Як багатіли на дріжджах

Заради власної комерційної справи наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. купці Чоколови перекваліфікувалися у фабрикантів, але зберегли вірність старим купецьким традиціям

Купець Микола Іванович Чоколов чину не мав. Проте в дружини взяв дочку дворянина Іванова дівицю Марію Миколаївну, з якою виховав трьох синів (Михайла, Миколу, Володимира) і дві доньки (Марію і Варвару)

«У нас старі купецькі фірми рідкі: будь-хто старається якнайшвидше нажитися так чи інакше, а нажившись, якщо не самого себе, то дітей зробити не купцями. Думаю, що постійна зміна контингенту купців навряд чи сприяє повноцінному розвитку в матеріальному відношенні».

Із записки старости Київського купецького зібрання М. І. Чоколова

Купець третьої гільдії Іван Михайлович прагнув поставити на ноги і рівною мірою забезпечити обох своїх синів, сподіваючись, що принаймні одного з них запишуть до першої гільдії. Навіть віддав хлопців до 2-ї київської гімназії. Батькові сподівання вповні виправдали і старший син Іван, і молодший Микола, якому за браком коштів у батька не вдалося закінчити другого класу.

Понад те, брати Чоколови створили чи не найбільший винокурно-дріжджовий завод у краї і, не полишаючи батькової комерційної справи, були шанованими у Купецькому зібранні й на кілька термінів обиралися гласними Думи. Микола Іванович Чоколов кілька років поспіль був старостою всього київського купецтва, а 1914 року обраний кандидатом у старійшини Київського Російського купецького зібрання. Його старання на громадській посаді відзначили золотою і срібною медалями «За усердие» на Станіславській стрічці й званням почесного громадянина Києва.

Чоколови хоча й вибудували кілька корпусів заводу з каменю, проте самі мешкали в дерев’яному будиночку в стилі російської ізби (проект будинку на Глибочицькій, 1882 рік)

На дріжджах

Чоколови оселилися на околиці Подолу — Лук’янівці — не вельми багатому в середині ХІХ ст. районі Києва. 1865 року вони купили 10 десятин (гектар) — всю гору між вул. Татарською і Саксонським яром (сучасна Соляна вулиця) з великим озером у центрі. Колись цей великий маєток на Глибочицькій, 5-11 був дачею якоїсь заможної персони.

Нові господарі — брати Іван і Микола Чоколови — 1872 року відкрили тут винокурно-дріжджовий завод. Вимурували кам’яний будинок для двох мідних безперервно діючих спиртоперегінних апаратів, двоповерховий корпус з каменю для зберігання спирту, триповерховий — для бродильного і промивного відділень, встановили льодневий механічний холодильник, залізні парові кип’ятильники для барди. Через дев’ять років про завод братів Чоколових як про один з найкращих писали в «Указателе фабрик и заводов Европейской России с царством Польским и Великим княжеством Финляндским». Тут працювало лише 28 робітників, проте завод був першим серед подібних київських підприємств.

Більше опікувався заводом Микола Іванович Чоколов. Іван Іванович вів власний бізнес — видавав музичну літературу, мав кілька невеликих

Клопотами Миколи Чоколова у Києві з’явилося не тільки комерційне училище, а й невелике селище робітників у передмісті

друкарень. Справи ж Миколи Івановича йшли непогано. Щоб утримувати позиції лідера на ринку, що час від часу потерпав від уведення «сухих законів» в імперії, Микола Чоколов вирішує модернізувати виробництво.

Водночас він міг залишитися ні з чим, якби не виконав деяких розпоряджень міської Думи. 1899 року він отримує дозвіл від міських служб на установку парових котлів системи Сенклера і Багарейного та Бобкока і Вількокса. Та розпорядження міської влади зобов’язали підприємця до глобальніших перетворень. Протягом більш ніж року, у 1904-1905-му, домовласники з Глибочицької скаржилися в управу на жалюгідний стан вулиці. Практично це була стічна канава, що проходила через садибу винокурні Чоколових.

У неї зливали усі відходи заводу. Однією з вимог міської влади до Чоколова було закрити канаву й облаштувати каналізацію для відведення брудної води з підприємства. 1914 року вже на більш екологічно безпечному підприємстві працювали два парові двигуни потужністю 265 кінських сил, 105 робітників, на рік завод виробляв 1,8 млн градусів спирту і два мільйони фунтів дріжджів. На всеросійській виставці 1913 року, в організації якої активну участь брав і Микола Іванович, завод братів Чоколових представлений не був. Проте він був першим з чотирьох київських дріжджово-винокурних заводів, що викурювали 172 тис. градусів спирту на рік.

Найбільша київська винокурня 1912 року стала акціонерним товариством з основним капіталом у 600 тис. рублів на сто акцій. Щоправда, у статуті АТ «Брати Чоколови» засновниками зазначені потомственний почесний громадянин Микола Чоколов і така собі дружина надвірного радника Марія Швайковська. Хоч як дивно, брат Іван у цих документах не згадується.

Комерсант нового зразка

Як складалася подальша доля підприємців Чоколових, невідомо. Ймовірно, непогано — Миколу Івановича в народі охрестили «дріжджовим лордом». Капітал, який він зумів збити на комерції та виробництві дріжджів і вина, дозволив йому стати купцем 2-ї гільдії. А та енергія і завзятість, з якими він обстоював інтереси купців, створили авторитет впливової людини.

У записці про розвиток російської торгівлі в Києві купецький староста М. І. Чоколов зазначав, що «купецьке товариство розрізнено дуже, його навіть не визнає київська казенна палата, тому й приймає в купці без погодження з ним», і виступав проти «єврейського елементу», який «витіснив російського купця з міста, де у 1870-х роках були в основному російські купці».

Купців-євреїв, що на 80% становили першу київську гільдію, Микола Чоколов звинувачував у несправедливій торгівлі — під іменем одного купця-єврея торгували практично всі його родичі, близькі й далекі. Однак пропозиції старости Купецького зібрання М. Чоколова змінити порядок прийняття у купецтво і надання права торгувати свідоцтвом на торгівлю міською владою було відхилено.

Та Миколу Чоколова майже одноголосно підтримали купці 2-ї і 3-ї гільдій (тут «єврейського елементу» було менше, близько 40% друга і майже повністю вся третя гільдії складалися з російських купців) й обирали його купецьким старостою більш як двадцять років поспіль. Щоб не вимерло російське київське купецтво і купецтво загалом, М. Чоколов опікувався комерційною освітою.

Не закінчивши двох класів гімназії, своїх синів він навчав у найкращих закладах. Наприклад, син Микола 1910 року став студентом університету Св. Володимира. М. І. Чоколов доводив: «У комерційній освіті відчувається велика потреба за умов існуючої конкуренції з одного боку євреїв, а з іншого — іноземців, які за освіченістю стоять набагато вище за російських купців. Невелика частина російських купців веде торгівлю книгами. Купець не знає стану своєї торгівлі, і його обкрадають прикажчики.

Купці віддають своїх дітей у загальноосвітні заклади, починають їм шлях у чиновники, лікарі, інженери і т. ін., — виховані в загальноосвітніх середніх закладах, за поодинокими винятками, купцями не бувають. Втім, головна причина прагнення купців зробитися не купцями криється у низькому рівні морального і розумового розвитку нових вступаючих у товариство купців і в самому суспільному статусі купця».

На зборах Київського купецького зібрання 22 червня 1888 року Микола Іванович Чоколов виступив з пропозицією відкрити в Києві комерційне училище. Та ідея на деякий час зависла в повітрі — обговорити її практично було ні з ким, бо на засідання з’явилося мало людей. Через півроку привід для втілення ідеї купецького старости дала заява київського купця Ф. Дитятіна і ще 165 осіб, що підписалися під зверненням до купецького старости з проханням «ознаменувати якою-небудь благою справою чудесне спасіння Царської Родини».

На той час по всіх великих і малих містах імперії після катастрофи 17 (30) жовтня 1888 року на станції Борки під Харковом Курського напрямку, коли імператорський поїзд зійшов з колії й загинуло чимало людей, а царська сім’я вижила, зводили храми, навчальні заклади. На наступних зборах Купецького зібрання Микола Іванович виступив вже з докладом з цього приводу і запропонував заснувати Комерційне училище «з метою виховання підростаючого покоління у дусі беззавітної відданості Монарху».

На училище треба було 100-150 тис. рублів за умови, що міська управа виділить приміщення. Кошти Чоколов збирав кілька років. Купецьких внесків — по тисячі на рік від усього почесного зібрання — не вистачало. Біржовий комітет і кредитні спілки не поспішали ділитися капіталом. На «благе починання» відгукнулися з правлінь цукрових заводів та інших промислових підприємств.

Присвоєння училищу імені царської особи вимагало відповідної суми, яка гарантувала б «існування на вічні часи». Відсутність цього капіталу затримувала появу училища. Тому спочатку, у жовтні 1896 року, відкрили училище на 9 класів (270 учнів) без присвоєння йому імені царської персони. Навчання в ньому було платним, утім, встановили 10 стипендій. Під керівництвом Миколи Чоколова розробили статут училища, сформували Попечительську раду, яку очолив купецький староста.

Через рік Київське комерційне училище було, можна сказати, вже зразковим закладом, що розташовувався в окремому будинку. Його статутний фонд становив 150 тис. рублів, з яких 100 тисяч — пожертва Лева Бродського. І, зрештою, Київське комерційне училище отримало ім’я цесаревича. А на ім’я київського міського голови надійшло подання про жалування голови Попечительської ради Київського комерційного училища Миколи Чоколова найвищою нагородою за його відмінно-старанну службу і особливий внесок у справу поширення комерційної освіти.

Плями на благородстві

У тій самій міській управі — Київській думі — лежало ще кілька подань на М. І. Чоколова, підшитих в одну справу. Купець Микола Чоколов на громадську посаду члена Київської міської управи (з утриманням

3 тисячі рублів на рік) обирався з 1891 року на чотири терміни поспіль (один термін — чотири роки). Подейкували, що під час передвиборчої кампанії він щедро пригощав усіх виборців (а його «виборчий територіальний округ» налічував понад тисячу киян) вином. Виконуючи свій громадський обов’язок, він лобіював інтереси і власного підприємства.

1894 року, коли добігав кінця термін каденції депутатів, кілька гласних Думи, серед яких був і такий собі Рустицький, у заяві розповіли про розтрату київським купецьким старостою купецького капіталу на заснування Комерційного училища в Києві. У доповіді генерал-губернатору йшлося «про проведення розслідування і законність дій Чоколова, що перетворив у власний капітал 251 рубль Комерційного училища, вклавши в акції Київського товариства каналізації, що не дуже котируються на біржі і в міняльних конторах приймаються по 50 копійок за рубль».

Однак ця заява не була винесена на обговорення Думи. А за день-другий у газеті «Кіевлянинъ» вийшла замітка про невдалу спробу влаштувати в Думі розбірку по факту. Микола Чоколов заспокоїв гласних, довівши, що «не варто бідкатися за чужими грішми, як не бідкаються за ними і самі обвинувачі — вони порушили це питання з корисливих намірів для зведення особистих рахунків». Дума відмовилась обговорювати дії Чоколова, визнавши, що він чинив як купецький староста.

Це була не єдина спроба звинуватити Миколу Чоколова у махінаціях. Ще з 1858 року купецьке товариство збирало капітал на зведення тріумфальних воріт на честь приїзду імператора Олександра ІІ: щороку кожен купець сплачував спеціальний збір у розмірі 15 рублів. До 1890-го, коли активно шукали кошти на Комерційне училище, сума набігла кругленька.

На загальних зборах Купецького зібрання було вирішено, що ці кошти можуть піти на заснування училища. Куди поділися гроші і яку роль у їх зникненні відіграв Микола Чоколов, невідомо — в управу для роз’яснень він не прийшов і відмовився відшкодувати втрати — 6500 рублів.

Перед початком чергової передвиборчої кампанії, у лютому 1899 року, Микола Чоколов став фігурантом поліцейського розслідування. Заяву на нього подав той самий гласний Київської міської думи дворянин Микола Рустицький. Він вимагав покарання для гласного Думи без чину (в Російській імперії загалом було 14 чиновницьких рангів. — Авт.) М. І. Чоколова, який на одному із засідань у присутності депутатського зібрання вилаяв його і накинувся з кулаками.

Встановити з показань свідків, хто з «народних обранців» винен, хто перший почав бійку і хто кого образив, було важко. Сам же обвинувачений гласний Микола Чоколов, теж облаяний позивачем, у пояснювальній записці вказав причину своєї «неблагородної» поведінки — нібито Рустицький його «повсякчас переслідував і як виконавця служби громадської, і як людину у приватній діяльності, що виражалося в доносах вищій адміністративній владі і в різноманітних двозначностях, висловлюваних на засіданнях Думи і навіть у пресі з метою зашкодити доброму імені у суспільній думці».

Глибоко шкодуючи, що «втратив владу над собою і у вкрай нервовому збудженні був вимушений відповісти колишньому гласному Рустицькому», Микола Іванович визнав свою провину і сердечно вибачився перед ображеним противником. Слідча тяганина тривала довго. Невідомо, яке покарання відбув гласний М. Чоколов.

Розбірки з наклепами коштували Чоколову здоров’я. Особливо важким для 53-річного купця видався 1898 рік. Київському губернатору він подав прошеніє: «З огляду на хворобу горла, що посилюється, я аж до одужання не можу виконувати обов’язки міського голови, тому виконання їх на цей час я передав члену міської управи підполковнику Павлу Плахову, про що маю честь довести до відома вашого превосходительства». Консиліум лікарів рекомендував Миколі Івановичу Чоколову євпаторійський курорт на Майнакському озері з гарячими рапними ваннами, а також купатися в морі.

Там у нього загострився ревматизм, і він просить продовжити відпустку на двадцять днів. А після повернення з курортів у Чоколова погіршилося самопочуття, і одного прекрасного осіннього дня він не доїхав до управи через різкий біль у шлунку. Зрештою знову був змушений просити відстрочку від справ на період лікування. Відтоді кожен рік-два Микола Чоколов виконував приписи лікарів — морські купання, кліматичне лікування на півдні Франції, а 1903 року попросив відпустку аж на два місяці для лікування дітей у Берліні.

Добра пам’ять

Попри тяганини з наклепниками, ім’я Миколи Чоколова залишалося чесним. Залишилося це ім’я й на карті Києва.

Комерційний радник Микола Чоколов звернувся до генерал-губернатора з дещо дивним поданням. Він просив місто виділити 40-60 десятин землі на Солом’янці (околиці міста) на правах безоброчної довготривалої оренди, щоб «ощасливити кілька сотень людей, а то й кілька тисяч тружеників».

Таку ділянку він просив відвести зі складу земель під вигін для розселення робітників київської артілі, створення якої ініціював. «За допомогою подібних артілей укріплюється підгрунтя для забезпечення економічного положення і більш стійкого соціального побуту», — переконував міську владу гласний Микола Чоколов. Пристойне, а головне, дешеве і здорове житло для робітників київських фабрик і заводів, яке можна було б збудувати на відведених містом землях, за словами Миколи Івановича, — «головна основа матеріального забезпечення і духовно-моральної рівноваги» їх.

Але Дума нового складу у 1897 році не поспішала вирішувати житлові проблеми київських робітників. Їм було виставлено кілька умов, здебільшого неприйнятних. Артіль змогла спільними зусиллями викупити у приватних осіб лише невелику ділянку в сім десятин за завищеною ціною — Дума виставила до сплати суму майже у 17 тисяч рублів.

Допоміг Чоколов — додав до спільних артільних восьми тисяч дев’ять, яких бракувало, як безвідсоткову позику. Артільці тягнулися з останнього, хто як міг. 28 родин вже починали будуватися, загалом в артілі було 39 робочих сімей, що мешкали у темних сирих квартирах і підвалах. 1901 року за сприяння Чоколова артіль отримала кредит на 20,5 тис. рублів, завдяки якому сплатила борг казначейству і Чоколову, а також збудувала житло — окремі на дві- і три кімнати будиночки з присадибними ділянками для кожної родини. Згодом за сприяння Чоколова у містечку, що розташувалося біля Кадетського гаю — прихистку волоцюг і крадіїв, встановили поліцейський нагляд на вулицях. З 1905 року нове селище вже офіційно називалося Чоколівкою, так і було освячене на довгі роки.

Стаття написана за раніше не публікованими архівними матеріалами.

Автори дякують заступнику директора КНМЦ з охорони пам’яток Ірині Абрамовій за надання окремих матеріалів.

---

Між іншим

Завод століття

Завод братів Чоколових був одним з найбільших підприємств Києва — займав цілий квартал від вул. Татарської до Вовчого яру № 5-13 по вул. Глибочицькій. За радянських часів,

з 1926 року, перейшов на виготовлення дріжджів і кормової патоки, надалі розширили бродильні відділення, збільшили потужність повітродувних станцій, замінили сепаратори, вдосконалили електросилові установки, холодильні камери. Завод протримався аж до 1990-х. Працював навіть під час німецької окупації. Під час Другої світової війни в Німеччину було вивезено майже все обладнання, сировину, дерев’яні споруди розібрано на паливо — сума збитків становила 16 млн 231 тис. рублів. Наприкінці 1990-х завод ліквідовано, територія планується під реконструкцію.

---

До речі

Рідний брат

Іван Іванович Чоколов, старший брат Миколи Івановича Чоколова, був купцем 2-ї гільдії, разом з братом створив винокурно-дріжджовий завод на Подолі. Крім того, займався друкарською справою, мав кілька друкарень.

На них іноді друкувалися брошури й книги, що потім заборонялися (а типографія ризикувала бути закритою), наприклад, «Відкритий лист поляка П. Н. Белашеву»

Є. Старчевського, де критикувалися польсько-російські відносини. Іван Чоколов обирався на кілька термінів поспіль гласним Думи, займався громадською діяльністю. Зокрема, київський купець у 1840-х роках виступав за відміну кріпацтва. Був дійсним членом Київського відділення Імператорського Російського Товариства рибоводства і риболовлі.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар