Кому продати Батьківщину

Євген ДУБОГРИЗ

В Україні залишилося лише сім підприємств, які можна вигідно купити

7 Українських перлин. Останні промислові гіганти, які можна купити

Астрономічна сума, отримана від продажу Криворіжсталі, турбує не тільки тих, хто має можливість розподіляти на свою користь бюджетні мільярди, але й відповідальних за продаж держвласності. Президент і прем’єр знову заявили про приватизацію Укртелекому, що відкладається вже четвертий рік. А Мінфін за підтримки ВР вніс в доходи проекту бюджету-2006 8,13 млрд грн приватизаційних надходжень.

Але суть і значення того, що відбувається, не в реальності виконання таких значних зобов’язань. Проблема в тому, ЩО продавати. Зростаючі апетити держави відносно приватизаційних надходжень свідчать про два міфи, що міцно застрягли в розумах обивателів і чиновників. Міф перший — в Україні багато дорогої держвласності, другий — якщо цю власність виставити на конкурс з дотриманням умов, випробуваних під час продажу Кріворіжсталі, то відбою від серйозних інвесторів не буде.

Але реальність складніша — в країні не так багато держактивів, які можна віддати в приватні руки (про монополії на кшталт Енергоатому і НАК Нафтогаз не йдеться), отримавши за них сотні мільйонів доларів. Які ж підприємства можуть викликати інтерес у реального, а не гіпотетичного великого інвестора? Відповідь на це запитання можна знайти, проаналізувавши продаж Криворіжсталі.

Ланки одного ланцюга

Хоч би як парадоксально це звучало, але Mittal Steel і Індустріальний союз Донбасу змагалися зовсім не за український завод Криворіжсталь. Об’єктом інтересу інвесторів насправді був металургійний завод повного циклу, що забезпечений сировиною і має легкий доступ до основних ринків збуту та такий, який можна без великих зусиль включити у виробничий ланцюжок обох потенційних покупців. Прописка заводу і пов’язані з нею ризики політичного характеру в рішеннях інвесторів якщо і мали значення, то третьорядне.

Звідси випливають два висновки. По-перше, розраховувати на високу виручку від продажу того чи іншого підприємства, виходячи тільки з того, що підприємство знаходиться в Україні, — неможливо.

Другий висновок не такий очевидний. У світі, Росії, та, мабуть, і в Україні вже сформувалися великі концерни (що на вітчизняних просторах іменуються фінансово-промисловими групами), які визначилися з пріоритетами своєї діяльності. Винятками є хіба що група Костянтина Григоришина, що володіє міноритарними пакетами підприємств майже всіх галузей (від енергетики до металургії та машинобудування), і, з певною натяжкою, група Приват.

Гігантські «венчурні фонди», простіше кажучи, групи, що задешево купують все підряд з метою отримання негайного прибутку, поступово відходять в минуле навіть в Україні. Практично кожна з олігархічних ФПГ обрала для себе три-чотири бізнеси, розвиток яких вважається пріоритетним видом діяльності. Активи, що були накопичені під час дикого переділу власності кінця 90-х, але не входять до числа профільних, зараз розпродуються. Схожі тенденції спостерігалися в Британії, США, Німеччині на початку минулого століття та в Росії кілька років тому. І зараз важко уявити собі німецьку Siemens, що торгується за Нікопольський завод феросплавів або росіян з АФК «Система», що подають заявку на купівлю КГЗКОР.

Отже другий висновок з підсумків продажу Криворіжсталі: інвестора, готового брати участь в приватизації українських активів, зацікавлять насамперед підприємства, спеціалізація яких збігається з основними напрямками бізнесу покупця. Простіше кажучи, активи, які можна швидко і безболісно включити до існуючого технологічного ланцюжка і, швидше, як проміжну, а не кінцеву ланку великих вітчизняних, російських чи міжнародних корпорацій.

Семеро сміливих

Таких активів в Україні Контракти нарахували сім (детальніше про активи і потенційних претендентів — див стор. 16). По-перше, це відібраний в Інтерпайпа Нікопольський завод феросплавів — ласий шматок для будь-якої металургійної групи, що має проблеми з сировиною, а також для гравців глобального марганцевого ринку (насамперед, групи Приват і французької ERAMET). По-друге, машинобудівні активи — Турбоатом і Луганськтепловоз, які, хоч і експлуатують вкрай зношене обладнання, потенційно можуть претендувати на провідні позиції в своїх сегментах ринку.

По-третє, прив’язаний до найбільшого в СНД аміакопроводу Одеський припортовий завод, який, завдяки власній перевалочній базі, може зацікавити і росіян, і навіть європейців (не враховуючи Приват, і УкрСиббанк). Інші великі активи, які можуть бути запропоновані до приватизації і в результаті виявитися складовими у виробничих ланцюжках — держчастка в Укртатнафті і Криворізькому ГЗК окислених руд.

Дещо окремо стоїть Укртелеком — самостійний бізнес, до того ж, як будь-який природний монополіст, надто залежний від дій держави. Однак висока рентабельність активу, що може зрости ще більше після видачі телефонному монополісту ліцензії на мобільний зв’язок, робить Укртелеком чи не найдорожчим після Криворіжсталі активом України, що виставляється на продаж.

Список не остаточний — увійти до нього можуть і бердянський Азмол, і Запорізький титано-магнієвий комбінат. Та й майбутнє, наприклад, севєродонецького Азоту як власності IBE Trade, зовсім не факт. З іншого боку, не увійшли до списку перлин держвласності, здавалося б, дуже цікаві державні енергетичні і вугільні компанії. Вони страждають і від неуваги держави, яка не бажає віддавати активи в приватні руки, і від турбот міноритарних приватних власників/керівників, що заганяють ці компанії у багатомільйонні борги.

Україна+Росія

Нарешті, останнє питання — хто саме виявить цікавість до вітчизняної держвласності. Відповідь, напевно, буде невтішною для прибічників залучення в Україну транснаціональних корпорацій з першої сотні рейтингу FT-500. Головними претендентами на купівлю згаданих об’єктів будуть українські і російські ФПГ, за винятком, наприклад, можливої участі ERAMET в конкурсі щодо НЗФ. Проблема в тому, що підприємства, які виробляють продукцію середніх переділів — машинобудівні або навіть хімічні — нецікаві для світових лідерів внаслідок зношеності обладнання.

Крім того, високотехнологічні галузі практично поділені між світовими лідерами (Siemens і Alstom — в залізничному машинобудуванні, Westinghouse і General Electric Power Systems — у виробництві обладнання для атомних електростанцій), які, своєю чергою, зосереджені не на розширенні географії виробництва, а на сервісному обслуговуванні своєї продукції.

Формування світових лідерів триває хіба що в чорній і кольоровій металургії, а також в сировинній галузі, однак вся приваблива вітчизняна держвласність в цих галузях — Азовсталь, ММК ім. Ілліча, Запоріжсталь, Миколаївський глиноземний, ЗАлК — перейшла до рук приватників вже на початку десятиріччя.

Разом з тим переділ галузей остаточно не завершений ні в Росії, ні в Україні. Промислові гіганти цих країн зараз збирають активи, що виявилися розрізненими після розвалу СРСР. Саме ці компанії — System Capital Management, ІСД, Ренова, Альфа-груп, Базовий елемент і багато інших — стануть головними претендентами на українську держвласність.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар