Руїни Києва

Олена МОКРОУСОВА, Наталія ГАМОЛЯ

Влітку 1911 року Київ охопила паніка. Стрімке зростання цін на нерухомість спровокувало ажіотажний попит на київські квадрати.

Київ, губернська столиця, мало чим відрізнявся від столиць європейських

Домовласники, аби встигнути за сприятливою кон’юнктурою, стрімголов кинулися вкладати в будівництво. Результатом гонитви за швидким рублем стало спорудження багатоповерхівок нашвидкуруч, деякі з них з часом просто падали.

Зокрема, 18 червня 1911 року пристав Лук’янівської дільниці записав у протоколі: «О 5 годині 33 хвилини вечора, сьогодні, на Львівській вулиці в садибі № 14-б, що належить особистому громадянину Ісааку Раміловичу Червоненкісу обвалилася частина шестиповерхового будинку, що будується по лінії Львівської вулиці, приваливши кількох робітників». Однак трагедії не зупинили масштабної забудови міста. Щоправда, саме тоді були створені складні бюрократичні процедури погодження будівельних проектів та правила здачі нових об’єктів в експлуатацію.

Рік катастроф

Наприкінці XIX — на початку XX століть Київ пережив кілька будівельних бумів — у 1880-х, 1900-му, 1910-му. Останній збагатив столицю першими висотними — до 11 поверхів — модерними будинками й вишуканими особняками. Існує байка, ніби в ті часи навіть жебрак міг вимурувати пристойну кам’яницю. Буцімто був у Києві такий одноногий професійний жебрак-бізнесмен Шпулька, що збудував пристойний готель.

І потому облишив свій попередній бізнес — збирати подать з жебраків на центральних вулицях. За 1907—1912 роки в Києві спорудили 1900 будинків. У період такого піднесення вони зводилися швидко, часто за один будівельний сезон — весну — осінь, а внутрішнє оздоблення залишали на наступний рік.

Будуватися тоді означало розбагатіти за рік-другий. Часто-густо щойно зведений будинок закладався у банк чи кредитне товариство, і поки велися внутрішні оздоблювальні роботи, на отриманий кредит зводили новий будинок чи бодай флігель. Потім усе з гарним прибутком перепродували. Або ж продавали просто збудований дім під дахом, не закінчуючи внутрішніх робіт, що також приносило немалий зиск.

Така гарячкова швидкість нерідко була причиною нещасних випадків. Наприклад, 1904 року прокурор Київського обласного суду збирався притягнути до відповідальності відомого нині архітектора Владислава Городецького, якого звинуватили в загибелі робітника під час будівництва костьолу Св. Миколая по вул. Великій Васильківській, 75.

Проблеми виникли і при зведенні цирку Крутікова, одного з перших модерних будинків на Миколаївській, 7 (тепер Городецького, 5). Одна з великих аварій, що сталася 1902 року в садибі на вул. І. Франка, 19, пов’язана з іменем інженера Г. П. Познякова, одного з найбагатших київських архітекторів-домовласників, якого часто звинувачували в махінаціях з будівельними матеріалами.

Найбільш «нещасним» став будівельний сезон 1911 року. Бум 1910—1911 років видався суцільною аферою: люди застрягали в боргах, розорювалися, в гонитві за грішми економили на будматеріалах тощо. Як наслідок — новобудови руйнувалися одна за одною. Спочатку в одинадцятиповерховому «хмарочосі» Гінсбурга (вул. Інститутська, 16) тріснула одна з внутрішніх стін. Через кілька тижнів впали риштування в садибі на вул. Кузнечній, 3 (зараз вул. Горького).

В один день, у червні, дали тріщини будинки № 14 на вул. Великій Васильківській, № 14 на Великій Житомирській, № 61/11 на розі Володимирської та Л. Толстого. Того самого літа зруйнувався будинок братів Цейтліних по вул. Маріїнсько-Благовіщенській (тепер вул. Саксаганського, 102). Доброчесний громадянин Ілля Гороховський у листі до губернатора докладно розповів про афери братів Ізраїля, Лазаря, Абрама Цейтліних та вінницького купця Фроїма Волошина, тестя Ізраїля Цейтліна, який спонсорував швидкісне будівництво на продаж і намагався зам’яти справу з падінням будинку. Щоправда, самі домовласники писали до київського губернатора, що

«обвал будинку стався випадково і так зненацька, що окрім особистого горя і розорення викликав у наших серцях щирий біль з приводу невинної жертви».

«Фамиль я Вам указать нимагу»

Після кожної будівельної катастрофи губернську управу завалювали листами добропорядних киян, анонімками, заявами на огляд будинків. Епідемія будівельних катастроф викликала тривогу серед населення. Якийсь «Киевлянин» — такий підпис залишив добродій під листом — побачив у магазинах на першому поверсі будинку № 23 по вулиці Великій Житомирській, що надбудовувався п’ятим поверхом, тріщини у стінах. Й одразу звернувся до влади з листом: «Взагалі за чутками знаю, що будинок цей будувався не за будівельним статутом, а згідно з фантазією хлопця архітектора (який тільки економив та набивав свою кишеню) і десятника, що завжди п’яничив».

В анонімці, адресованій самому губернатору, невідомий скаржився на власника будинку на Малопідвальній, 4 (нині вул. Прорізна) відомого банкіра Ашкеназі (збережено орфографію оригіналу): «Имею честь Ваше Превосходительство новастроющийся дом по Мало-Подвальной за № 4 Ашкинази дом, что на брантмаврой стены сделаны в один кирпич тоесть толщина 6 вершков, но когда рухнул дом Цытлина по Благовещене улицы посли такой неприятности по указанной постройки ище добовляют в пол кирпича для закрытия глаз комиссии и ище масса отступлений от страительнава устава они стороюся как можно скоре иво отделывают для ривизии киевских построик нельзя допускать киевских инженеров и архитекторов а почиму я вам ето дела указываю Инженеры и архитекторы и строители жывут в тесных связях как будто младые супруги месяц назат посли свадьбы Что они делают в киевских новастроющихся домах просто чуда то риштовки падают увечить рабочих Нашы строители киевския жыдочки их супруги инженеры и архетекторы посечают клубы и Алимпы фамиль я Вам указать нимагу».

На відміну від доброзичливих громадян, місцева преса не приховувала прізвищ домовласників, що намагалися зірвати куш на зведенні будинків для продажу. Газета «Киевская мысль» повідомляла про страшну катастрофу на будівництві по вул. Кузнечній, 3 та 3а (садиби належали заможним київським домовласникам Х. С. Вольфману та М. І. Бродському). Робітник Ф. Шевченко впав з риштувань з висоти 6-го поверху.

Крім нього постраждало ще кілька робітників. Невдовзі у своєму рапорті молодший інженер В. Ейснер писав, що оглянутий розчин, який готувався тут у дворі, містив землю, будівельне сміття тощо. Такий самий розчин використовувався і на будівництві в садибі Цейтліна по Саксаганського, 123. Будинок цей також впав. Губернська комісія у розслідуванні виявила численні порушення і спеціальним актом заборонила зведення будинку до виправлення всіх недоліків. Домовласників відверто називали «спекулянтами на будівництві». «Киевская мысль» продовжила власне розслідування. У статті «Опасные дома» розповіла про небезпечний шестиповерховий флігель.

Домовласникам довелося виконати розпорядження будівничої комісії — розібрати шостий поверх і повністю знести брандмауерну стінку. Будівництво закінчили восени 1911 року, але історія на цьому не скінчилася. Х. Вольфман вирішив свій будинок віддати у заставу міському кредитному товариству. Киянин, такий собі М. І. Петровський, подав на нього скаргу до кредитного київського товариства: «Вважаю своїм моральним обов’язком застерегти Товариство і тим врятувати від збитків.

Перш за все, садиба з будинком, яку віддає у заставу п. Вольфман коштують значно нижче тієї суми, яку вказує п. Вольфман. Цінність майна, що називає п. Вольфман піднята ним штучним шляхом, навіть якщо цей будинок був зведений п. Вольфманом сумлінно і солідно, то й тоді він не коштував би тієї суми, але будинок цей зведений вкрай недоброякісно і тому не тільки не міцний, а й загрожує проживанню у ньому.

Будинок цей зведений п. Вольфманом, як і всі взагалі споруди, що він будує, виключно з метою спекуляції — подешевше звести і потім якомога скоріше за допомогою всіляких хитрощів взяти занадто високу позику та кинути майно напризволяще або ж, якщо вдасться, збути цього якому-небудь необізнаному покупцеві. Як будувався будинок п. Вольфмана по Кузнечній 3, видно з того, що Будівельна комісія вимушена була три рази призупиняти роботи». Щоправда, кредит Вольфману отримати все ж вдалося.

Справа Червоненкіса

18 червня 1911 року впала частина шестиповерхового будинку, що належав Ісааку Червоненкісу, приваливши кількох робітників. Причини трагедії на вул. Львівській, 14б (тепер Артема) з’ясовувало слідство. Після проведення дізнання пристав установив, що будівельники ще за кілька днів до трагедії помітили тріщини, проте архітектор Олтаржевський, який вів будівельний нагляд, назвав їх дрібницями.

Тріщини у стінах за 17 днів до трагедії побачив і пристав. Київська влада намагалася з’ясувати ступінь провини спеціалістів у службовому дізнанні. Інженерів В. Безсмертного та І. Ніколаєва визнали невинними. В акті огляду будинку спеціальною комісією були зазначені численні дефекти, погана кладка та розчин. Висновок — будинок загрожує громадській безпеці і має бути терміново розібраний.

У той самий час шукали людей під завалами. 22 червня на місце трагедії виїхала спеціальна комісія — можливо, ще хтось залишився живим. Лікарі припускали, що люди можуть бути у підвалі. Терміново прибув київський губернатор і дав наказ організувати «команду мисливців».

15 пожежників і групи добровольців під командуванням губернського інженера В. Моцока працювали більше доби. Їм допомагали добровільні бригади інженера В. Д. Рабчевського та молодшого губернського інженера В. Ейснера. Працювали на свій страх та ризик, чекаючи нового обвалу. На жаль, вдалося знайти лише кількох загиблих.

23 червня преса повідомила про закінчення пошукових робіт. Постраждало 28 робітників, загинуло 8 осіб, переважно молодих людей віком від 18 до 30 років. Київський генерал-губернатор на ім’я бранд-майора С. Севастьянова направив лист-подяку за мужність і хоробрість пожежників. Київська міська дума виділила 200 рублів для нагородження пожежників, висловивши їм офіційну подяку за самовідданість.

Після катастрофи почали надходити благодійні кошти від киян. Люди надсилали хто скільки міг — від 3 копійок до 100 рублів. Загалом кияни зібрали п’ять тисяч. Купець Д. Марголін, київський домовласник і благодійник, директор пароплавного товариства на Дніпрі, передав 4000 рублів для оплати робітників.

Особисто Д. Марголін пожертвував 2000 рублів, Л. Бродський — 1500, М. Гальперін — 500, члени родини Терещенків — по 100 рублів. Дві тисячі рублів виділила потерпілим Київська міська дума. Було створено комісію для розподілу зібраних коштів, яка обіцяла опублікувати свій звіт у газетах. Крім збору грошей київська влада організувала кілька спектаклів на користь родин потерпілих.

Через тиждень після обвалу опублікували перші висновки експертної комісії: швидка кладка стін на вапняному розчині, слабкі балки, неправильні розрахунки конструкцій. Остаточні висновки щодо винуватців можна було робити, коли знайдеться домовласник — замовник будівництва. Поки що він як крізь землю провалився. Одразу в день катастрофи прокурор видав розпорядження про арешт його і архітектора будівництва.

І. Червоненкіс переховувався більш ніж тиждень. 28 червня 1911 року о 10-й ранку він з’явився до поліцейської управи добровільно. Де переховувався, не сказав, відсутність пояснив хворобою — нібито катастрофа так психологічно вплинула на нього, що до поліції з’явитися не міг. Наступного дня заарештували й архітектора. Врешті-решт його виправдали, а І. Червоненкіса випустили під заставу в 60 тисяч рублів.

Червоненкіс одразу ж взявся шукати спосіб, як вберегти недобудований будинок і врятувати себе від фінансової скрути. Він звернувся до пристава Лук’янівської дільниці з поясненням, що слабкою була тільки частина будинку, що вже завалилася. А вціліла частина будинку залишалася тривкою, тому він просив не зносити весь будинок, як було приписано комісією. І хоча Червоненкісу вдалося знайти інженера-підрядчика, який брався продовжити спорудження будинку, укріпивши його, зносити споруду почали примусово.

Владнати справу зуміла дружина Червоненкіса, яка звернулася до київського губернатора. Вона запевнила, що будинок буде укріплено, а за вже проведені роботи пообіцяла виплатити компенсацію. Новий акт огляду підтвердив, що після знесення двох поверхів «громадська безпека була достатньо забезпечена».

Але справа щодо матеріальних претензій різних сторін тягнулася ще досить довго. Через рік будинок виставили на публічний продаж. В оголошенні у «Київських губернських відомостях» повідомлялося, що ділянка займає 400 кв. сажнів, чотириповерховий будинок недобудований, стоїть у вигляді неправильної літери П, без покрівлі, зі стіною, що обвалилася, перебуває у заставі Н. Д. Русанової. Господаря горе-споруда знайшла лише через рік, коли майно перейшло до «надійної людини», одного з найбагатших домовласників Києва М. Ф. Міхельсона. Восени 1914 року всі роботи зі зведення шестиповерхового будинку було закінчено.

Самі собі рятувальники

Паніка, що охопила Київ улітку 1911 року, найбільше непокоїла поліцейських приставів. Вони мали спостерігати, як ведеться кожне нове будівництво, перевіряти документи, згідно з якими повинен був з’явитися будинок на тій чи іншій вулиці їхньої дільниці. І як завжди, пристав був людиною, найменш причетною до подій, але саме з нього починався пошук винного в усіх гріхах.

Наляканий подіями в місті, пристав Двірцевої дільниці склав улітку 1911 року рапорт на ім’я київського поліцмейстера. Він підкреслив, що технічний нагляд по Києву слабкий. А будівельники і домовласники ставляться до справи без сумління, тому катастрофи почастішали. Поліцмейстер вказав на ті порушення, які помітив на будівництвах на Олександрівському узвозі, 33 (тепер Сагайдачного), Мерінгівській, 7 (нині Заньковецької), Інститутській, 8 і 16, Басейній, 1 і 3 тощо. Пропонував створити відповідну губернську комісію, до якої увійшли б спеціалісти у різних галузях і яка могла б детально оглянути всі споруди. Крім того, він підкреслив, що така комісія повинна мати широкі повноваження і вимагати виправлення дефектів.

Київська влада мусила реагувати на панічну ситуацію, що склалася в місті. У червні ж 1911-го на спеціальній нараді всі архітектори в один голос доводили, що для Києва, де щороку зводилося 200 нових будинків, явно недостатньо трьох міських архітекторів. Скаржилися на те, що мешканці звикли будувати, не рахуючись з точним виконанням затверджених проектів. Пропонували, щоб у кожній поліцейській дільниці існувала посада міського архітектора.

Йшлося і про обмеження для одного архітектора кількості відповідальних підписок на ведення будівельного нагляду. Нарада постановила збільшити кількість міських архітекторів, зобов’язати поліцію повідомляти про початок будівництва та організувати три комісії для негайного огляду новобудов понад чотири поверхи.

Окрема комісія розробляла нові обов’язкові правила будівництва. Досі керувалися тими, що ухвалили 1861 року, коли цегляних будинків не споруджували. Нові норми вимагали більш детальні проекти з точними розрахунками, встановлювали висоту споруд і товщину стін. Такі правила були результатом перевірки губернською комісією київських новобудов. Губернський і міський архітектори влітку 1911 року оглянули більш ніж 50 новобудов і майже на всіх знайшли порушення.

Хоч як дивно, але близько 90 будинків, зведених у 1910-1912 роках, адреси яких зустрічаються у справах техніко-поліцейського нагляду, сьогодні є пам’ятками архітектури. На чесному слові домовласників-спритників вони пережили революції, війни, радянську безгосподарність.

У статті використано раніше не публіковані архівні матеріали.

---

Люди, рятуйте!

«Виконуючи не просто прохання, а благання найближчих сусідів, прошу покірно ретельно оглянути спорудження будинку по Бульварно-Кудрявській, 32. Будуючи будинок по тій самій вулиці № 43 я і муляри були свідками, як велася кладка цього будинку. Довго і наполегливо я опирався і відмовлявся від такої місії, але останній обвал у Червоненкіса і сльози, сльози і безкінечні прохання старих сусідів примусили мене звернутися до Вас».

З листа відомого київського архітектора М. Яскевича до губернського архітектора В. Моцока

Між іншим

Бум у Стародавньому Римі

У Стародавньому Римі будували шестиповерхові будинки — інсули. «Ми живемо у місті, більша частина якого тримається на підпорках. Дім нахиляється, домовласник шпарує стару зяючу тріщину і радить спокійно спати, хоча дім ось-ось завалиться», — писав Ювінал. Страбон говорив: «У Римі будують безперервно через обвали, пожежі й перепродаж».

До речі

Не вище за карниз

Правила будівництва, яких мусили дотримуватися зодчі Києва та інших міст Російської імперії, складалися у Петербурзі. У самій столиці індивідуальні житлові будинки почали зникати після постанови 1762 року про обов’язкову забудову вулиць кам’яними спорудами «високої поверховості». Зводили у 1760-1830-х роках будинки від двох до чотирьох поверхів, інколи й п’ятиповерхові.

1845-го лише за 50 днів спорудили чотириповерховий прибутковий будинок купця Жукова. Мірилом поверхів за постановою Державної ради 1844 року був карниз Зимового палацу (23,4 м). А на вузьких вулицях висота будинку не могла бути більшою за ширину самої вулиці. Газета «Северная пчела» зазначала: «На каждой улице то старые дома вырастают несколькими этажами выше, то новые лезут прямехонько в облака, если не за прочностью, то за доходами».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар