Олесь САНІН: Мене цікавить, чи стане «Мамай» концепт-каром українського кіно

З гостем «Контрактів» розмовляли Роман КУЛЬЧИНСЬКИЙ, Павло СОЛОДЬКО, Сергій ШЕВЧЕНКО, Наталя ГАМОЛЯ, Наталка ДЕНДЕРІНА; фото Сергiя ДОЛЖЕНКА

Олесь САНІН

Уперше за всю історію кіно фільм українського режисера висунуто на номінування «Оскара» як «Кращий іноземний фільм». Напередодні запуску у прокат українського претендента на «Оскар» — кінокартини «Мамай» — «Контракти» спілкувалися з режисером фільму Олесем Саніним.

— Коли розпочнеться показ «Мамая» в Україні?

— Нещодавно у Мінкульті відбулись спеціальні збори прокатників, які бажають отримати цю картину. Прокат у Києві розпочався від Дня Незалежності й з другої половини вересня пройде в 15 містах.

— Чи всі умови виконано, щоб номінуватися на «Оскара»?

— Виконано сім з дев’яти. Залишилося провести прокат фільму у своїй країні до 15 жовтня цього року. Слід також представити повний комплект матеріалів, необхідних для розповсюдження фільму в США.

— Однією з умов висунення фільму на номінацію «Краща іноземна картина» є рецензії принаймні трьох дійсних членів Американської кіноакадемії. Хто написав рецензію на вашу картину?

— Далебі, є сім рецензій. Зауважу, що з дійсних членів кіноакадемії (тобто постійних, яких близько двох тисяч) 57 — наші земляки. Серед них віце-президент «Sony-pictures». Дехто з них мені телефонує й пропонує свою підтримку, зокрема й у формі рецензії. Українці почали допомагати нам після того, як у американській пресі вийшли публікації культуролога, професора Бостонського університету Віди Джонсон, яка переглядала фільм на форумі національних картин СНД.

— Не боїтесь, що «Мамай» повторить долю «Мазепи» Іллєнка, тобто зазнає провалу в прокаті?

— Ті кілька показів, які відбулися в Києві, мене приємно вразили. Найбільша зала України — кінотеатр «Київська Русь» — при повній відсутності реклами була вщент заповнена. Спочатку пропонували ранкові сеанси. Я відмовився, бо це — смерть для картини. До речі, така доля очікує на всі українські фільми, навіть найвдаліші.

— Чому?

— Власники українських і російських кінотеатрів залежні від дистрибуторів, а це — переважно американські компанії. З прокатниками дистрибутори говорять так: «Ви хочете показувати національне кіно? Будь ласка! Але ми не будемо поставляти вам картини, які забезпечуватимуть повні зали глядачів». Потім додають, що, показуючи фільми, надані дистрибуторами, потрібно створювати для них протекціоністську політику. Росіянам нещодавно говорили: «Скільки у вас є фільмів, щоб показувати тільки своє? За два місяці у вашій залі не буде чого переглядати».

— Але ж у Росії з цим краще?

— Там є державна організація «Роспрокат», яка будує зараз власні кінотеатри. Росія випускає 52 фільми на рік. Теоретично, росіяни можуть щотижня забезпечити у своїх кінотеатрах прокат російської картини. Це вже ситуація сили. Її досягли завдяки податковим пільгам кіновиробництву. Незважаючи на відмивання коштів та інше, за сім років ці пільги сприяли створенню індустрії, вкладені кошти вже приносять прибуток.

— Подейкують, що фільмом зацікавилися прокатники з мусульманських країн?

— Маємо пропозиції від Ірану й Туреччини. Угоди фактично готові, але ми очікуємо на участь в «Оскарі», щоб підвищити вартість. Іран хоче мати права прокату на переважну більшість свого регіону. В Ірані фактично неможливо отримати ліцензію для масового показу в кінотеатрах, позаяк країна живе за законами шаріату. Тому в них доволі розвинена мережа приватних міні-кінотеатрів. Власник такого закладу бере фільм начебто для себе, а демонструє його за гроші, пояснюючи тамтешній владі, нібито його друзі зібралися переглянути фільм. З турками також особливі розклади. Надійшла пропозиція передати права на прокат «Мамая» в управління великій американській компанії. Це було б набагато простіше. Але наш продюсер хоче мати власний досвід просування фільму на міжнародні ринки.

— Мамай — образ доволі символічний. Серед етнографів немає єдиної думки щодо цього персонажа. Чому ви вирішили робити фільм саме про нього?

— Фільм — це екранізація тексту, яким підписано всі зображення козака Мамая на картинах: «Ніхто про нього нічого не знає. Сам про себе ні чи-чирк не скаже. Будеш у степах бувати, будеш його історію прознавати». Я взяв знімальну групу, поїхав у степ і «прознав» дві історії, які й складають сюжет картини. Це українська дума «Про те, як три брати з города Азова тікали». Друга історія — розказана іншим народом, який жив на тій самій території — в дикому степу. Це — «Пісня дервіша про трьох доблесних братів-мамлюків». «Пісня» розповідає про те, як на клич Золотої Колиски три брати-воїни повертаються з різних країн додому. Золота Колиска є великою святинею всіх тюркських народів. Згідно з легендою в ній народився Чингиз-хан, і вона захована в Криму.

Загалом, створюючи «Мамая», ми намагалися почути історію степу, зрозуміти, чим, власне, є те, що ми називаємо «українська культура», з чого вона складається. Фільм побудовано на тому, що вважають неіснуючим, про що кажуть, що його вже немає, його втрачено.

Завдяки композитору картини Аллі Загайкевич, яка зуміла надати давнім народним мелодіям надзвичайно сучасного звучання, а також операторській роботі Сергія Михальчука нам це вдалося. До речі, Сергій Михальчук за картину Валерія Тодоровського «Коханець» нещодавно на фестивалі у Сан-Себастьяні отримав найвищу операторську нагороду — «Срібну мушлю».

Чи вдалою є картина, ми побачимо перегодом. Мене цікавить, чи візьмуть з неї щось інші, чи вона пройде непомітно й припадатиме порохом. І неважливо, принесе вона мільйони доларів чи ні. Мене цікавить, чи стане «Мамай» концепт-каром українського кіно.

— У фільмі відсутні сцени насильства. Це так задумувалося?

— 11 вересня 2001 року під час зйомок ми почули по радіо, про теракт у Нью-Йорку і про початок війни між християнським і мусульманським світом. Ми якраз працювали з кримським татарами, й було відчуття, що за два тижні ми можемо подивитися один на одного з окопів через приціл автомата. Саме тоді вирішили викинути з фільму всі елементи вестерну. Для американської кіноіндустрії той теракт вилився у вирізання з «Термінатора-3» сцени падіння літака. Для нас — у зміну концепції фільму. Ми зняли його всупереч законам сучасної кіноіндустрії. Там немає крові, еротики, жорсткої структури драматургії. У кіноіндустрії є канони, за якими робляться типові касові фільми. Ми їх ігнорували. І з прагматичної точки зору зробили правильно. На сьогодні — Україна не може зняти індустріальне кіно. Ми не маємо для цього можливостей — творчих (йдеться про людей, які вміють це робити технічно), технічних, фінансових. Я знав, що я як український режисер не зможу пробитися на міжнародний ринок, зняти успішне кіно, якщо не буду робити яскравий елітарний, арт-хаузний продукт. Тільки завдяки йому про мене дізналися в Американській кіноакадемії. Тільки з ним ми цікаві світові.

— І яка реакція західної аудиторії на українське елітарне кіно?

— Західні критики пишуть, що картина має надзвичайно сучасну структуру драматургії. Це пов’язано з тим, що у світі перестає існувати мова як носій інформації. З впливом реклами люди почали сприймати інформацію образно. Якщо по телебаченню йде реклама води навіть китайською мовою, то все одно ви розумієте, що це — реклама води. Сучасний сценарій комерційного кіно зазнав глибокої кризи, оскільки глядач із самісінького початку вже знає, що буде в кінці. З іншого боку, характери відходять на задній план, на перший план виносяться спецефекти. У Голівуді є серйозна проблема зі структуризацією кіно. Це зазначають американські критики, саме тому, на їхню думку, «Мамай» є новою сторінкою в структурі драматургії кінематографа як мультимедійного дійства, як аудівізуального впливу на глядача, з якого можна черпати експерименти. Тому вони хочуть, щоб це подивилися їх кіноакадеміки, щось звідти взяли й зробили своє кіно. Усе доволі прагматично.

— Але з успішним блок-бастером можна збирати касу на внутрішньому ринку.

— Усі 47 наших кінотеатрів, у яких 90 залів з системою Dolby Digital, торік принесли прибуток трохи менше мільйона доларів. Якби вони всі захотіли зняти фільм для внутрішнього прокату й скинулися на це діло (припустімо таку фантастичну ситуацію), то фільм не окупився б. Зараз ринок України не може витворити з себе власного фільму.

— Причина в...?

— У малій кількості прокатних точок. Коли кінотеатрів стане хоча б 100, то прокатники почнуть задумуватися: купувати чужий продукт чи зняти свій, який захоче побачити наш глядач. Про тих героїв, яких він хоче, тією мовою, якою він бажає.

— Над чим ви працюєте зараз?

— Дуже цікавий проект — називається «Панночка». Це фільм за гоголівським «Вієм», який знімає студія «Miramax» за моїм сценарієм. Уже підписано угоду з Мілою Йовович на виконання головної ролі. Ще кілька тижнів тому я вимагав проводити зйомки у Львові. Вже я не впираюся й зйомки, швидше за все, відбудуться у Празі.

— Чим американцям не подобається Львів?

— «У Празі не падають літаки, люди відповідають за свої слова, там є пристойні готелі й створено всі умови для нормальної зйомки, там є страхові компанії, які застрахують обладнання, працівників і зірок». Навожу дослівно.

— Про які часи йтиметься у стрічці?

— Про сучасність і, відповідно, про сучасника. Згідно з Гоголем це — студент Києво-Могилянської академії. Він завершує дипломну роботу, йому потрібно дороге обладнання, щоб провести досліди. Грошей немає. До нього підходить чоловік і пропонує необхідні прилади, але студент має врятувати доньку свого спонсора, яка перебуває в комі.

— В оригіналі був сотник...

— А у нас — український олігарх. Він привозить головного героя у свій будинок. І студент за допомогою електроніки намагається витягти доньку з того світу. Але потрапляє туди сам. Усі діалоги — за Гоголем.

— За скільки ви продали сценарій?

— Наразі я нічого не одержав. Коли фільм буде змонтовано, я отримаю свій гонорар. Він приблизно дорівнюватиме бюджету «Мамая» ($260 тис. — Ред.) Для сценариста в американському кінематографі це мало.

— Ви часто говорите, що відчуваєте себе в Україні емігрантом. Чому?

— Ви не боїтесь, коли до вас увечері підходить міліцейський патруль? Я боюся. Так поводяться тільки люди, позбавлені якихось прав. Я закриваю очі й намагаюся жити в країні, яка, в ідеалі, має бути у майбутньому. Я зняв таке кіно за державні кошти, яке собі дозволяє країна, що випустила десятки супер-блокбастерів на історичну тематику.

Але мої колеги, в яких держава вклала сотні тисяч і яких учили змінювати свідомість людей, роблять ролики депутатам замість того, щоб знімати фільми. Переважно всі гроші, які в нас витрачаються «на культуру», йдуть на організацію масових гулянь з пивом. Тому не дивно, що наші дівчата мріють співати в групі «ВІА Гра», а не грати в «Чайці» Чехова. У що вкладаємо кошти, те й маємо.

Перебуваючи в Москві чи Нью-Йорку, я відчуваю себе українським націоналістом, а приїжджаючи додому, соромлюсь ідентифікувати себе українцем. Знаю багатьох, хто зі мною згоден.

---

Досьє

Олесь САНІН, режисер-постановник, народився 30 липня 1972 року. Двічі навчався на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, — акторству (1989—1993, майстерня Валентини Зимньої), режисурі ігрового фільму (1993—1998, майстерня Леоніда Осики).

З 1994 до 2002 року — режисер, а згодом керівник департаменту виробництва фільмів і документальних програм представництва INTERNEWS в Україні. Режисер-постановник понад двох десятків документальних і телевізійних стрічок. Продюсер понад 20 документальних фільмів, телевізійних проектів і серіалів виробництва Internews Network, Сanal +, Канал 1+1, НТВ, POLSAT тощо. Володар численних «кіношних» нагород.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар