Політика

Бар’єр на фініші конституційного марафону

Володимир ФЕСЕНКО
Центр прикладних політичних досліджень «Пента»

Успішний фініш марафону конституційної реформи залежить від подолання бар’єра під назвою «пропорційна виборча система». І це не просто біг з перешкодами. Це — біг у лабіринті, вихід з якого наразі не знайдено.

Голосування за внесення змін до Конституції України фракція комуністів обумовила прийняттям нового закону про вибори народних депутатів на засадах пропорційної виборчої системи. Однак проти «пропорціоналки» виступає частина депутатів, обраних в одномандатних округах. Без голосів комуністів і мажоритарників конституційна реформа не відбудеться. А отже, потрібний компроміс. Водночас пошук компромісу обмежений формулюванням про вибори на пропорційній основі в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, зафіксованому в прикінцевих положеннях конституційного законопроекту № 4105.

Усі до бар’єра!

Вихід було знайдено найпростіший — зниження виборчого бар’єра до 1%. Саме цю ідею запропоновано в законопроекті про парламентські вибори, поданому наприкінці січня депутатами-«більшовиками» Богданом Губським, Олександром Задорожним, Нестором Шуфричем та ін. Найвигідніша одновідсоткова система партіям більшості. У блок «заєдистів» входять п’ять партій. З них на сьогодні тільки Партія регіонів має реальні шанси подолати чотиривідсотковий бар’єр. Для інших це вельми проблематично. Взяти ж електоральну висоту в 1% для них цілком можливо. До того ж неврегульовані в партійному сенсі мажоритарники будуть змушені вклонятися вождям партійних фракцій в надії отримати в майбутньому місце у виборчому списку.

Паралельно одновідсоткову «пропорціоналку» може бути використано як політичну технологію роздрібнення виборчих блоків правої опозиції. У невеликих, але гордих і відносно відомих національно-демократичних партій знизиться мотивація об’єднуватися в блоки. Навіщо це робити, якщо є шанс пройти в парламент поодинці і вести там свою самостійну гру?

А от для мажоритарників ця система не така вигідна, як може здатися на перший погляд. Теоретично і «Народовладдю» Богдана Губського, і «Демократичним ініціативам», і навіть луганчанам з групи «Народний вибір» цілком до снаги за короткий час створити невелику, але організаційно міцну партію, яка, спираючись на регіональний адмінресурс або грунтовну фінансову базу, зможе набрати більш як 1% голосів. Проте на практиці реалізувати це завдання непросто. Нову партію треба буде створити і зареєструвати до кінця березня 2005 року, інакше вона не зможе взяти участь у майбутніх парламентських виборах. Ураховуючи умови президентської виборчої кампанії, до виборів 2006 року абсолютна більшість українських політиків почне готуватися тільки після листопада 2004 року, коли окреслиться нова розстановка сил. А умови реєстрації новостворених партій, згідно з новим законом про політичні партії, істотно ускладнилися.

Виборча кампанія 2002 року засвідчила, що навіть партіям, які мають сильний регіональний адмінресурс або грунтовну фінансову базу, непросто подолати одновідсотковий бар’єр. Наприклад, «Єдність» київського мера Олександра Омельченка набрала 1,09%. Блок Демпартії і Демсоюзу на виборах зміг отримати лише 0,87%, «Нова генерація» — 0,77%. Хоча і в тому, і в іншому випадках йдеться про небідні політичні утворення, які вели інтенсивну виборчу кампанію. Не все просто і з регіональним адмінресурсом. Не зрозуміло, хто і в якому обсязі отримає його після президентських виборів. Однак навіть у разі подолання одновідсоткового виборчого бар’єра до парламенту потраплять 5-6 (або трохи більше) представників партії, створеної на основі депутатської групи мажоритарників. А в таких групах нині налічується не менш як 14 депутатів, і депутатських мандатів на всіх не вистачить.

Не дуже вигідний одновідсотковий бар’єр і комуністам. Адже в цьому разі до парламенту зможуть потрапити клони Компартії, які забирають у неї голоси на виборах. Та сама Компартія (оновлена) на виборах 2002 року отримала 1,4%. До того ж комуністи позбудуться «премії», тобто додаткових депутатських мандатів, які отримуються за рахунок партій і блоків, що не подолали виборчого бар’єра. Подібна ситуація і в соціалістів. Їх клон — виборчий блок Наталі Вітренко — набрав на виборах 2002 року 3,2%.

Щодо правої опозиції («Наша Україна» і БЮТ), то хоча їх і влаштовує пропорційна виборча система, але набагато важливіше заблокувати конституційну реформу. Задля цього вони можуть тимчасово пожертвувати і «пропорціоналкою». Зрештою, новий виборчий закон можна ухвалити і після президентських виборів 2004 року без будь-яких поступок мажоритарникам.

Скільки фракцій буде у Верховній Раді?

Різку критику одновідсоткова пропорційна система викликала і серед експертів. Основні аргументи «проти» є такими. Подібна виборча система закріпить фрагментарність (роздрібненість) і партійної системи загалом, і фракційної структури парламенту зокрема. Відповідно буде складніше формувати парламентсько-урядові коаліції і зберігати їх стабільність. Це підтверджує й зарубіжний досвід. Що більше учасників коаліції, то менш вона стійка. Нарешті, одновідсоткова «пропорціоналка» стане сильним каталізатором подальшої регіоналізації партійної системи, що, своєю чергою, посилить відцентрові тенденції в політичній системі країни.

Утім, критика виборчої системи з одновідсотковим бар’єром деяких коментаторів є абсурдною. Наприклад, в одному відомому журналі написали, що в результаті реалізації законопроекту Губського—Задорожного у Верховній Раді виникне близько чотирьох десятків депутатських груп. Це фантастичний варіант. У парламентських виборах 1998 і 2002 років брали участь трохи більше трьох десятків партій і блоків. Якби Верховна Рада обиралася за пропорційним принципом з одновідсотковим бар’єром 1998 року, то до парламенту пройшли б 16 партій і блоків (замість 8, що подолали 4%-й бар’єр), а 2002 року — 13 (замість 6). У Росії на виборах у Держдуму 2003 року більш як 1% набрали 12 партій і блоків. З дуже високою імовірністю можна стверджувати, що в разі участі у виборах до українського парламенту не менше ніж 30 партій і блоків одновідсотковий бар’єр зможуть подолати не менш як 10, але не більше ніж 20 партій та блоків.

100 і 1 варіант

Проте головна проблема полягає в іншому. Напевно, в наступному складі Верховної Ради збережуться три центри політичного впливу:

— правоцентристи (можуть здобути близько 30% депутатських мандатів);

— центристи (їх частка, можливо, становитиме 35-40% депутатських мандатів);

— ліві партії (КПУ, СПУ й інші невеликі партії) — близько 30-35% депутатських мандатів.

Якби пропорційна виборча система (незалежно від того, який виборчий бар’єр — хоч 1%, хоч 4%) діяла 2002 року, то коаліція парламентської більшості могла бути створена тільки за умови союзу між блоками «Наша Україна», «За єдину Україну» і СДПУ(О) або союзу нинішньої опозиційної трійки («Наша Україна», БЮТ і СПУ) з КПУ. Обидва варіанти коаліції видаються нереальними через глибокі політичні та ідеологічні протиріччя між окремими її учасниками. Проте навіть якби така коаліція й виникла (в тій чи іншій конфігурації), то вона не змогла б провадити узгоджену урядову й законодавчу політику.

Таким чином, проблема створення стабільної парламентсько-урядової коаліції пов’язана не стільки з виборчим бар’єром і фрагментованістю партійної системи, скільки з необхідністю подолати глибокі суперечності в українському політикумі та формувати широку правлячу коаліцію (право — або лівоцентристську).

Хоч як це парадоксально, але після подолання парламентської кризи сумніви в можливості досягти компромісу щодо виборчої системи тільки посилилися. Реанімував свій виборчий законопроект координатор парламентської більшості Степан Гавриш. А Олександр Задорожний, навпаки, почав висловлювати обережний скепсис щодо досягнення компромісу з мажоритарниками. Впливові представники фракції КПУ Георгій Крючков і Адам Мартинюк заявили: щонайбільше, на що можуть піти комуністи в досягненні компромісу, — це зниження виборчого бар’єра до 3%.

Тож навколо реформування виборчої системи відбуваються елементарні політичні торги. Сторони зробили свої ставки й визначили первинні позиції. Тривідсотковий виборчий бар’єр неприйнятний для мажоритарників. Тому якщо компроміс шукатиметься на шкалі виборчого бар’єра, то, можливо, зупиняться на планці 2 або 1,5%. Для комуністів (а також для соціалістів, з поправкою на деякий тактичний нюанс їх позиції) важливе законодавче закріплення парламентсько-президентської форми правління і пропорційної виборчої системи. Заради цього вони можуть піти на серйозні поступки щодо висоти виборчого бар’єра. А нерішучих і «норовливих» мажоритарників просто примусять проголосувати так, як слід, якщо не за виборчу систему, то за конституційну реформу. Крім того, їм можуть пообіцяти пільговий «партмінімум» — місця в прохідній частині партійних списків і відповідний розподіл регіонального адмінресурсу між партіями парламентської більшості.

Проте можливий також інший варіант — різка зміна тактики (як і в разі з конституційною реформою). Замість одновідсоткового компромісу буде запропоновано принципово іншу систему. За основу може бути взято (повністю або частково) «систему Гавриша» (закріплення членів партійних списків за конкретними територіальними округами). При цьому може бути різко збільшено (до 10 або навіть 15%) виборчий бар’єр для блоків, тоді як для партій може залишитися на нинішньому рівні (4%) або знизиться до 3%. Можливі й інші варіанти компромісу, тим більше, що світова практика знає понад сто різновидів пропорційної виборчої системи.

Компроміс можливий. Однак шукати й реалізовувати його доведеться в жорсткому цейтноті. Прихильникам здійснення конституційної реформи не можна зволікати з її затвердженням. Щодня, з наближенням офіційного початку виборчої кампанії, знижуватимуться шанси на успіх реформи. Тому компромісний варіант закону про вибори народних депутатів має пройти всі парламентські процедури за місяць — не довше.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар