Режимні суб’єкти

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Склад парламенту залишиться колишнім — бандити плюс депутати. У випадку режиму «доторканність депутатів» з Києва можна буде керувати як бандитами, так і депутатами, але в інтересах системи. Режим «недоторканність» дозволить безбоязно існувати і бандитам, і депутатам. Бандити, як і в режимі «доторканності», займатимуться своїми справами, проте з’являться шанси у депутатів, тобто представників громадян

Популізм навколо теми депутатської недоторканності формує небезпечну ілюзію, мовляв, недоторканність є привілеєм, що дозволяє депутатам безкарно пригноблювати трудящих. Версії такої ілюзії роблять тему завжди актуальною. Цього разу говорять про чергову змову, згідно з якою депутатська недоторканність потрібна для того, щоб різним «бандитам» було де сховатися від праведного гніву революційної влади.

Знає про цю версію і президент, який розкритикував закон про недоторканність депутатів усіх рівнів, хоча раніше й підписав його і направив до Конституційного Суду. КС — чудова установа, широко відома своєю неупередженістю і незаангажованістю — вочевидь, має визначити закон як неконституційний.

Цим буде завершено цикл політичної пристойності у грі між владою та «опозицією», яка найбільш повно визначається відомою формулою «наша справа — запропонувати, ваша — відмовитися». Проблема недоторканності порушуватиметься постійно, доки необхідність у ній не ліквідують остаточно або доки в цьому питанні не переможе здоровий глузд.

Історія питання

Дивно, але нікому не спадає на думку вимагати скасування недоторканності послів та інших дипломатів. Тим часом ці злодії окрім того, що безплатно живуть на нашій землі, ще й шпигують, вчать нас жити і взагалі багато чого собі дозволяють. Утім, з давніх-давен замах на посланника вважається тяжким злочином. За однією з версій, руйнування нашої чудової столиці в 1240 році сталося саме тому, що кияни вбили монгольських послів, які лише просили дозволу на прохід свого не надто численного війська. Недоторканність посла має дуже просту природу — тільки перебуваючи в цьому статусі, він здатний виконувати свою функцію, тобто забезпечувати комунікацію. Тільки будучи недоторканним, посланник здатен піднятися над ситуацією в країні, де він живе. Ті, хто позбавляє посланника недоторканності, зрівнюють його з іншими політичними фігурами, інакше кажучи, роблять просто непотрібним.

Депутати мають ту саму природу, що й посли. Вони є представниками громадян при дворі. Зрозуміло, що згодом функція депутатів змінилася, і основною їхньою роллю стала законотворчість. Проте все ж таки представництво є, так би мовити, базовою роллю депутата.

Громадяни не люблять парламентаріїв з багатьох причин. Зокрема й тому, що не бачать різниці між депутатським корпусом та іншою державною владою. І це й не дивно, оскільки система представництва в СРСР не була відокремлена від влади, а становила її частину. Щоправда, формально вона виглядала окремою й містила елементи нормальної системи представництва, такі як депутатська недоторканність.

Коли закінчилася радянська влада, багато формальностей раптом стали реальністю. Не виняток і система представництва. З виникненням цієї системи розпочалися два процеси. З одного боку, до представницької влади поривалися люди, які вирішили змінити країну, з іншого — оскільки вона продовжувала працювати як частина адміністративної машини, туди йшли різні господарники і бізнесмени, для яких влада була передусім інструментом розв’язання власних проблем.

Тобто, по суті, з кінця 80-х до другої половини 90-х відбувався процес, під час якого представницька система могла б стати тим, чим вона є в «нормальних» країнах. Однак для цього треба було провести деякі інституційні зміни, чого, певна річ, зроблено не було. Господарники перемогли романтиків, і представництво в Україні залишилося в радянській версії.

Перемога чиновників і господарників зробила зайвою недоторканність депутатів місцевих органів влади. Її скасували, і таким чином було створено систему цілковитого політекономічного контролю. Тут треба зробити важливе уточнення. Відмінність української моделі від тоталітарної полягає в тому, що тоталітаризм передбачає наявність певної загальної мети, якій підпорядковане існування держави й суспільства, а в нашому випадку метою є лише збереження ключових властивостей системи і передусім незалежності держави від громадян.

Тому в межах цієї моделі допускаються опозиція та інші вільності. Депутатська недоторканність на рівні парламенту уможливлює її існування. Однак це лише, так би мовити, внутрішня опозиція в межах системи. Її діяльність зосереджена на боротьбі особистостей і угруповань, а формою є безсистемна критика влади. Як правило, така опозиція — це продукт влади, що не має зв’язку із суспільством. Загалом вона навіть корисна системі, вносить корективи в її життя, не дозволяючи зовсім відірватися від реальності й загинути.

Зауважимо, що після помаранчевої революції ми нарешті отримали можливість на практиці пересвідчитися в тому, що давно було зрозуміло на рівні теорії, — опозиційність, яка не виростає з чіткої політичної ідеї та уявлень про майбутнє країни, яка не має зв’язку із суспільством, нічим не краща за позиційність. Різниця між ними лише у часі, і невідомо, ким буде пан Ющенко, якщо йому вдасться залишитися на посаді стільки, як пану Кучмі.

Сила нашої системи, як і її слабкість, полягає у тому, що вона не була створена як тоталітарна модель, а виникла природним шляхом у процесі еволюції радянського режиму. Щоб використати її у своїх цілях, зовсім не обов’язково знати, як вона влаштована і які її цілі. Тому, до речі, й можливі поява та реалізація політичних ідей, що суперечать інтересам цієї системи.

Певна річ, ідея повернути недоторканність місцевим депутатам пов’язана передусім з бажанням потерпілої (або такої, що боїться постраждати) частини чиновництва знайти для себе безпечну нішу. Однак ця ідея явно суперечить інтересам системи, тому що серйозно зменшує ступінь контролю над ситуацією в країні. А відтак має бути підтримана.

Не думаю, що потребує особливих доказів і наступна теза: українська влада — це той самий середньовічний двір, якщо не гірше. У нашої влади є всі можливості за бажання розправитися з будь-яким неугодним, а відтак що більше буде людей, яких вона не зможе покарати, так би мовити, за визначенням, то краще. Депутати місцевих рад, позбавлені повідця з Києва, отримають можливість впливати на життя у своїх регіонах, а Україна — це і є регіони.

Історія відповідей

Враховуючи зазначене вище, спробуємо уявити собі дві ситуації — політичне життя за «недоторканності» і за «доторканності». Опонентами будуть дві категорії громадян, що мають мандат, — так звані бандити (вони ж бізнесмени, господарники і корупційні чиновники) і депутати, тобто божевільні, що вирішили допомогти своїй країні. Останні, думаю, є позитивними героями, принаймні їхнє мислення працює в межах політики, тобто власного розуміння інтересів соціуму. Тому, хоч які дурниці вони робитимуть, їхнє рішення завжди краще за рішення «прагматичних» бізнесменів, господарників і, зрозуміло, чиновників.

Відразу зазначимо, що в будь-якому разі в нових радах ми матимемо змішаний склад — бандити плюс депутати. У випадку режиму «доторканність» система рано чи пізно знову повернеться до тієї, яка була за Кучми, що дасть змогу керувати з Києва як бандитами, так і депутатами, але в інтересах системи. Пересічним громадянам від цього ні жарко, ні холодно. Режим «недоторканність» дозволить безбоязно існувати і бандитам, і депутатам. Бандити займатимуться своїми справами. Так, вони будуть шкідливими, але так само шкідливими будуть їхні справи і «при доторканності». Зате з’являться шанси у депутатів, тобто представників громадян. А отже, і в самих громадян.

І ще один момент. Чомусь у всій цій колотнечі з приводу бандитів, які тепер обов’язково стануть депутатами місцевих рад і таким чином уникнуть правосуддя, якось зникли з поля зору прості факти. А саме. Якщо нова влада так вже хотіла покарати «бандитів», у неї для цього предостатньо часу. Цілих дев’ять місяців бандити жили без будь-якої недоторканності й перебуватимуть у такому стані ще до березня наступного року. Виборців чомусь змушують думати, що покарання винних можливе тільки після виборів 2006 року. Погодьтеся, це явний нонсенс.

І нарешті, останнє. Справді, бажано і навіть необхідно, щоб майбутня місцева влада за можливості була позбавлена публіки із сумнівним минулим. Адже цілком очевидно, що якщо на Україну й чекає якесь диво, то походитиме воно не з Києва, хоч би через надмірне навантаження на це нещасне місто і політичний центр, що знаходиться в ньому.

Існує простий спосіб, що дозволяє легко і безболісно вирішити проблему якісного складу місцевої влади, — необхідно відокремити в часі вибори до парламенту, вибори місцевих рад і вибори мерів міст. У цьому випадку і виборці, і партії, і держава зможуть зосередитися на проблематиці кожної виборчої кампанії, що і є найкращим способом уникнути виборів «кого попало». Інших способів, на щастя, не існує.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар