Місце під сонцем

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Відчуття дежа вю не залишає. Діяльність державних мужів знову, як і при Кучмі, виглядає безглуздою і навіть нерозумною. Майже не виникає сумнівів у тому, що мужі дбають про власне добро і навіть не намагаються бодай якось приховати свій інтерес. У цьому випадку добром є не корупція і крадіжка, а місце під політичним сонцем. І погано тут те, що іншим громадянам все одно, хто саме і яке місце під цим сонцем посяде

Ось кілька прикладів, які демонструють той простий факт, що українська політична система абсолютно відірвана від життя. Новий уряд на 70% складається з міністрів попереднього. Як таке взагалі можливо? У чому тоді причина відставки попереднього уряду? Невже головними винуватцями його провалів були ті міністри, які не потрапили до нового Кабінету? Наприклад, Жванія?

Чому б не сказати чесно — головною причиною відставки були сама Тимошенко і корупційний скандал, під час якого її розміняли на Порошенка. Що в цьому поганого? Навіщо вишукувати недоліки одного Кабінету і відразу формувати новий на його ж основі? Сенсу в такій, здавалося б, дивній поведінці системи шукати не треба. Причина проста: системі загалом наплювати на те, що ми думаємо про неї, її дії та логіку. У неї немає жодних механізмів, які автоматично повертали б її обличчям до виборця. А отже, пристойність просто зайва.

Інший приклад — наші дорогі й улюблені партії. Віктор Небоженко провів цікаве опитування. За його підрахунками, якщо партію НСНУ, більш відому в народі як Наша Україна, очолить Віктор Ющенко, за неї на наступних виборах проголосують 20,9% виборців, а якщо хтось інший — трохи більш ніж 6%. Запитання: яка тоді нам усім користь від цієї партії, адже, за ідеєю, ситуація має бути діаметрально протилежною.

Партія повинна додавати очок особистості, а не навпаки. У нашому випадку незрозуміло, хто ті люди, що сидять у цій, так би мовити, немаленькій партії, якщо їхній сукупний рейтинг майже втричі менший від рейтингу однієї людини, нехай навіть і президента? Такий самий ефект спостерігається в Народної партії, чиї цікаві білборди кияни мають задоволення вивчати вже цілий місяць. Якщо на чолі списку стоятиме Литвин, ця партія набере 5%, а якщо ні — цілих 0,3%.

Проте найдивніша історія відбувається з незабутнім Віктором Федоровичем Януковичем. Рейтинг його Партії регіонів становить цілих 20% і навіть, як стверджує Небоженко, може зберегтися в цих межах до виборів, але (!) за однієї умови — якщо пан Янукович утримається від коментарів поточних політичних подій. Тобто ми тебе любимо, тільки мовчи, тому що ти нестерпний.

Серед потоку абсурдних повідомлень промайнуло одне, яке значною мірою пояснює причину того, що держава вважає себе цілком вільною. Юрій Іванович Єхануров запропонував терміново ухвалити закон про недоторканність приватної власності, який вже подано до парламенту. За його словами, цей закон може припинити нескінченний переділ власності, запобігти ситуації, коли нова влада знову почне відбирати в одних і віддавати іншим.

Справді, Україна — країна без приватної власності. Будь-який міліціонер може прийти до вас додому, винести все, і йому за це нічого не буде. Власне, міліція не робить цього тільки тому, що за часті такі дії почнуть бити. До того ж є спокійніші й дохідніші способи заробітку. Саме поняття реприватизації могло виникнути тільки в такій от НЕвласницькій країні. Адже якщо підприємство приватизоване (тобто є чиєюсь власністю), єдиний вихід для держави — націоналізація, тобто його купівля або силове вилучення. Але націоналізація — це відповідальність. Треба ж якось майном управляти.

Наша ж держава прагне, щоб навколо було «вічне нічиє». Тільки тут могли винайти продаж 49% акцій у приватні руки. Хіба знайдеться нормальний інвестор, який купить такий, з дозволу сказати, пакетик? Те, що в нас цей номер проходить, є свідченням того, що і з боку держави, і з боку «інвестора» виступають одні й ті самі люди, які ні за що не хочуть відповідати.

Політична безглуздість і політичний абсурд починаються саме тут. Не випадково у нас немає реального законодавства, що захищає власність. Наша Конституція начебто гарантує її, але так, не дуже. Та й про що може йти мова, якщо приватної власності на землю досі не існує де-юре.

Якщо ми говоримо про демократію (а наша політична система зовні виглядає саме так, і ніхто не заявляє про те, що це погано), треба розуміти, що починається вона зі священної і недоторканної приватної власності. Це як нуль у системі координат.

Демократія — це голоси і податки. Ні те, ні інше неможливо без певної позначки, яка фіксувала б наявність суб’єкта демократичного процесу. Такою позначкою і є власність. До речі, майновий ценз — не така вже й погана річ, як і ідея про те, що кількість голосів індивіда на виборах може залежати від обсягу податків, але це вже відступ від теми. Поки що можна сказати: закон навряд чи допоможе вирішити проблему хоча б тому, що його статус задрібний для неї, та й статус Конституції також. Приватну власність держава сама по собі захистити не може. Як бачимо, будучи вільною, вона бажає, щоб її оточувало «вічне нічиє». Захищати власність державу може примусити тільки власник. А для цього він має захотіти ним бути.

---

Олександр Волков завжди вмів зайняти своє місце під сонцем. А іноді й сусідні. Політична цілеспрямованість дозволяла колись правій руці Леоніда Кучми не тільки ловити рибу правильних розмірів у воді різного ступеня каламутності, а й впливати на долю батьківщини.

Принаймні саме Волкову приписують авторство другого президентського терміну Кучми. Сьогодні Олександр Михайлович не приховує своєї симпатії до екс-прем’єра Юлії Тимошенко. І, як бачимо, продовжує успішно рибалити

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар