Всякому городу нрав і права

Наталія ГАМОЛЯ, Марія КАДОМСЬКА

«Повітря міста робить людину вільною», — твердили у середні віки. Тому міщани домагалися для міста привілеїв Магдебурзького права, а селяни прагнули стати городянами.

Вітер Заходу

Печаткою київського магістрату закріплювалося останнє вирішальне слово київського війта

Схоже, байки про те, що на Заході живуть краще, — ознака не лише нашого часу. Рівнялися на Європу ще за часів Русі. А галицько-волинський князь Данило Романович, щоб розширити свої володіння, дозволив німецьким колоністам жити за власними законами. Такого привілею незабаром стали вимагати і в руських містечках, на що залюбки давали згоду князі й королі Литви та Польщі, під владою яких згодом опинилися українські (руські) землі.

Звичаєвий устрій міста, що склався в Магдебурзі у ХІІІ ст., перейняли багато інших німецьких міст, а потім і чеських, польських, литовських, угорських. Жити незалежно від волі феодала, правити на власний розсуд прагнули й мешканці українських міст. Менш як за століття нові порядки встановили і в деяких галицьких містах — 1324 року Магдебурзьке право отримав Володимир-Волинський, а 1339-го — Сянок. Потім Львів (1352 р.), Галич (1367 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.), Ярослав (1375 р.), Городок (1389 р.), Теребовля (1389 р.), Самбір (1390 р.), Жидачів (1393 р.), Луцьк (1432 р.). А ще через сто років на західний манер стали жити у Києві (з 1494 року). У ХV-ХVІІ ст. Магдебурзьке право поширилося в більшості українських міст: Вінниці, Житомирі, Глухові, Дубні, Рівному, Перемишлі, Лубнах, Козельці, Полтаві, Стародубі, Чернігові, Ніжині та ін. Проте повним Магдебурзьким правом користувалися лише Львів, Кам’янець і Київ, в інших містах часто діяли обмеження — на користь польських чи німецьких інтересів.

На згадку про Київ — листівка з пам’ятником Магдебурському праву, колись символу прав і свобод»

Воля витала в повітрі міст середньовічної Європи. На особисту свободу міг розраховувати навіть селянин, який тимчасово проживав у місті. Вільного ж міщанина у цілковитій свободі обмежували лише сплата податків і повинності — на користь міста, а отже, і на свою. Гарантом усіх прав і свобод був писаний пером документ під печаткою самого князя чи короля.

У дарованому 1570 року королівському привілеї до заснування міста Миколаєва на Дністрі стверджувалося: «Визволити всіх міщан і передміщан від всякої влади, юрисдикції і зверхності, всіх загалом і кожного зосібна, воєвод, каштелянтів, старост, державців, бургграфів, підкоморських суддів, підсудків, возних і інших службових осіб, тим способом, що не перед ними або перед ким-небудь з них про привілеї або злочини всякі, як малі, так і великі, навіть злодійство і мужевбивство, відсічення членів і інші злочини, не будуть закликані відповідати, ані жодних вин платити не будуть повинні, лиш перед війтом своїм. А війтові, не інакше ніж на право німецьке спираючись, мають відповідати. І тому війтові у всіх названих злочинах головних і всяких інших судити, на смерть карати, карати стинанням, міць і всяку можливість даємо, так як те право німецьке у всіх своїх пунктах, статтях і артикулах передбачає».

І життя не шкода

Часто до міських судів зверталися пани — власники околичних сіл, які розшукували селян-втікачів. Та якщо в місті панувало Магдебурзьке право, вони поверталися додому ні з чим. Так, Станіслав Янковський, війт містечка Рожище на Волині, відмовився 1556 року повернути селян-втікачів, натомість наказавши міщанам озброїтись і вигнати з міста панських слуг.

Свобода громадянина міста зовсім не означала вседозволеність, понад те, вона коштувала міських повинностей і певних грошей. А якщо у власності перебувала нерухомість, тоді треба було сплачувати податок. Відповідно до розмірів рухомого і нерухомого майна міщани сплачували шос.

Найбільший податок з нерухомості платили власники будинків на торгових площах — ринках. Сплачувати доводилось і «гребельне», і «куничне», і цеховий збір, і з крамниці, й чимало інших спеціальних зборів. Митом обкладався проїзд переправами, мостами, шляхами. Також міщанам доводилося відбувати військову повинність, хоча у містах на сході зуміли знайти користь і від цієї найбільш обтяжливої повинності — організовували загони військової самооборони міста. Більшими податками обкладалося єврейське населення.

Та все ж, попри таку кількість податей, навіть у найбіднішого міщанина була надія колись розбагатіти. Основний дохід місту приносила торгівля. Найменше містечко з обмеженим кодексом Магдебурзького права обов’язково мало хоча б один день на рік для ярмаркової торгівлі, коли до міста з’їжджалися купці з усіх околишніх міст.

Ярмарки були вигідні як майстрам і ремісникам, так і підмайстрам та партачам. І особливо міській скарбниці, до якої надходило ярмаркове мито. У великих містах ярмарки тривали по кілька тижнів і проводилися кілька разів на рік — найвідоміші з них львівські і київські Контракти. Причому проходили вони в різні пори року, в різні дні, ніколи не збігалися за часом з великими торговими днями в сусідніх містах.

Жити лише з торгівлі у місті було сутужно, тож непоганою підмогою бідним міщанам були поля, городи, сади й пасовиська у передмісті — земля в місті надавалася спеціальними привілеями. Багатіїв у містах насправді було не так вже й багато, значна частина мешканців були дуже бідними.

Наприклад, у Києві майже третя частина міщан, які сплачували податки, ледве були спроможні виплатити від двох до шести грошів, водночас більшість вносила до казни по 16 грошів податку, а найбагатші платили до трьох злотих різних податей. Ті, хто винаймав житло, — «комірники» та «халупники» — рідко мали гріш чи два, щоб сплатити подать. У них практично не було можливостей оцінити блага міського права. Хоча один із постулатів передбачав обрання до управи міста людей з різних прошарків, переважно середнього достатку, тому що «багачі поспільство тиранять і нищать, а убогі не приносять ніякої користі».

Вибране із «Саксонського зерцала»

Долю півтисячі — кількох тисяч мешканців міста з дарованим Магдебурзьким правом вирішували десяток-другий членів міської ради. На Галичині, як правило, магістрат (міську раду) складали рада і лавники. Спершу за королівськими указами до колегії магістрату в українських містах мали входити поляки та українці (католики і православні), хоча пізніше поляки стали витісняти місцевих міщан. Національне питання складу магістрату легко вирішували у Кам’янці: тут було три окремі національні юрисдикції — українська, польська і вірменська.

Однак конфесійні питання не були основними у магістраті. Найскладніше було визначитися з повноваженнями ради і лави, оскільки обидві мали судові компетенції, при цьому лава здебільшого займалася карними справами. Часто останньою інстанцією у вирішенні спірних питань був війт, якого лава обирала на рік. У маленьких князівських містечках війта призначав сам князь, а потім ця посада передавалася від батька до сина. Лиш де-не-де війта і лавників обирали міщани. Коли у вирішенні суперечок не доходили згоди, звертались до магістрату Львова — найбільшого на ті часи, а колись княжого, міста.

Львів мав найбільше привілеїв Магдебурзького права, часто унікальних порівняно з іншими українськими містами. Наприклад, Владислав ІІІ 1444 року дав місту право на те, щоб ловити по всій руській землі злочинців, убивць, злодіїв і судити та карати їх у місті (таке право пізніше отримав і Краків відносно земель Польської Корони).

Судові функції виконувала лава, адміністративні — рада. Крім посередництва між міщанами й державними установами рада відповідала за поліцейський нагляд у місті, за розподіл земель, встановлювала мита на товари й такси на продукти, здавала в оренду міське майно, давала добро на угоди стосовно майна громадян, а також збирала податки.

До компетенції лави входило проводити слідство, складати заповіти й ділити майно померлого, вирішувати інші «побутові питання». Окремим привілеєм ради, наданим Яном Казиміром 1666 року, було опікунство: «Кожного року у перший день виборів урядовців міста раєцький магістрат Львова вічними часами хай вибере, іменує й урочистим вибором запише двох райців з грона магістрату на патронів сиріт та доглядачів, інспекторів та цензорів опікунів будь-якого походження статусу і нації».

Також рада приймала громадян до міського права, тобто надавала громадянство. Цікаво, що громадянином Львова не народжувалися. Щоб стати ним, треба було досягти повноліття, одружитися, а якщо батьки не були славної або відомої у Львові родини, то ще й пред’явити у магістраті якомога більше листів-рекомендацій, де поважні особи підтвердили б, що ви законно народжений, добропорядний християнин пристойної поведінки.

Власне, хоч і були місця радників і лавників виборними, однак ця колегія істотно не змінювалася, поповнюючи сама себе. Практично кожен міщанин, якому виповнився 21 рік, міг стати лавником, окрім душевно хворих, сліпих, глухих, проклятих, незаконно народжених, відступників від християнської віри, євреїв і жінок.

Потрапити ж до ради було набагато складніше. Принаймні треба було бути купцем і мати у власності нерухомість. Зиск зі служби в магістраті був ласим шматочком. Плати за це не було ніякої, зате ті, хто обіймав почесну посаду радника, звільнялися від сплати податків з нерухомого майна. Щоправда, розміри неоподатковуваної нерухомості радників незабаром обмежили до одного будинку, в якому він мешкав. Лавників теж не обділяли привілеями.

Щороку вони отримували пай землі з власності лави, розпоряджалися судовими податями і штрафами. До того ж на кожне свято члени магістрату отримували подарунки, здебільшого провізію, — величина дару вимірювалася почесністю посади. Найпочеснішими з усіх були посада бурмистра, який очолював раду, і війта, який очолював лаву. Їх обирали члени ради раз на рік — це обов’язково мали бути особи відомі й поважні.

Жодної анархії

За кілька десятиліть у вільному Львові з’явилося кілька родин, у чиїх руках трималася влада. У ХVІ ст. радник Вольф Шольц став бурмистром, його син — війтом, а в раді засідали два його зяті та ще три родичі. Таким становищем постійно обурювалися міщани. Встановити справедливість між радою і громадою спробував король Стефан Баторій, відповідно до указу якого від 1577 року до колегії мали входити по 20 представників купецтва і ремісників.

Однак ця колегія 40 мужів була лише контролюючим органом і не мала реальної влади. За століття-друге верховодити у Львові та інших галицьких містах стали поляки, утрималися вони при владі на місцях і в 1770-х, коли Галичина стала частиною Австро-Угорської імперії Габсбургів. Однак з року в рік від колишнього самоврядування в галицьких містах залишалася лише добра згадка — австрійський уряд значно обмежував права місцевих рад. Остаточно дію Магдебурзького права у Львові було припинено 1786 року.

Містам Східної України право автономії було дароване на сотню-дві років пізніше, ніж західним. Час дещо підкоригував постулати давньої саксонської істини — здебільшого на користь польської шляхти. І трохи спростив схему управління містом. Київський магістрат, наприклад, був менш демократичним, аніж львівський.

Дві колегії — раду і лаву з обраних півтора десятка членів — очолював війт, в руках якого була законодавча, виконавча і судова влада. У Києві війта обирали усім містом (до 1654 року), але з тих, хто вже потрапив до магістрату. Посада ця була довічна, тільки гетьман, сенат та цар могли зняти з посади війта за якусь серйозну провину.

Скоро війтівство у Києві стало «спадковим» — наприклад, два покоління Ходик, вихідців з охрещених татар, правили містом понад тридцять років, щоправда, з відставками. Хоча й намагалися магістратські чиновники скористатися своїм службовим становищем (приміром, для того, щоб стати шляхтичами), однак за привілеї для міста боролися, захищаючи інтереси міщан. Автономний Київ вже у 1630-му мав стільки привілеїв, що прирівнювався до столичних міст Вільно і Кракова.

Найважче доводилося київським війтам за часів московського панування. Далі на схід, на територію Московії, лад самоврядування не поширився, понад те, задля майбутньої імперії треба було скорити вільнолюбні міста. Підтвердити «надзвичайне становище» Києва довелося і Петру І, хоча військова повинність для міщан була на користь царю-реформатору. 1733 року Сенат видав указ про збереження київським міщанам їхніх колишніх прав і вольностей і «о бытии им под ведением гетмана и киевских губернаторов».

Це стало початком кінця вольного порядку Києва. 20 жовтня 1775 року Катерина II видала указ «О присоединении Киева к Малороссии», що позбавляв Київ автономного самоврядування і віддавав місто до рук малоросійського генерал-губернатора. За новим «городовим положенієм» магістрат зберігав лише судову владу над міщанами та завідування ремісничими цехами. Київська громада намагалася обстоювати свої «одвічні» права. Попередній устрій Києву було повернуто указами Павла I від 30 листопада 1796 року і 16 вересня 1797 року, однак лише формально.

Київський конфуз Олександра І

У Зводі законів Російської імперії не значиться жалувана Олександром I грамота про підтвердження Києву Магдебурзького права. Як припустив історик В. Щербина, через те, що Микола I, за наказом якого складалося «Полное собрание законов Российской империи», вважав невідповідним вносити до нього підтвердження прав, які він саме скасував. Однак грамоту Олександра І кияни сприйняли з великим ентузіазмом.

З такої радісної нагоди за кілька років кияни вже зібрали кошти і поставили на найсвятішому в Києві місці — у Хрещатицькому яру — пам’ятник у вигляді колони. Це була одна з перших робіт архітектора А. Меленського, який був призначений міським архітектором Києва у 1799 році й працював на цій посаді близько тридцяти років. На постаменті освяченого новозведеного пам’ятника було висічено «Святому Владимиру, просветителю России» і нижче — «Усердием киевского гражданства за утверждение прав древния сия столицы Всероссийским Императором Александром 1802 года сентября 15 дня».

Під колоною тосканського ордера з позолоченим завершенням у вигляді «держави» з хрестом, в середині склепінчастого постаменту бив фонтан у восьмигранному басейні, що живився водою, яка надходила дерев’яними трубами з резервуара-водозбірника, розташованого вище. Вважалося, що ця жовтувата на колір і не надто приємна джерельна вода — свята, зцілює, виліковує хвороби очей. Щороку в літню пору біля колони збиралися прочани, що, за словами сучасників, «молились тут об исцеления от глазных болезней, возжигали свечи у источника, бросали в него деньги, испивали воду и обмывали глаза, и многие, очень многие получали исцеление». Новий митрополит Сирапіон 1804 року організував до цього святого місця хресний хід.

Цікаво, що імператор Олександр І про спорудження такого пам’ятника нічого не знав. Довідавшись про це через два місяці після освячення, він висловив своє невдоволення тодішньому київському генерал-губернатору А. С. Феншу і видав спеціальний указ, що забороняв будувати пам’ятники без затвердження державними установами і особисто імператором: «Сколько приятно мне было видеть знак усердия, изъявленного киевскими гражданами в сооружении памятника Святому и Равноапостольному Великому князю Владимиру, особенно по уважению моему к главной и благочестивой мысли сего памятника, столько крайне был я удивлен, что о предположении сем от Вас предуведомлен я не был.

Здания сего рода настолько сами по себе важны, что не могут быть начинаемы с единого ведома местного начальства; и долг оного, весьма по мнению моему ясный, есть о них доносить высшему правительству». Незабаром після опублікування імператорського указу А. С. Фенша звільнили з посади київського військового генерал-губернатора, натомість призначили генерала П. Тормасова. Напевно, з ідеологічних міркувань у дореволюційній літературі майже не траплялася й назва «пам’ятник Магдебурзькому праву». Загалом колону називали по-різному: Святе Місце, Хрещатик, пам’ятник Хрещення, пам’ятник Хрещення Русі, пам’ятник Св. князю Володимиру. А про колишні вольності київської громади майже й не згадували.

---

Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Григорій Сковорода

---

До речі

У XVII ст. у Львові мешкало 25-30 тисяч осіб, працювало 30 промислових цехів, було представлено 133 ремесла.

Німецьке право на козацький лад

Деякими постулатами Магдебурзького права користувалися і козаки. У невеличких містах, які називали ратушними, інтереси міщан обстоювала виборна міська влада — представники верхівки населення, а козацька старшина в магістраті захищала інтереси козаків. Окремі постулати західноєвропейського права використовували і полкові суди.

Найсвятіше місце на київській землі

За київськими легендами і літописами, саме в Хрещатицькому яру, де Хрещатицьке джерело впадало в річку Почайну, 988 року відбувся урочистий обряд хрещення дванадцяти синів київського князя Володимира і всіх киян. Саме звідси бере початок християнство на Русі. Дослідники у ХІХ ст. вважали, що саме тут стояла Турова божниця — перша церква, споруджена у Києві князем Володимиром Святославичем (980-1015). Хрещатицьке джерело з найдавніших часів називалося «святим місцем» і зберегло цю назву. І не випадково саме це місце на початку ХІХ століття кияни вибрали для зведення пам’ятника одвічним святиням — Великому князю Володимиру і Магдебурзькому праву.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар