Мир, труд, не травень

Сергій Литвиненко, перший заступник головного редактора

Мало не щомісяця з Португалії телефонує давній приятель. Юрко — гастарбайтер. Вдома востаннє він був п’ять років тому.

Щоразу розмова починається з «ну як там?». Зазвичай говоримо хвилин двадцять, з яких 15 — мій політінформаційний спіч. Вряди-годи останні хвилин три-чотири наспівуємо щось з українського народного. Якось під «Чорнобривців насіяла мати» Юрко заплакав. Попри ностальгію аж до сліз, Юрко не горить бажанням повернутися: «Якого біса зриватися, якщо працюється».

Юркової позиції, мабуть, тримаються і Андрій з Сашком у Москві, Ігор в Кельні, Тарас у Чикаго, Дмитро в Мурманську, Орест у Вільнюсі. Всі вони гастарбайтери з великим стажем. Дехто навіть спромігся на чужині відкрити власну справу, дехто виріс до рівня топ-менеджера, хтось все ще будує таким от топам котеджі. При кожній зустрічі друзяки запевняють, що за рік обов’язково повернуться до України — тягне додому, і край. Однак щось затягується їхній гастарбайтерський дембель — у декого вже на п’ять-шість років.

Вочевидь, так само, як Юрко, Андрій, Сашко, Ігор, Тарас, Дмитро та Орест, думають москвичі Іван з Вадимом, котрі вже не один рік працюють менеджерами в російських компаніях з київською пропискою. На п’ятничних посиденьках московські друзі обов’язково замовляють «Русский стандарт».

Після другої-третьої чарки, як правило, беруться переконувати, що Київ — «большая деревня», їхній Спартак завжди був ліпший нашого Динамо, ВВП — усім президентам президент, і взагалі «Москва — мать городов русских». А от без руського стандарту Іван з Вадимом позбуваються ма-а-асковского акценту і майже щирою українською зізнаються, що в Україні їм працювати цікавіше і вигідніше. Українська каденція Вадима, між іншим, нещодавно закінчилися, однак він вирішив її подовжити, але вже за рахунок керівної посади в компанії із Західної України.

Трудовим мігрантом був і Олексій, який місяців зо три тому пристав на пропозицію власника одного з московських рекламних агентств очолити його дітище. Днями Олексій повернувся до Києва. Назавжди. На запитання «Чому так швидко?», пояснив: «Кохати на відстані я так і не навчився».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар