Нові дані розвідки

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Сидіти за круглим столом в оточенні таких самих олігархів чи, ще гірше, директорів і вдавати, ніби думаєш про Батьківщину, — це зовсім не те, чого хочуть від президента великі бізнесмени. Але і Ющенко не такий простий — він пропонує олігархам «іти назустріч один одному» кожні два місяці

Фото Михайла Марківа

Віктор Ющенко вирішив посилити свої політичні позиції і зробив у цьому напрямку, так би мовити, кілька кроків. Крокував він у сфері інституцій і в площині звичайної політики. До інституційних рішень президента можна віднести переформатування власного секретаріату і створення політради при президенті України. Вочевидь, цей заклад має створити канал спілкування влади і політиків передусім для того, щоб в останніх було відчуття причетності до важливих державних справ і виникало якнайменше спокус перекинутися в опозицію.

Щодо політичних кроків, то найбільш значущими є два — рішення Конституційного Суду про долю політреформи (тепер є можливість організувати референдум) і зустріч президента з олігархами. Політичні завдання останнього заходу очевидні. Ющенко демонструє представникам бізнесу, що він готовий до діалогу, й позиціює себе як безпосередній учасник цього діалогу.

Зрозуміло, що одним із завдань є недопущення перетікання капіталу в опозиційні структури. Президент пообіцяв «Я все зроблю, щоб ви пересвідчилися: протягом дванадцяти місяців ставлення до вас зміниться радикально. Вас ніхто не переслідуватиме і не мучитиме перевірками».

Віктор Андрійович запропонував і мету, до якої слід іти, — амністія капіталів і нова фіскальна політика. Для цього, на його думку, владі й бізнесу слід робити послідовні кроки назустріч один одному. Формою таких кроків і будуть зустрічі президента з олігархами, що проводитимуться кожні два місяці.

З погляду політики, це, безумовно, ефективний хід. Проте схоже, що в цій ситуації ми можемо говорити і про більш загальні, а отже, більш значущі, ніж політика Ющенка, речі, а саме про деякі зміни, які можуть вийти на рівень системи. Сьогодні ми є свідками дуже цікавого експерименту.

Курс лексикології

У політичній психології українців існує цікавий феномен. Україна — унікальна країна в сенсі політекономічних процесів, які в ній відбуваються. Однак для опису процесів і явищ використовується абсолютно неадекватна термінологія, запозичена з інших епох та інших систем. Це призводить іноді до забавних, а іноді до небезпечних казусів, коли дійсність, переведена у визначення, перекручується до повної протилежності.

Майже всі звичні нам політекономічні штампи, якими оперують ЗМІ, до реальності, м’яко кажучи, не мають жодного стосунку. Взяти, наприклад, слово «бюрократ». Вжите в негативному контексті, воно означає чиновника, надміру затиснутого різноманітними інструкціями і розпорядженнями, який не може (не хоче) виходити за їхні межі. Наскільки цей образ далекий від української реальності! Наш, з дозволу сказати, бюрократ вільний, наче птах.

Його свобода обмежена лише певним аналогом звичайного права, що існує в цьому середовищі, та іншими такими самими бюрократами, з якими він конкурує. Бюрократом він виглядає лише тоді, коли пояснює нам, чому не хоче займатися тим, за що ми йому платимо. Власне, це й не дивно, оскільки основний його дохід до зарплати не має жодного стосунку.

Аналогічний казус трапився й зі словечком «олігарх». Загалом це людина, досить багата для того, щоб серйозно впливати на політику. Зазначимо, багатство є в цьому визначенні причиною, а не наслідком. А якщо ми подивимося на наших «олігархів», то побачимо зовсім іншу історію. Більшість цієї публіки є продуктом політики. Їхнє багатство — наслідок використання політичних зв’язків. Інакше кажучи, усі наші «олігархи» — люди абсолютно політично залежні і політично вразливі.

Виникає запитання: чому ж тоді ні Віктор Андрійович, ні начебто революційна Юлія Володимирівна не покінчили з олігархами, адже часу для цього було достатньо? Відповідь може бути такою. Олігархи є необхідною і закономірною частиною нашої політекономічної моделі.

Кожен такий олігарх — це лише верхівка айсберга, що складається з незліченної кількості політекономічних утворень (підприємств, міністерств та інших держструктур, суду, політичних партій і пересічних громадян), що перебувають у вельми складних і заплутаних відносинах. І заплутаність ця властива не лише тому, що «лежить» під олігархом, а й зв’язкам між ними. Наприклад, одна держструктура може перебувати «під» кількома олігархами. При цьому, як і в класичному феодалізмі, васалітет — річ доволі неочевидна і неоднозначна. Входити до «імперії» якого-небудь олігарха аж ніяк не означає бути йому повністю підлеглим і виконувати його вказівки.

Невідомо, чи розуміли помаранчеві лідери ці обставини, але заміни «чужих» олігархів на «своїх» не сталося. Наслідки таких дій були б доволі непередбачуваними, але в результаті все звелося б до того, що в компроматних хроніках одні прізвища просто змінили б інші.

Усе залежить від олігархів

Причиною виникнення олігархічних айсбергів є організація нашої політичної моделі, зокрема посада президента, який, як відомо, все може, але ні за що не відповідає. Олігархи є одним з інструментів делегування безвідповідальності президента. Адже якби їх не було, до кабінету глави держави стояла б багатокілометрова черга охочих «вирішити питання», і мало що такій черзі спало б на думку.

Оскільки, повторю, зміст вирішуваної проблематики не каналізовано і до президентського відомства відносяться (точніше, можуть бути віднесені) усі без винятку питання, то й наші олігархи об’єднують у собі найрізноманітніші сфери діяльності. По суті, вони і є певними представниками президента у певних сферах діяльності і на певних територіях.

Не зайвим буде нагадати, що така модель не є вигаданою. Винайти таку складну й ефективну, якщо говорити про забезпечення своєї життєдіяльності, модель просто неможливо. Вочевидь, саме тому в ній існує один вельми цікавий момент. Президент справді є головним арбітром у справах підлеглих йому олігархів.

Він — вищий авторитет у визначенні більшості питань їхньої життєдіяльності та вирішенні конфліктів. А гумор полягає у тому, що він може цього й не робити. Тобто бути чи не бути арбітром — залежить виключно від доброї волі глави держави. Система ж створювалася при президенті, який за визначенням хотів бути «розводящим», і, власне, на системному рівні стояло завдання, як зробити так, щоб без президента ніхто не міг обійтися і щоб він сам довільно і ситуативно визначав межі власної компетенції.

За бажання він може встановити й «нульову» компетенцію, і ніхто нічого тут вдіяти не зможе. Тому експеримент, за яким ми спостерігаємо, полягає у відповіді на запитання: чим закінчиться присутність на ключовій політичній позиції людини, яку, за великим рахунком, бджоли і картини захоплюють значно більше, ніж феодальні баталії.

Зрозуміло, що формат відносин, запропонований Віктором Андрійовичем, зовсім не цікавить олігархів. Сидіти за круглим столом в оточенні собі подібних або, ще гірше, якихось директорів і вдавати, ніби думаєш про Батьківщину, — це зовсім не те, чого хочуть від президента олігархи. Вони звикли до конкретного розв’язання конкретних питань за мінімуму свідків. Майбутнє нашої політики найближчим часом визначатиметься тим, як поводитиметься ця публіка, — робитиме з Ющенка чергового Кучму, піде шукати нового «розводящого» чи перекваліфікується в бізнесменів.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар