Звичка одружуватися

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

22 листопада минулого року сотні тисяч киян вирішили, що їм набридло те, як з ними поводиться держава, і вийшли на майдан Незалежності засвоювати основи громадянського суспільства. А революцією все це назвали, тому що вперше дії громадян були добровільними, мали чітку мету і принесли результат

«Всякая тварь грустна после соития»
Фома Аквінський

Згадаємо деякі очевидні обставини тих подій. Віктор Андрійович Ющенко благополучно програв другий тур виборів. Масове підтасовування результатів, відверте хамство влади протягом усієї кампанії, а також історія з отруєнням залучили на бік Ющенка значну частину виборців. Колоритна фігура Віктора Федоровича Януковича і практика, вже забута в столиці, яку він привіз з рідного регіону, переконали тих, хто вагався, що голосувати за нього не варто. Власне, перспектива опинитися з таким президентом і була головною причиною, що виштовхнула киян на вулицю.

Нагадаю, до речі, і той факт, про який зараз воліють не згадувати. А саме — команда Ющенка готувалася до здачі. Так, її активісти з’їхалися на Майдан, але їхньою метою була не зміна ходу подій, а «привернення уваги світової громадськості» та підготовка прийнятних умов капітуляції. Добровільна і масова активність киян здивувала не тільки адміністрацію Кучми, а й команду Ющенка.

У результаті виникла дещо парадоксальна ситуація. Революція була спровокована виборами і вирішилася в межах виборчої кампанії. Інакше кажучи, можливо, нічого цього не сталося б, якби у влади вистачило розуму висунути кандидата, який вміє писати без помилок. З цієї ж причини маємо той поодинокий випадок, коли революція відбулася абсолютно стихійно і не породила своїх лідерів. Ющенко і компанія лише скористалися ситуацією.

Схоже, наш президент досі впевнений у тому, що люди скандували «Ющенко!», тому що прагнули бачити саме його на посаді президента. Насправді великому скупченню людей завжди треба чимось зайнятися. Поскандувати чи поспівати. Та й, нагадаю, формат виборів диктує свої правила: якщо є політичний лідер, чому б не поскандувати його прізвище?

Нарешті, остання цікава обставина, пов’язана з революцією. Це була, мабуть, перша революція інформаційної епохи. Інтернет і мобільний зв’язок зі звичайного комунікаційного середовища стали середовищем організуючим. Не знадобилося ні штабів, ні багатогодинних нарад. Головне завдання — втримати людей на Майдані — вирішили самі люди. Процес і механізми самоорганізації на цьому етапі становлять величезний інтерес для кібернетиків і біологів. Але, вочевидь, вивчити їх вже неможливо.

Через рік після цих подій усі, кому не ліньки, говорять про «масове розчарування» і ледве не зраду «ідеалів Майдану». Що ж трапилося? Схоже, існує щонайменше дві основні причини такого становища. Перша — звичайна плутанина і маніпуляції політиків. Давайте пригадаємо, що ми знали про наше майбутнє «при Ющенку» до того, як він став президентом. По-перше, у Віктора Андрійовича немає програми: що і як він робитиме, ніхто сказати не міг і не може.

По-друге, команда Ющенка — це зборище лузерів епохи Кучми. Жодного нового обличчя, жодного персонажа, який не спробував би до того щастя на державній і політичний ниві. Ще гірше, було цілком очевидно, що в цій команді немає і не може бути єдності у жодному ключовому питанні життя країни і що в разі приходу цієї публіки до влади конфліктів не уникнути.

По-третє, загалом можна було відразу сказати, що Ющенко — це і є «Кучма-3», тобто люди, голосуючи за нього, передусім очікували принаймні такої самої стабільності та передбачуваності, як при Кучмі. Команда Януковича була уособленням кримінальної революції, але в жодному разі не «наступником» Кучми. Від неї чекали силового переділу власності та іншого беззаконня. Про все це багато писалося в ті дні, про це говорили люди на Майдані.

Якщо це знання, яке було ще до того, як Віктор Андрійович прийняв свою другу присягу, перенести на нинішню ситуацію, то слід визнати, що жодних причин для хвилювання немає. Все йде за планом, і потрібно тільки радіти, що не стало значно гірше.

Друга причина для засмучення має досить хитромудру природу. Зазвичай українцям приписують деяку неповагу один до одного, виражений меркантильний інтерес, відсутність громадянської позиції. А людьми безвідповідальними, погодьтеся, завжди легше маніпулювати. Уявімо собі, що ці люди раптом добровільно зібралися разом для того, щоб зробити щось хороше не тільки для себе, а й для сусіда. Який шквал позитивних емоцій у душах.

Саме в цьому моменті ми виявимо так звані ідеали Майдану, які полягають у тому, щоб посміхатися незнайомим людям і вітатися з ними. Ідеали Майдану саме в розумінні сили солідарності й свого індивідуального вибору — замість того щоб заробляти гроші, піти померзнути на Майдан, можливо, з ризиком для життя. Ці ідеали не мають форми політичної програми. «Хочу, щоб все було добре» — не програма, її не можна ні виконати, ні зрадити.

Політики взагалі не мають до них жодного стосунку, оскільки ці ідеали перебувають у дополітичній сфері. Наша революція полягала в опануванні громадянства. Вперше дії громадян були добровільними, мали чітку мету і принесли результат.

Це і є причиною нашого нинішнього «слов’янського смутку». Здивування і захоплення після того, як все вийшло саме так, як треба (причому, зауважимо, вперше, адже це перша українська революція), не можуть минути безкарно. Ми маємо справу з, вибачте, банальним посткоїтальним синдромом.

Аналогія ця вибрана не так заради красного слівця, як тому, що вона на диво точно відображає і події однорічної давнини, і те, що відбувається після них. Справді, щоб мінімізувати синдром, подолати наш вічно підлітковий стан і отримати реальні підстави для самоповаги, ми повинні легалізувати відносини з державою, зробити їх регулярними. Нам терміново необхідно одружитися з нашим урядом.

А уряд наш абсолютно не бажає цього і всіляко намагається спровадити несподіваного коханця. Незважаючи на те що владу ще трохи лякає перспектива нових майданів і взагалі спонтанної громадянської активності, вона впевнено продовжує ізолювати себе від суспільства. То бореться з незручними організаціями на кшталт «Пори», то намагається підняти прохідний бар’єр для партій. Влада видає за опозицію людей, які не мають стосунку до політики (наприклад, Віктора Федоровича), щоб гарно виглядати на їхньому тлі. Під приводом забезпечення «рівності можливостей» намагається організувати цензуру на виборах, і це тільки незначна частина з того, що відразу спадає на думку.

Легалізувати відносини з урядом, грубо кажучи, одружитися, означає створити процедуру, за якої ми могли б регулярно і продуктивно впливати на його політику, точніше визначати її. Власне, така процедура відома — це вибори. Ми повинні обирати тих, хто керуватиме державою, а не невідомо кого, як це відбувалося досі й відбувається зараз. Ось, наприклад, хто обирав Юлію Володимирівну Тимошенко?

Вона, як з’ясувалося, виявилася поганим прем’єром, і президент її звільнив після піврічного перебування на посаді. Призначили Юрія Івановича Єханурова. Чому? Чим він кращий за Юлію Володимирівну? Та й взагалі, хто відповідає за роботу виконавчої влади, тобто держави? Прем’єр? Президент? Скільки помилок може зробити президент у своїх призначеннях і яка ціна кожної такої помилки? Ці питання потрібно усвідомити й поставити їх собі й політикам.

Вибори повинні проходити в такій системі, коли все потрапляє саме туди, куди й має потрапити. Вигадувати нічого не треба — все давно представлено в політичних моделях будь-якої європейської країни. А поки що замість системної реформи нам знову підсовують гумову ляльку у вигляді напівпарламентських виборів 2006-го і запевняють, що від цього й залежатиме майбутнє країни. На вибори, звичайно, піти треба, але переоцінювати їх не слід. Краще подумати, як зробити так, щоб життя з нашим урядом приносило і користь, і задоволення.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар