Ви даєте чи берете хабарі?

Владислав Каськів, радник президента, лідер партії «Пора»

— Відверто кажучи, доводилося йти на компроміс із принципами. Зазвичай це були критичні ситуації, де заплатити комусь виглядало як менше зло. Не приховуватиму, що мені пропонували хабарі, але я можу з чистим серцем сказати, що ніколи їх не брав. Пропонували, коли працював у фонді «Відродження» і пізніше. Навіть недавно пропонували, уже після революції, адже я не лише лідер «Пори», а й радник президента. Проблема в тому, що в нас немає чіткого і однозначного визначення, що таке «хабар».

Ілько Кучерів, керівник фонду «Демократичні ініціативи»

— Я давав хабарі за порушення Правил дорожнього руху. Але останнє моє спілкування з даішниками здивувало мене. Міліціонер відмовився від грошей, сказавши, що тепер вони хабарів не беруть. До цього віддавав гроші їм більш-менш регулярно, тому що я водій. Це були суми невеликі — від 5 до 10 гривень. Без цих дрібних подачок можна було б обійтися, але в такому випадку була б зайва морока зі сплатою штрафів. Серйозніших хабарів мені давати не доводилося.

Павло Вольвач, письменник

— Брати не доводилося, позаяк усе своє життя я крутився в таких сферах, де від мене мало що залежало. Тому хабарі мене обминали. Сам хабарі я, здається, давав ще за часів розвиненого соціалізму. В молодості я був людиною доволі специфічною, як зараз сказали б, маргінальною, пив горілку та іноді працював на заводі, отже форма моїх підношень, як на нинішні часи, була доволі травоїдною. Це якась коробка цукерок, пляшка коньяку. Тобто те, без чого життя радянської людини не уявлялося.

Пригадую, вже за часів незалежності я й хотів був дати хабара міліцейському патрулю, який затримав мене за те, що я в невстановленому місці сходив в туалет по маленькому. Я спробував домовитися з ними, але оскільки я працював журналістом і показав редакційне посвідчення, то міліціонер відповів: «Дідько з вами, з журналістами зв’яжешся — потім горя не обберешся». І вони мене оштрафували на 50 гривень. Але оскільки жодної квитанції не виписали, то я не знаю, був це хабар чи ні.

Євген Захаров, голова правління Української гельсінської спілки

— Я ніколи не був на державній службі, тому про «брати» не йдеться. У нашій організації я є посадовою особою, але для наших клієнтів ми працюємо безкоштовно. Коли люди як подяку приносять нам якісь цукерки, ми навіть їх повертаємо. Щодо «давати», то в мене до цього ставлення принципове. Але від мене ніколи навіть не вимагали хабара і не натякали на це. 1988 року я відкрив кооператив, а закрив 1992-го. Я це зробив, бо зрозумів, що просто не зможу існувати у нашій системі соціальних відносин, оскільки щоб розвиватися, потрібно було давати хабарі і т. ін. Я не хотів цього, мені жити чесно простіше. Зараз, оскільки в мене немає бізнесу, відповідно, не виникає необхідності давати хабарі. У повсякденному житті, коли мені, наприклад, потрібно відремонтувати труби чи сантехніку, я скоріше матиму справу з приватною фірмою чи приватною особою, ніж з державною структурою. Щодо конфліктних ситуацій з державою, оскільки наша організація є правозахисною, то про хабарі теж не може бути й мови.

Микола Гапочка, народний депутат, БЮТ

— Я так живу, що ні я нікому не даю хабарі, ні мені, на жаль, ніхто ніколи нічого не давав. В мене насичене життя і відповідальні посади, це набагато цінніше ніж якийсь хабар. Коли до мене приходять з пропозиціями щось зробити за гроші чи чомусь «посприяти», то я відповідаю: «Я дуже дорого коштую, в тебе немає таких грошей, аби мене купити». Вважаю, що хабар — це не лише питання моралі, це не меншою мірою і питання самоповаги. Людина, яка себе поважає, ніколи не візьме хабара. Одна справа вирішувати питання, а зовсім інша — продаватися. Не давав хабарів навіть даішникам, бо все життя пропрацював у міліції і завжди міг порозумітися з тим сержантом, який стояв на дорозі. Щоправда, одного разу даішник мене оштрафував, зробив попередження і пробив дірку в талоні. Це було. Але він хабара не вимагав і, не зважаючи ні на що, абсолютно законно покарав мене.

Володимир Падалко, генеральний директор компанії «Росток-рекордз»

— За великим рахунком, хабарів ніколи не давав. Скоріше приносив якісь подарунки. Це було пов’язане не з бізнесом, а зі сферою обслуговування. Маю на увазі лікарів, яким прийнято віддячувати, сантехніків, паспортистів тощо. Звісно, платив даішникам, але не вважаю це хабарем, бо якщо я не винен, то з мене нічого не візьмеш, але якщо я щось порушив, то це не хабар, це покарання. На щастя, у бізнесі вдалося обійтися без хабарів. Як так вийшло, сказати важко, скоріше за все просто так історично склалося. Я завжди працював зі зрілими і серйозними людьми, які таких речей просто не допускали.

Михайло Чечетов, екс-керівник Фонду держмайна

— Бог милував, мені хабарів не пропонували, я в такі ситуації не потрапляв. Я завжди по життю йшов прямо і ні перед ким не прогинався. Це дає мені можливість і сьогодні рухатися так само прямо й з оптимізмом дивитися в майбутнє. Я також нікому жодних хабарів не давав. Якщо доводилося заплатити сантехніку, то я вважаю, що це оплата за роботу, а не хабар.

Олексій Козаченко, народний депутат, «Наша Україна»

— Я до депутатства займався бізнесом, а бізнес не бере хабарі, він їх дає. Я б покривив душею, якби сказав, що в бізнесі мені вдавалося все вирішувати, не використовуючи цей ганебний засіб. Навряд чи в нас є бізнесмени, які б не були вимушені за часів минулої влади (та й зараз, на жаль, ненабагато краще стало) жити без того, аби віддячувати за вирішення якогось питання тому, від кого це залежить.

Казок про те, що депутати отримують фантастичні суми за те, що просувають певні законопроекти, я наслухався багато. Але я часто працював як лобіст, тобто вів той чи інший законопроект, відстоював інтереси якоїсь галузі чи групи населення. Для більшості депутатів мотивацією є не гроші, а розуміння проблематики тієї чи іншої сфери життя. Тож на посаді депутата я хабарів не брав.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар