеликим капіталом, ця мрія почала набувати реальних обрисів. У 1884 році Олексій Семенович зареєстрував у Києві фірму «Торговий дім «Данилевський і Ко°», вклавши десять тисяч стартового капіталу. Його знайомий Блейблебен добавив ще одну тисячу і таким чином став компаньйоном Данилевського. Пізніше у справу ввійшла й дружина штабс-капітана Софія Данилевська. Фірму оформили як «товариство на довірі», англійською те саме називають одним словом — «траст».

Лазневий проект допоміг штабс-капітану протриматися на плаву. Будівля бань Данилевського. Креслення 1895 р. (із зібрання Державного архіву м. Києва)

Голову «торгового дому» вабила діяльність приватного банкіра. На той час у Києві існувала солідна банківська мережа, і витримати конкурентну боротьбу було не так просто. Але Данилевський добре зорієнтувався: він зробив акцент не на великих операціях, до яких прагнули всі, а на скромній клієнтурі. Ця ніша в місцевому бізнесі була тоді практично не зайнята. Банкір-початківець орієнтувався на невеликі кредити зі швидким оборотом, фінансуючи дрібних підприємців. У початковий період його фірма видавала позички здебільшого «ванькам» (візникам) під місячні векселі. Візницький промисел у дотрамвайний період був досить рентабельним, і доходи Данилевського сягали неабиякого на ті часи рівня — 20% річних.

Природно, штабс-капітан прагнув розширення обсягів свого бізнесу. Найпростіше це було зробити через залучення приватних внесків. Знову ж таки, Данилевський залишався вірним обраному ним колу клієнтів: його контора охоче приймала невеликі суми. Розрахунок був на сотні й тисячі співгромадян, які після довгої праці обзавелися певними заощадженнями. Данилевський оголосив себе їхнім благодійником, обіцяючи вищі відсотки, ніж рента Державного банку. Одночасно його контора видавала позички під заставу цінних паперів, таким чином успішно «прокручуючи» внески, а також займалася дрібним страхуванням, гарантуючи від втрат у «тиражах погашення» власників облігацій виграшних позик. Операції були досить успішними. Уже до 1887 року в розпорядженні товариства опинився капітал у 120 тисяч рублів. Люди довіряли: адже не якийсь пройдисвіт із темним минулим, а шляхетна людина, офіцер, дворянин.

Ах, Одеса...

Можливо, якби Данилевський продовжував свій бізнес так само обачно, як і почав, йому вдалося б досягти ще більших успіхів. Однак солідні суми, якими він тепер оперував, розпалювали підприємницький азарт. У цей час такий собі Іованович, біржовий хронікер, який представився провідним співробітником газети «Новоросійський Телеграф», запропонував свої послуги для відкриття філії фірми в Одесі. Данилевський охоче зголосився на це. Тепер його «торговий дім» козиряв не лише київською конторою на Хрещатику, 23 (лівіше від нинішнього Пасажу), а й одеським відділенням на Рішельєвській, 8.

На жаль, одеський співробітник, як з’ясувалося, не заслуговував на довіру й виявився банальним «кидалою». Одного далеко не чудового дня він зник, прихопивши з собою тисяч шістдесят, а відділення біля Чорного моря збанкрутувало. Штабс-капітан втратив значну частину обігових коштів. Він спробував виправити ситуацію, заснувавши пробкову фабрику, однак промисловець з нього, як виявилося, був поганий — фабрика швидко прогоріла.

І Данилевський вирішив, що його може врятувати вкладення грошей у прибуткову нерухомість. Тоді, у 1890-ті роки, Київ саме стояв на порозі будівельного буму. Чисельність населення швидко зростала, приміщень не вистачало, рентабельність дохідних будинків була дуже високою. Але для покупки землі й будівництва потрібні були чималі гроші. Їх банкір міг отримати тільки у вкладників. Відтоді рекламні оголошення фірми Данилевського обіцяли такі вигоди й пільги, які, як надалі показало слідство, були свідомо збитковими для його підприємства. За строковими вкладами на рік штабс-капітан обіцяв аж 6,5% — жоден інший банк не дозволяв собі цього. Натомість каса знову поповнилася. Банкір спішно зайнявся будівництвом нерухомості, щиро сподіваючись, що доходи від неї цілком забезпечать і його, і вкладників.

Облігації під спідницями

Перший його київський проект розгорнувся в садибі на Великій Васильківській, 66 (перед тодішньою Троїцькою площею). У січні 1893 року там відбулося урочисте освячення нових київських лазень у будинку Олексія Данилевського. Заклад мав у місті успіх — у ньому використовували тільки артезіанську воду, застосовували новинки гідропатії. В Олексія Семеновича розгорівся апетит. Услід за лазневим проектом він узявся за готельний. І ось у 1894-му архітектор Андрій Краусс на його замовлення спорудив триповерховий будинок-красень на розі вулиці Великої Васильківської та Бессарабської площі. У його стінах розмістився готель «Оріон».

Зрозуміло, будівництво на Бессарабці теж було здійснено за рахунок банківських активів. Цього разу Данилевський розіграв нову карту. Саме у 1894 році підійшов строк обміну квитків першої виграшної державної позики, в яких до цього часу мали бути витрачені всі купони на виплату щорічних відсотків. Державні й комерційні банки брали за обмінну послугу комісійні, а Данилевський оголосив, що обміняє старі облігації на нові безкоштовно. Не дивно, що сотні людей — мешканців Києва і навіть інших міст — понесли свої цінні папери до «трасту» штабс-капітана. Так на Хрещатику незримо виростала фінансова піраміда.

На жаль, надії не справдилися.

В кінцевому підсумку оцінка ринкової кон’юнктури виявилася неточною: доходів від нерухомості не вистачало для погашення боргів. Тоді, махнувши рукою на готельний проект, Данилевський затіяв продаж «Оріону», але через велику поспішність не зміг навіть повернути будівельні витрати. Банкір опинився в критичному становищі. Деякі стурбовані клієнти з’явилися до нього по свої облігації.

Їх приймала мадам Данилевська, яка пустила в хід великий арсенал відмовок: вона переконливо запевняла, що «квитки відправлені до Петербурга», потім «вислані до Києва, уже отримана телеграма», «знаходяться в київській конторі Держбанку», «уже тут, але касира зараз немає на місці»...

Звідки було знати вкладникам, що ніхто їхніх облігацій ні до якого Петербурга не надсилав, що касирка потихеньку ховала їх під широкими спідницями й виносила з контори, після чого Данилевський просто закладав квитки в інших банках на тому самому Хрещатику, а отриману готівку розтрачував у своїх авантюрних проектах. Певний час відмовки діяли, але рано чи пізно всьому настає кінець. Піраміда впала, і банкірська контора Данилевського на Хрещатику стала місцем сумної сцени на кшталт тієї, яку дещо раніше зобразив художник-передвижник Володимир Маковський на картині «Крах банку».

Встати, суд іде

Після банкрутства «торгового дому» подружжя Данилевських заарештували. У листопаді 1896 року вони постали перед судом. Претензії до їхньої фірми висунули 565 клієнтів. Судові засідання проходили у переповненому залі. Оглядач газети «Київське слово» писав про обвинувальний акт у справі Данилевського: «Тут немає місця любові, поривам всепоглинаючої пристрасті, немає й ревнощів, відсутня і кров. Натомість скільки обманутих надій, пролитих сліз!

Перед вами проходить ціла низка імен і прізвищ десятків осіб, які не раз піднімалися широкими сходами до контори пана Данилевського. Тут і провінційні, закинуті в наші далекі українські нетрі священики, волосні писарі, «маленькі» чиновники, фельдшери, аптекарські помічники, бакалійники, торговки з Бессарабки та Троїцького базару, словом, усі, хто, встигнувши дещо зібрати, залишити на чорний день, поспішав до хрещатицького банкіра в надії подвоїти, потроїти свої заощадження. І як насміялася над ними доля!»

Обвинувач, князь Костянтин Орбеліані, не приховував обурення діями екс-банкіра: «Його злочин гірший, важчий за простий розбій. Він однією рукою приласкує, іншою рукою непомітно відбирає крихти, зібрані довгою упорною працею. Такий злочин підліший, ніж відкритий грабіж!»

З іншого боку, адвокат Матвій Ізвєков говорив про те, що банкір-невдаха від початку не був шахраєм, він щиро сподівався збагатити вкладників: «Якби підзахисний мав злий намір, бажання почити на лаврах за допомогою чужого добра, він міг би тепер жирувати десь на берегах Женевського озера, і не було б у суді справи про Данилевського. Але він не такий. Зі сльозами розпачу на очах вирушає Олексій Семенович до суду і заявляє гласно перед усіма про своє банкрутство. Він сам себе віддав у руки правосуддя».

Ймовірно, що захисник мав рацію і Данилевський просто став жертвою обставин. Але дилетантські вправи штабс-капітана та його жінки оплачувалися грішми ні в чому не винних вкладників. Багато хто з них втратив останні заощадження. І суд присяжних урахував це, виносячи вердикт — «винні». Обвинувачуваних присудили за розтрату «до позбавлення всіх прав стану й переваг, а Данилевського — чинів і військового звання» та до тривалого заслання — чоловіка в Томську, а дружину в Олонецьку губернії. Пізніше київські газети писали, що Олексія Семеновича нібито прийняли на службу до Томської контрольної палати. А в 1899 році підбило підсумки своєї діяльності «Конкурсне управління у справах неспроможного боржника О. С. Данилевського», яке займалося задоволенням претензій вкладників. Після розпродажу майна, що залишилося від банкіра, їм дісталося по 20 копійок за рубль...

---

До речі

Купивши борги

Після того як нерухомість Данилевського розпродали за борги, проекти, розпочаті ним, отримали ефектне продовження. Садиба з лазнями дісталася купцю Федору Поллаку, який спорудив на ділянці нові великі будівлі; самі лазні, відомі як Троїцькі, збереглися до наших днів. А новий власник готелю «Оріон» Парфеній Попов до 1901 року добудував будинок уздовж Великої Васильківської вулиці та Бессарабської площі, довівши його до рогу Басейної, і потім багато років з вигодою експлуатував його. Але вже за наших часів ми всі були свідками того, як корпус колишнього «Оріона» на початку Червоноармійської не один рік простояв у непрезентабельному вигляді, чекаючи на реконструкцію, як приходили і йшли ні з чим то свої, то закордонні інвестори, і лише тепер тривале будівництво в горезвісному «Бессарабському квадраті», здається, добігає кінця. Таке враження, що століття по тому привид банкіра-невдахи знову відвідував свої колишні володіння...

Між іншим

Вийшли в тираж

«Внутрішня 5% з виграшами позика» була одним з найефективніших проектів царського уряду із залучення інвестицій. Його перша емісія (мільйон сторублевих облігацій) відбулася в 1864 році. Державна скарбниця тоді мала гостру потребу у вливаннях: розпочаті Олександром II реформи потребували чималих витрат. Організатори позики добре врахували споконвічну пристрасть співвітчизників до халяви. Крім пристойної на ті часи річної ренти (5%) двічі на рік проводився розіграш грошових призів, найбільший з яких сягав 200 тисяч — на той час величезні статки!

Квитки позики розійшлися майже за номіналом — у середньому 98-99 коп. за рубль, що було непогано.

А перші ж повідомлення про великі виграші викликали ажіотажний попит. У 1866 році уряд поспішив випустити повторну емісію виграшної позики на 100 мільйонів, але їх так само розхапали.

У наступні десятиліття облігації виграшних позик належали до числа найліквідніших; їхній біржовий курс уже до кінця 1860-х років становив півтора номіналу, а на початку ХХ століття сягав 400-500 рублів за 100-рублевий квиток.

Особливістю виграшної позики була також система примусових погашень. Частина квитків під час розіграшів призів оголошувалися такими, що «вийшли в тираж» (звідси й походить цей вираз), тобто виплата ренти за ними припинялася, а сам квиток належало здати до банку й отримати встановлену викупну суму — вищу за номінал, але істотно нижчу за біржовий курс. Так виникла незвичайна банківська послуга — страхування квитків від тиражу погашення (банк у разі виходу в тираж застрахованої облігації приплачував від себе курсову різницю).

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар