Ціна геніальності

Максим ЩАСЛИВИЙ

Кільком українцям радянської епохи отримати Нобелівську премію завадили обставини, певною мірою фатальні. Натомість серед Нобелівських лауреатів Контракти знайшли чимало вихідців з України

Медаль і диплом нобелівські лауреати зберігають як найдорожче, а от гроші найчастіше витрачають на доброчинність

Нобелівські премії вручають вже більш як століття — з 1901 року. На честь Альфреда Нобеля, що заповідав перетворити весь свій капітал на преміальний фонд, щороку 10 грудня, в день його смерті, у Стокгольмі відбувається почесне нагородження найкращих вчених-медиків і фізіологів, хіміків, фізиків, літераторів, миротворців, а з 1968 року — і економістів. Їх обирає, дотримуючись суворих правил, спеціальна комісія Шведської королівської академії, нагороди вручає сам шведський король.

Із 758 лауреатів Нобелівської премії шестеро — українці. Щоправда, волею долі свої винаходи вони подарували іншим країнам і нагороди отримали, будучи громадянами Франції, Сполучених Штатів, Ізраїлю, Росії.

Летючий українець

Першим українцем, якого Шведська королівська академія представила до високої почесної нагороди, був громадянин Російської імперії, дворянин з Харківської губернії Ілля Мечников (1845-1916). 1908 року Нобелівською премією відзначили його теорію фагоцитозу (захисної реакції організму при запаленнях), що лягла в основу імунології. Свої дослідження з фізіології та медицини Мечников проводив в Одесі — працював над створенням вакцин проти сибірської виразки овець та холери курей. Та реалізувати свій потенціал у провінції та й у столиці імперії молодому вченому не видавалося можливим. 1887 року Мечников переїхав до Парижа, де було більше можливостей займатися справжньою наукою. Працював в інституті Луї Пастера, який очолив 1905 року. 1902 року його прийняли в почесні члени Петербурзької академії, а 1913 року запропонували очолити Інститут експериментальної медицини в Петербурзі. Помер вчений у Парижі 1916 року.

Лауреати Нобелівської премії. Вони народилися в Україні, однак свої відкриття зробили в інших країнах
Ілля Мечников, фізіолог	Георгій Шарпак, фізик	Саймон Сміт, економіст
Шмуель Йосеф Агнон, письменник	Зельман Абрахам Ваксман, медик	Роальд Гофман, хімік

У Пастерівському інституті в Парижі знайшов можливість займатися справжньою наукою і фізик Георгій Шарпак (нар. 1924 р.). Громадянином Франції він став 1946 року — сюди ще 1932 року переїхала його родина з Дубровиці на Рівненщині. Георгія Шарпака удостоїли звання лауреата Нобелівської премії за пристрій, «що відбраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі» (як записали у Дипломі), — найкращий винахід 1992 року.

Інше відкриття в медицині — перший антибіотик стрептоміцин — належить українському єврею Зельману Абрахаму Ваксману (1888-1973). З рідних Прилук він поїхав вчитися до Одеси, звідти — до Америки у 1911 році. Зельман Ваксман став першим у вивченні мікробіології грунту. Згодом вченому вдалося відкрити таємниці туберкульозної палички. Створений ним антибіотик врятував тисячі людських життів, за що вченого і було нагороджено Нобелівською премією 1952 року.

Ще один український єврей, теж громадянин США, Роальд Гофман (нар. 1937 р.), спочатку вивчав медицину у Колумбійському університеті. Пізніше продовжив наукову роботу в Гарварді, спеціалізуючись з хімії, в Упсалі (Швеція), досліджуючи явища квантової хімії. До Америки Роальда Гофмана з міста Золочева на Львівщині занесла третя хвиля еміграції. Після нацистських концтаборів, де загинув його батько, він з матір’ю потрапив до Польщі. Потім — табори переміщених осіб в Австрії, Німеччині, аж поки 1949 року вдалося емігрувати до США. Разом з колегою Кенеті Фукуї Роальд Гофман 1981 року був нагороджений Нобелівською премією «за розробку теорії перебігу хімічних реакцій, створену ними незалежно один від одного», що відкрила нові можливості для планування хімічних експериментів.

Емігрувати до США змушений був і Семен Кузнець (1901-1985). 1907 року до Філадельфії переїхав його батько Абрам Кузнець, торговець хутром, сподіваючись згодом забрати всю родину. Однак обидва його сини змогли покинути Харків лише 1922 року. До цього часу старший син, Семен, встиг вивчитися в Харкові на юриста і попрацювати статистом у профспілках. В Америці він закінчив Колумбійський університет, пізніше отримав ступінь доктора і викладав у Гарварді. Все своє життя він займався економічними дослідженнями, спостерігаючи циклічність економічних процесів, вивчаючи макроекономіку. Йому приписують народження терміну «валовий національний продукт». 1971 року Саймон Сміт (таке прізвище взяв його батько в США) був нагороджений спеціальною премією імені Нобеля з економіки.

Залишив Україну в 1907 році і дев’ятнадцятирічний Шмуель Йосеф Халеві Чачкес, відомий світові письменник Шмуель Йосеф Агнон (1888-1970). На початку ХХ століття група євреїв з Бучача на Тернопільщині подалася до Палестини — тоді кращого життя закордоном шукали не лише євреї, а й галичани. Через сім років Агнон переїхав до Німеччини, та 1924 року повернувся в Єрусалим. Ще вісімнадцятирічним хлопцем, працюючи у редакції львівської єврейської газети, Шмуель Йосеф видав майже сім десятків своїх творів. Пізніше 85 творів класика єврейської літератури — повісті й романи про поневіряння галицьких євреїв-емігрантів на івриті та ідиші — були перекладені десятьма мовами світу. Оригінальна майстерна проза Агнона, що відображала і загальнолюдські проблеми, була відзначена Нобелівською премією 1966 року, яку він отримав як громадянин Ізраїлю.

Скромні радянські люди

Лауреатом Нобелівської премії міг би стати Іван Якович Франко (1856-1916) як автор поеми «Мойсей» та великої кількості інших творів, що розповідають не лише про долю українського народу, а й про проблеми людського буття. Його твори добре знали в Австрії, Німеччині, де він чимало публікувався у газетах, заробляючи на прожиття. Та лист-подання з рекомендаціями доктора філософії з Відня Йосефа Застирця, відправлений наприкінці листопада 1915 року, надійшов до Нобелівського комітету із запізненням — питання про лауреатів вже було вирішеним.

Шанси стати лауреатами-нобелівцями мали й українці — громадяни СРСР. Наукові розробки й відкриття у галузі фізики, хімії, медицини контролювалися спеціальними органами влади й, звісна річ, утаємничувались. Найскладнішим для радянської влади було підкорити письменницьке вільне слово. За радянських часів до Шведської королівської академії було представлено рекомендації щодо майже десятка українських письменників. Однак жоден з них не був удостоєний нагороди (з різних причин).

Взагалі Нобелівський комітет не пояснює свого вибору того чи іншого з претендентів на нагороду. Та й процес обговорення подань лишається в довічному секреті. Так, невідомо, якою була доля пропозиції української діаспори з Канади щодо відзначення почесною нагородою Олеся Гончара (1918-1995) за роман «Собор» у 1991 році, що був заборонений у Радянському Союзі впродовж тридцяти років, проте кілька разів перевиданий англійською мовою.

Раніше представники діаспори пропонували відзначити письменника-емігранта Володимира Винниченка (1880-1951), автора роману «Сонячна машина». А в поданні торонтського російськомовного журналу «Современник» бракувало рекомендації нобелівського лауреата, тому 1980 року кандидатуру українського письменника в діаспорі Уласа Самчука (1905-1987), автора трилогії «Волинь», Нобелівський комітет теж залишив без уваги. Немає у списках імовірних кандидатів на лауреатство й українського поета-емігранта Тодося Осьмачки (1895-1962) — кажуть, нібито він сам запропонував свою кандидатуру.

Не розглядала Шведська королівська академія 1985 року і кандидатуру поета-дисидента Василя Стуса (1938-1985) — він помер у вересні, за два з половиною місяці до вручення премій. Його кандидатуру Нобелівському комітету представив Генріх Белль, нобелівський лауреат 1972 року, чиї твори перекладав Стус. Відомо, що у табір, де політв’язень Василь Стус відбував покарання, була надіслана телеграма, в якій сповіщалося, що його висунуто на Нобелівську премію, і між іншим вказано, буцімто мертвим премій не дають.

«Я вважаю себе недостойним такої високої нагороди», — приблизно такі слова, остерігаючись гніву і переслідувань влади, мусив написати у листі до Нобелівського комітету поет Микола Бажан (1904-1983). його рекомендував професор Гарвардського університету Омелян Пріцак 1970 року.

Від «буржуазної премії» відмовився і письменник-емігрант Іван Багряний (1907-1963) — він хвилювався за сина, який залишався жити в Радянському Союзі.

Найзагадковіше складалася історія з номінуванням на здобуття Нобелівської премії у 1966 році колишнього міністра освіти УРСР, Голови Верховної ради УРСР, поета Павла Тичини (1891-1967) на якого ще у 1920-х роках було заведено справу в НКВС. Лише з публікацій закордонної преси того часу можна довідатися про те, що автор збірок «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», заборонених в Радянському Союзі ще з 1920-х років, винахідник нової манери віршування значився у списках кандидатів на почесну нагороду — теж з 1920-х років. В архівах поета, які після його смерті зберігала дружина й дещо, на думку дослідників, могла знищити, — жодного доказу визнання поета «буржуазним Заходом». Хіба що поодинокі спогади близьких друзів та чотири рядки, написані олівцем на обкладинці зошита з рукописами, які потай зберігалися в шухляді:

Радощі і чорну днину — Все я з вами розділю.

Любите ви Україну — Я ще більш її люблю.

Однак декому з громадян СРСР «пощастило» стати нобелівцями. Шість разів на здобуття Нобелівської премії висували автора роману «Доктор Живаго» Бориса Пастернака (1890-1960), рід якого має українські корені. Лише 1958 року, з рекомендаціями нобелівця Альбера Камю, він отримав нагороду. Щоправда, грошову її частину лише через кілька років отримав син письменника після судової тяганини. Сам же автор «крамольного роману» був виключений із Союзу письменників і ризикував бути вигнанцем.

Диплом лауреата і медаль були присуджені Михайлу Шолохову (1905-1984), автору «Тихого Дону» (до слова, мати його була українкою). Щоправда, 56 тисяч радянських карбованців (за курсом долара на 1965 рік) Нобелівської премії, належні радянському письменнику, заблукали невідомо де.

Розповідав про свої українські корені і Олександр Солженіцин (нар. 1918), автор повісті «Архіпелаг ГУЛАГ», лауреат Нобелівської премії 1970 року.

---

До речі

Спадок дивака

Заповіт Альфреда Нобеля п’ять років розглядали у суді — важко було уявити, як розпоряджатися мільярдом доларів, що залишив по собі благодійник. Власне протестував проти заснування п’яти премій, конкретні умови щодо яких померлий прописав у духівниці, уряд Швеції. Та родичі Нобеля не наважилися піти проти волі покійного.

За життя Альфреда Нобеля мало хто вважав доброю людиною. Його здебільшого боялися, називали «торговцем смертю», «королем динаміту». Боялися його песимістичної, суперечливої натури. Він водночас був затятим пацифістом і творцем шведської військової промисловості, йому належить винахід бездимного пороху. Справжній агресор фінансової біржі любив мистецтво й літературу, навіть написав п’єсу «Немезіада» (його сучасник говорив, що найсвітліше місце в цій п’єсі — її назва). Блискучі здібності й неймовірна працездатність здавалися неймовірними з огляду на слабке здоров’я Нобеля. Попри фінансову успішність, він був нещасною людиною. Нобелю не судилося стати батьком, тож свій капітал він заповідав світу. Тому сучасникам заповіт Нобеля видався ідеалістичною примхою.

* * *

«Весь капітал має бути внесений моїми виконувачами духівниці на надійне зберігання під поручительство й утворити фонд; призначення його — щорічне нагородження грошовими призами тих осіб, які протягом попереднього року змогли принести найбільшу користь людству. Сказане щодо призначення передбачає, що призовий фонд має ділитися на п’ять рівних частин, присуджуваних у такий спосіб: одна частина — особі, що зробить найбільш важливе відкриття або винахід в галузі фізики; друга частина — особі, що доможеться найбільш важливого вдосконалення або зробить відкриття в галузі хімії; третя частина — особі, що зробить найбільш важливе відкриття в галузі фізіології або медицини; четверта частина — особі, що в галузі літератури створить видатний твір ідеалістичної спрямованості; і нарешті, п’ята частина — особі, що зробить найбільший внесок

у справу зміцнення співдружності націй, у ліквідацію або зниження напруженості протистояння збройних сил, а також в організацію або сприяння проведенню конгресів миролюбних сил.

Це моє волевиявлення, і присудження нагород не повинне узгоджуватися із приналежністю лауреата до тієї або іншої нації, так само як сума винагороди не повинна визначатися приналежністю до того або іншого підданства»

Із заповіту Альфреда Нобеля,
складеного 27 листопада 1895 року
у Шведсько-норвезькому клубі в Парижі

* * *

Нобелівські премії 2005 року

Премія кожної з шести номінацій становить цього року 10 мільйонів шведських крон, або майже $1,25 млн. У деяких номінаціях цю суму розподілено між кількома лауреатами і організаціями.

Найкращим митцем слова визнано британського драматурга Гарольда Пінтера, який вирізняється особливою манерою письма, названою теоретиками літератури «пінтеризмом». З великої кількості кіносценаріїв, п’єс, віршів видзначили поетичну збірку «Війна» — різкий осуд вторгнення США в Ірак.

Цього року ініціативна група Українського академічного товариства висунула на здобуття премії миру кандидатуру Віктора Ющенка. Загалом на нагороду за миротворчість претендувало 199 кандидатур і організацій. Премію миру (по $626 тис.) Шведська королівська академія присудила Міжнародній агенції ООН з атомної енергії МАГАТЕ та її голові Мохаммеду Ель-Барадеі, якому вдалося врегулювати конфлікт навколо питання ядерної безпеки в Іраку, Ірані і Північній Кореї.

За відкриття в медицині премія дісталася австралійцям Баррі Маршалу і Робіну Воррену, які разом дослідили й описали бактерії, що спричинюють виразки шлунку і дванадцятипалої кишки.

На трьох ділитимуть винагороду (отримають по $417 тис.) хіміки Ів Шовен (Франція), Роберт Граббс та Річард Шрок (США). Їхнє відкриття методу метатизису в органічному синтезі дасть змогу створювати нові молекули, що важливо, наприклад, для фармацевтики.

Внесок фізиків у квантову теорію оптичної когерентності і в розвиток прецизійної лазерної стереоскопії, завдяки чому можна буде проводити найточніші вимірювання, Нобелівський комітет оцінив по-різному: по $313 тис. американцю Джону Холлу і німцю Теодору Хеншу і $626 тис. — американцю Рою Глауберу.

На двох розділять винагороду з економіки за розкриття суті конфліктів й співпраці через теорію ігор лауреати Премії банку Швеції (заснованої ще 1968 року в пам’ять про Альфреда Нобеля) професор Єврейського університету в Єрусалимі Роберт Ауманні та Томас Шеллінг, професор університету Меріленда в США.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар