Функціонально зобов’язаний

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Новий закон про Фонд держмайна нічого не змінить — ФДМ залишиться інструментом отримання ренти та об’єктом політичних маніпуляцій з боку олігархів

Фонд державного майна — явище загадкове, але вкрай необхідне для пострадянських країн. У ситуації, коли у країні не існувало іншої форми власності, окрім державної (кооперативна відрізнялася від неї лише способом утворення і юридичними формальностями), мав з’явитися спеціальний агент, який займався б її продажем. У 1992 р. така структура і була створена у вигляді ФДМ.

Із продажем держвласності вона впоралася непогано. Враховуючи обсяги приватизації, а також те, що Україна ніколи не мала такого досвіду, доводиться лише дивуватися, що все відбулося майже без ускладнень. Щоправда, сам головний приватизатор донедавна діяв на не зовсім законних підставах (на базі тимчасового положення про Фонд держмайна, затвердженого постановою ВР). Спеціального закону, що встановлює обов’язки й регулює діяльність ФДМ, у країні не було.

У квітні 2005 р. черговий варіант законопроекту про Фонд держмайна надійшов на розгляд парламенту. У листопаді цей документ прийняли з поправками Президента. Відтепер відому приказку «краще пізно, ніж ніколи» можна перефразувати — «краще ніколи, ніж пізно». Для структури з повноваженнями, передбаченими новим законом, в українській економіці просто немає місця. Понад те, її існування може зашкодити економіці. Спробуємо пояснити цей парадокс.

Почнемо з того, що Фонд державного майна приватизував власність, яка у більшості випадків ніколи не була приватною. На відміну від країн соцтабору, де спочатку відбулася націоналізація, а потім — приватизація, багато українських об’єктів (особливо великі підприємства) від самого початку створювалися під державне управління. Відповідно, супроводжувальна структура була розрахована на командну економіку. Інфраструктура, притаманна ринковій економіці, розвивалася фактично з нуля. Наприклад, за 15 років у нас так і не виникли нормальні товарні й фондові біржі. Один лише цей факт істотно позначається на управлінні підприємствами із часткою держвласності.

Друга обставина, яку необхідно враховувати, полягає в тому, що в Україні держвласність є чи не єдиним джерелом ренти. Це означає, що «олігархи» (де-факто — політекономічні групи із серйозною участю держави) зацікавлені в тому, щоб приватизація ніколи не була завершена. До того ж назвати повною мірою приватними більшість українських підприємств (особливо крупних) не можна.

І справа тут не в пакетах акцій, що належать державі, а в тому, що «приватники» найчастіше самі тісно пов’язані з державою і фактично є власниками тих або інших підприємств лише завдяки цим зв’язкам. Цей незвичайний стан — основа існуючої політекономічної моделі, яка з часів президентства Кучми зовсім не змінилася. Покласти край такому стану (який депресивно впливає на ефективність роботи окремих підприємств й економіку в цілому) можна, з-поміж іншого, встановивши чіткі права власності та припинивши політичні спекуляції на тему реприватизації.

Тепер, пам’ятаючи про вищезгадані проблеми, подивимося на ФДМ. Новий закон зберіг ситуацію, коли Фонд виконував одразу дві функції — управління держвласністю та її продажу. Зараз, коли основні етапи приватизації пройдені, поєднання цих функцій є просто алогічним.

Оскільки самі ці функції вимагають зовсім різного управління та різного підпорядкування. У випадку продажу власності Фонд мусить бути підпорядкований представницькому органу (тобто парламенту), у випадку управління — виконавчому (уряду). Поєднання суперечливих функцій та різноманітні комбінації на тему спільного управління не просто безглузді: вони шкідливі. Хоча б тому, що допоки існує структура, яка продає майно й управляє їм, в олігархів буде об’єкт для політичних маніпуляцій та інструмент для отримання ренти.

Ідеальним виходом із такої ситуації було б не прийняття закону про ФДМ, а ліквідація Фонду. У рамках Кабміну можна було б створити агентство з управління державною власністю, а бажання держави продати щось породжувало б ситуативні комбінації інтересів державних і недержавних структур. Закон мав би описувати базові процедури приватизації, а не створювати структури, які їх встановлюють.

N.B. Закон «Про Фонд державного майна України» як ніколи близький до імплементації (з 7 липня 1992 року діяльність Фонду регулюється постановою ВР № 2558-XII). На початку листопада під час повторного розгляду документа парламентом було враховано два з п’яти зауважень Президента Ющенка (який скористався у вересні правом вето), і 241 голосом «за» закон був ухвалений.

За інформацією Контрактів, глава держави ще не вирішив, чи підписувати документ. Заступник міністра юстиції Інна Ємельянова вже заявила про невідповідність закону Конституції, а керівництво комітету ВР з питань економічної політики готується знову долати вето. У разі імплементації закону система «роздачі слонів» (так назвав Ющенко приватизацію за часів Леоніда Кучми) ускладниться.

Раніше попит ФПГ на об’єкти держвласності перетинався з пропозицією держави, в основному, в головному кабінеті країни. Його господар вибудовував приватизаційну політику, як хотів. Програми приватизації і звіти ФДМУ були, швидше, процедурною формальністю. А вплив парламенту на призначення-звільнення голів ФДМУ — умовністю (у разі незгоди ВР з кадровими рішеннями глави держави, функції голови Фонду міг скільки завгодно довго виконувати його перший заступник). Тепер рішення щодо держвласності будуть напряму залежати від парламентських розкладів.

Президента усунуто від важелів впливу на приватизацію апріорі. А умовністю виявилася виписана в законі норма про п’ятирічну каденцію голови ФДМУ (що відтепер призначається ВР за поданням прем’єр-міністра). По суті, парламент може в будь-який момент змусити Фонд відзвітувати про перебіг приватизації і зняти голову ФДМУ з посади. Один раз на рік главі Фонду доведеться мати справу з парламентом в плановому порядку. Зазначимо, що перший заступник зможе виконувати функції голови Фонду не довше ніж один місяць.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар