Старе кіно

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Кожні вибори в Україні — доленосні й проходять під гаслом «Тепер або ніколи». Так було в 1994-му, 1998-му, 1999-му, 2002-му і, звісно, в 2004-му. Схоже, і в 2006-му вибори пройдуть під гаслом «Усі на боротьбу з...». Не має значення, чиє прізвище буде вписано в гасло, проблема в тому, що суспільство все ще не усвідомило, чому так відбувається.

Багатоденна гризня діючих і колишніх чиновників, взаємні обвинувачення, «компромат» і нескінченні коментарі окреслили нову картину подій в українській політиці. Причому картина ця на диво відрізняється від тієї, яку створили факти, пов’язані з відставкою вищих чиновників.

Якби гіпотетичний споживач ЗМІ, приміром, не був у країні весь цей час і не цікавився фактами, то перед ним постала б така картина. Віктор Ющенко відправив у відставку уряд Юлії Тимошенко, люди якої звинуватили друзів президента в корупції. Тепер усі вони сперечаються і з’ясовують, хто більше вкрав. Я не жартую. Справа виглядає саме так.

У процесі, так би мовити, дискусії загубилося головне — формулою розв’язання кризи було «і вашим, і вашим», тобто відставка як людей президента, так і Кабінету. Саме така формула має політичне і моральне значення для українського суспільства, оскільки є прецедентом результативного зворотного зв’язку між державою і суспільством.

Між Майданом і рішенням президента. І те, що ця формула загубилася в безглуздих звинуваченнях, викриттях реальних і вигаданих змов та іншій другорядній інформації, є сумним сигналом. Справді, звільнено чи не звільнено Третьякова? Чому пан Мартиненко, також названий Олександром Зінченком серед потенційних порушників, чудово почувається й активно роздає коментарі? Ці й багато інших питань призводять до того, що сьогодні справа виглядає так: «чесна Юля» постраждала за правду, а звинувачені в корупції не тільки зберегли свої посади, а й перейшли в контрнаступ.

Причиною такого становища є те, що площина персонального конфлікту в боротьбі за владу — єдиний освоєний спосіб політичних відносин у нашій країні. Причому такою мірою, що цілком об’єктивні й малозалежні від осіб процеси подаються у нас як справа рук якихось персон. Такому становищу сприяє чимало обставин.

Серед вирішальних зупинимося на двох. Перша — зацікавленість політтехнологів і консультантів у тому, щоб політика виглядала як особистісний конфлікт. Ця зацікавленість є безпосереднім наслідком низької кваліфікації і бажання спростити собі роботу. Те саме можна сказати про журналістів і пресу загалом. В Україні відсутня школа, яка передбачає, що позиція журналіста має диктуватися інтересами суспільства.

І це й не дивно, позаяк у країні немає прибуткових видань, які спеціалізувалися б на суспільно-політичній тематиці. А оскільки та чи інша подія відбувається лише тією мірою, якою її віддзеркалено у ЗМІ, маємо цікавий феномен: у нас відбувається лише те, що укладається в уявлення журналістів про політику як велику бійку за різноманітні життєві блага.

Друга обставина — пряма зацікавленість практично всіх, окрім Ющенка (але він, схоже, цього не розуміє), учасників подій у тому, щоб ситуація виглядала як конфлікт персон. Особливо це на руку нашим північним сусідам, для яких моральний заряд помаранчевої революції є просто смертельним, оскільки знищує свідомо культивований багато років цинізм і зарозумілу «зневагу» до політики — риси, дуже корисні для «керованої демократії».

Таким чином, сьогодні маємо цікавий суспільний феномен — інституції, покликані відображати і коментувати реальність, виявилися не готовими до нової реальності й із завидною завзятістю відтворюють реальність стару. Ця розбіжність часів особливо помітна, коли на екранах невідомо звідки з’являється Кучма чи Медведчук. Виникає відчуття нереальності, немов під час перегляду старої кінохроніки — все чорно-біле і трохи прискорене.

Таке спотворення дійсності призводить до різних наслідків — від збереження і примноження небезпечних для країни міфологем до звичайної нездатності відповісти на обвинувачення. У цьому сенсі вельми показовою є історія з грішми, які Березовський нібито давав на вибори Ющенка.

Адекватна відповідь людей, які не перебувають у полоні ілюзій, породжених ЗМІ і завищеними самооцінками, була б такою. «Наша Україна» загалом вибори програла. Ситуацію врятували численні фальсифікації результатів виборів і кияни, які з цим не погодилися. Тож якщо гроші й були, то вони нікому не допомогли. Ющенко став президентом не на гроші Березовського, а в результаті простих і зрозумілих процесів, які практично не потребують капіталовкладень.

Тому питання про фінансування кампанії мають хіба що історичну цінність. Натомість є Віктор Андрійович, який, виправдовуючись, говорить, що гроші брав не в Березовського, а у виборчому фонді. Ну скажіть, якої ще відповіді чекають люди, розпалюючи скандал? Правильно! А якою буде їхня відповідь? Саме так — брав у нас, а не в тумбочці. І так до нескінченності — що більше циклів, то краще.

Інший приклад ілюструє вибір помилкової стратегії. А саме спроби «подружити» Тимошенко з «опозицією» на зразок СДПУ(О), тобто втиснути ситуацію у межі тези «хто проти нас — той Янукович». Тим часом з фактів маємо заяву самої Тимошенко про те, що вона не блокуватиметься з Віктором Януковичем і СДПУ(О), і заяву Медведчука, що він готовий до співпраці з колишнім прем’єром. Преса ж подає цей «союз» як доконаний факт.

Однак часи змінилися. І якщо в епоху Кучми ще хтось вірив у те, що «Наша Україна» і комуністи — це одне й те саме, бо виступають проти президента, то тепер співтовариство Медведчука й Тимошенко видається досить смішним. Хоча, звісно, у нашій реальності все може бути. Так чи інакше, нинішня влада дає Юлії Володимирівні чудові шанси на майбутніх виборах.

Радикальна перевага БЮТ над «Нашою Україною» полягає в тому, що НУ для перемоги треба загнати своїх союзників у блок, тобто фактично поглинути їх (блок означає загальний список). Тимошенко цього робити зовсім не обов’язково. Вона цілком може пообіцяти звичайну підтримку при створенні більшості. І лихо «Нашій Україні», якщо ця партія отримає менш ніж 226 мандатів.

Тим часом при адекватнішому розумінні реальності існує проста стратегія виходу із ситуації. Вона полягає у розумінні відставки як загальної відповідальності команди за те, що сталося, як єдино гідного виходу із ситуації. Тобто в постійному акцентуванні на формулі, про яку йшлося на початку статті.

Цікаво, що саме Ющенко нещодавно висловився у тому ж руслі, заявивши, що не бачить нічого страшного у відставці Кабінету. Щоправда, далі справа не пішла. Тим часом у Віктора Андрійовича є всі важелі для того, щоб зменшити напруження нікому не потрібної істерики.

Річ у тім, що політики, які пішли у відставку, — люди вільні, зокрема й у висловлюваннях. А ось чиновники президента — підневільні. А відтак якби в адміністрації було справді нове розуміння реальності, то безглузда полеміка припинилася б сама по собі. Достатньо було б мовчання однієї сторони.

І насамкінець про шкідливі міфологеми. Перша полягає в тому, що криза — це погано. Так погано лише в тому випадку, якщо ситуація до кризи не відрізняється від тієї, що склалася після неї. Тобто криза є необхідною умовою розвитку. Знову-таки, маємо вислів Ющенка на цю тему — президент прямо говорить про те, що треба вибирати розвиток.

Щоправда, тут-таки з’являється вельми загадковий документ під інтригуючою назвою «Декларація про єднання і співпрацю заради майбутнього». Ідея цього документа прямо суперечить розумінню цінності розвитку. Адже якщо у всіх політиків, які підписали папір, загальне бачення майбутнього, виникає питання — чому вони не в одній партії? Якщо ж це майбутнє настільки розмите, що під ним готовий підписатися кожний, то навіщо про нього писати?

Друга міфологема породжується безпосередньо українською політичною практикою і чудовим умінням не вирішувати системні проблеми. Кожні вибори у нас — доленосні. Вони проходять під гаслом «Тепер або ніколи». Так було в 1994-му, 1998-му, 1999-му, 2002-му і, звісно, в 2004-му. Тепер, схоже, вибори знову пройдуть під гаслом «Усі на боротьбу з...». І так доти, доки суспільство достатньою мірою не зміниться для того, щоб замислитися, чому так виходить.

---

Віктор Ющенко і політтехнологи зацікавлені в тому, щоб політика виглядала як особистісний конфлікт. Така зацікавленість — наслідок бажання спростити собі роботу

Ющенко став президентом не на гроші Березовського, а в результаті численних фальсифікацій його противників та обурення українців, які не погодилися з цим. А це практично не потребувало капіталовкладень, тому питання про фінансування кампанії мають лише історичну цінність

Інституції, покликані пояснювати те, що відбувається, виявилися не готовими до нової реальності, наполегливо відтворюючи реальність стару. Ця розбіжність, що стає помітною з появою на екранах Кучми або Медведчука, породжує відчуття нереальності, перегляду старої кінохроніки

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар