Герой свого часу

Як Христіан Бунге, потомствений лікар, розцінив життєвий вибір сина Миколи, сказати важко. З діда чи прадіда — історія не зберегла фактів — Бунге займалися лікарською справою чи то в Німеччині, чи то в Швейцарії. Після смерті Георга Федоровича Бунге, який ще в 1750-х роках поселився у Києві і мав аптеку на Подолі, батьківську справу успадкували старші сини Іван-Фрідріх та Андрій. На їхні плечі лягло виховання і навчання молодших братів Христофора і Христіана. Христіан, волонтером вступивши до Санкт-Петербурзького медичного інституту, дістав право на вільну практику. Ступінь доктора медицини він здобув в Ієнському університеті, захистивши дисертацію «Про епідемічні хвороби у Києві». Повернувшись до рідного Києва, Христіан Бунге займався вільною практикою як педіатр, служив штаб-лікарем при Київській духовній академії і за відмінну службу був зведений спершу в надвірні радники, а потім і в колезькі. Йдучи зі служби за власним бажанням, отримав у нагороду відзнаку відмінної служби за тридцять років і як дворянин був «прикрашений у 1814 році бронзовою медаллю на Володимирській стрічці й отримав посвідчення, що виконував цю посаду дбайливо і старанно». Звісно, практику дитячого лікаря він не залишив, його ще не раз запрошували на консиліуми або викликали в екстрених випадках до військового госпіталю. «Його серйозна наукова підготовка, його велика досвідченість, гостинність і цілковита відсутність професійної заздрості привертали до нього всіх молодих лікарів», — розповідає автор «Історичних відомостей про сім’ю Бунге в Росії» (1901 рік).

Микола був єдиним сином Христіана Бунге у другому шлюбі — перша дружина померла, залишивши двох доньок і сина. Молода дружина Катерина Гебнер, вдова полковника Ізюмова, зайнялася вихованням дітей. Допомагала їй рідна сестра Марія, яка особливо любила племінника і відписала йому весь свій невеликий статок. У сім’ї Бунге панував дух освіченості, батько з дітьми розмовляв німецькою, але з дружиною і молодшим сином — російською. Як і Бунге, Катерина Гебнер була лютеранкою, але їхня сім’я настільки обрусіла, що німецьку Катерина знала погано. Микола ж крім німецької і російської з часом опанував французьку та англійську. На освіту сина батько грошей не шкодував. Микола навчався у Першій київській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Вирішив вступати до Київського університету Святого Володимира на юридичний факультет. Про медицину навряд чи думав.

Імунітет від зіркової хвороби

1845 року Микола Бунге закінчив юридичний факультет київського університету, отримав ступінь кандидата законознавства і став викладачем. Починав свою педагогічну діяльність Микола Христіанович у Ніжинському ліцеї, а за кілька років повернувся до рідного університету — читати курс лекцій з адміністративного (поліцейського) права. Незабаром захистив дисертацію за теорією кредиту й читав в університеті лекції з політичної економіки. Займаючись наукою, Микола Бунге здобув славу прогресивного реформатора. У 1850-1870 роках його публіцистичні статті друкували найпопулярніші видання: «Сборник государственных знаний», журнали «Отечественные записки», «Русский вестник», «Экономический указатель», «Университетские известия», газети «Киевлянин», «Журнал для акционеров». Його перо торкалося багатьох проблем: реформування університетської справи, ролі політекономії в освіті, акціонерного засновництва, митної політики та будівництва залізниць у державі, завдань уряду у сфері кредиту, грошового обігу.

За цей час Микола Бунге встиг здійснити небагато з того, про що писав у своїх статтях. У 1860-му його було запрошено до складу комісії з підготовки закону про скасування кріпацтва — у своїх роботах 1858-1859 років він розглядав способи звільнення кріпаків із землею за викуп і доводив неминучі подальші економічні перетворення в країні. Залишаючись викладачем університету, Микола Бунге ініціює деякі зміни в житті губернської столиці. Зокрема, створення Київської біржі в 1873 році та Київського товариства взаємного кредиту. Також він обійняв посаду керуючого київською конторою державного банку. Пізніше очолював фінансову комісію міської Думи.

Про Бунге в ті часи говорили багато, зазвичай добре, — в коридорах університету і в кулуарах влади, у Києві й Санкт-Петербурзі. У 1859 році за тридцятип’ятирічного професора політичних наук клопотався сам професор Пирогов — за його рекомендацією Миколу Бунге обирають ректором Київського університету. Прагнення молодого ректора реформувати систему вищої школи сприйняв мало хто. Через кілька років він пішов з цієї посади. Але в 1871-му, вигравши чергові вибори, повернувся в крісло ректора. Через рік в університеті заснували дві стипендії імені М. Х. Бунге, для чого Товариство взаємного кредиту виділило 6180 рублів. Через шість років нову стипендію було організовано за рахунок відсотків з капіталів, зібраних за приватною підпискою. Відсотки йшли на утримання одного студента юридичного факультету під час навчання (350 рублів) і на допомогу після закінчення університету (150 рублів).

Кар’єра професора в університеті не була всипана зірками. Посаду ректора Микола Христіанович залишив ще раз, але через кілька років був обраний на новий термін. Коли в березні 1880 року Бунге подав у відставку з престижної посади, всі губилися в здогадках — чому? Подейкували, що його призначили опікуном навчального округу. Однак все було набагато простіше — Микола Христіанович, прослуживши 35 років науці, вирішив завершити свою кар’єру.

Про доброго професора замовили слово

Професору Бунге ще в 1860-му випадала нагода почати кар’єру в столиці великої імперії. А 1863 року його запросили до двору — два роки викладав політичну економію та фінанси сину Олександра II цесаревичу Миколі. Як зазначають сучасники, Бунге був скромним і некорисливим. «Бунге ніде не буває на вечорах, — і благо йому, я йому заздрю, я визнаю цю рису вдачі вкрай поважною, гідною наслідування всякої мудрої людини», — визнав у щоденнику навіть несхвальний критик сучасників Кістяківський. Крім того, під опікою Миколи Христіановича залишалася мати, з якою він прожив у Києві до самої її смерті, своєю ж сім’єю Микола Христіанович не встиг обзавестися через велику зайнятість.

Проте фортуна подала професору руку ще раз. Кар’єра 57-річного професора політекономії лише починалася. Відставка в університеті стала першою сходинкою до просування державними урядовими сходами. 1880 року Миколу Бунге запросили на службу до Міністерства фінансів імперії заступником, або, як тоді називалася посада, товаришем міністра фінансів Абаза. Цю посаду Миколі Бунге вдалося отримати завдяки Сергієві Юрійовичу Вітте, принаймні так стверджує у своїх мемуарах цей петербурзький чиновник, який через кілька років і сам став міністром фінансів Росії. План зміни міністра фінансів він обговорював з графом Лоріс-Меліковим у Петербурзі напередодні 1880 року, тоді й порекомендував київського професора на посаду міністра. «Бунге був одним з найкращих у Росії професорів з фінансового права; людиною він був високою мірою освіченою і поважною, — писав Вітте в мемуарах. — Оскільки Бунге був переконаним прихильником необхідності віднови металевого обігу, заснованого на золоті, то я на нього і вказав графу».

Шлях до посади міністра був недовгим — вже через рік Микола Бунге змінив на посаді Абаза, попереднього міністра фінансів. Ще будучи помічником міністра, Бунге приступив до реформ. Наприклад, з 1 січня 1881 року в Росії з ініціативи нового помічника міністра було підвищено митні збори. Всі ініціативи Миколи Бунге були спрямовані на подолання дефіциту бюджету. Таку мету він ставив протягом свого управління фінансами імперії.

Соляний тягар

Міністром фінансів Російської імперії Микола Христіанович Бунге став 1881 року. У ті часи міністр фінансів, можна сказати, був першою персоною в уряді. Посади глави уряду, прем’єр-міністра, тоді не існувало, а голос голови комітету міністрів — дорадчого, консультативного органу — не був вирішальним. Саме міністр фінансів займався питаннями формування економічної політики всієї країни, і Міністерство фінансів втілювало цю політику в життя. Час, коли Микола Христіанович отримав стерно влади, був відносно спокійним, без воєн, революцій, народних хвилювань. Але все-таки перед Миколою Бунге стояло нелегке завдання — знайти способи подолання дефіциту держбюджету. Причину постійного дефіциту підкований науково новий міністр, який вивчав усі існуючі на той час економічні теорії та моделі державної політики, вбачав насамперед у постійних податкових недоплатах з боку селян — на 1880 рік накопичений борг становив 22% платежів. Тому перші кроки реформатора були спрямовані до народу: знижено викупні платежі за землю, скасовано подушне, скасовано податок на сіль, який для селян був справді обтяжливим, тому що цей товар переважно споживали бідні люди. Доходи казни із соляного податку були невеликими — 10-12 млн рублів на рік, але для дефіцитного бюджету й така сума була вельми відчутною. Суттєвішим кроком було скасування в 1882 році подушного, що приносило до бюджету 55 млн. У Петербурзі з ініціативи нового міністра створили Селянський банк. З пом’якшенням оподаткування селян Микола Христіанович пов’язував надії на пожвавлення сільського господарства, які, втім, не здійснилися.

Знижуючи податки для бідних, міністр фінансів Бунге водночас підвищував податки для багатих, щоб балансувати бюджет. Зростали акцизи на цукор, тютюн, пиво, спиртні напої. Податки при Бунге підвищувалися щороку. Наприклад, ставки митних тарифів зростали протягом чотирьох років, але це не допомогло перекрити втрати, пов’язані зі зниженнями інших податків. Не дала очікуваних результатів і заборона транзитного перевезення іноземних товарів через Закавказький край. Проблем додавала і боротьба з контрабандою та тіньовим імпортом. Тому 1884 року було вирішено розширити прикордонну варту. Винаходом Миколи Бунге був спеціальний податок на особистий дохід. Такий податок в ті часи вже існував в Австрії, Італії, Пруссії, Англії. 1885-го в Росії було введено податок на дохід від грошових капіталів, податок на прибуток, а насамперед — мито на майно, що переходить безвідплатно. Водночас розширено штат акцизного відомства, в державі з’явився новий тип чиновника — податний інспектор.

Результат реформаторської діяльності Бунге відчули лише в Україні, в Південно-Західному краї, де добували вугілля, руду, будували металургійні заводи, для чого залучали іноземні інвестиції. В Луганську та Харкові з’явилися паровозобудівні заводи, які забезпечували вагонами і рейками всю Росію. А витрати на користь казни скоротилися лише за деякими статтями, приміром, по Міністерству фінансів у 1887 році вони були на два мільйони менші, ніж у 1880-му. Скромний міністр відмовився від розкішної квартири у столиці імперії, стежив, щоб не надто розкошували й підлеглі. Однак подолати бюджетний дефіцит Бунге не вдалося, навпаки, сума державних витрат за сім років його реформ зросла на 20%, а витрати на обслуговування державного боргу — на 62%. Щороку в бюджеті бракувало від 9 до 79 млн карбованців. І це було основним аргументом критиків, прихильників консервативних ідей управління державою. Понад те, вони були проти відновлення золотого стандарту, який нібито шкодив сільському господарству, — тверда валюта була невигідна експортерам, які грали на інфляції, девальвації, що полегшувало експорт. Ввести золотий стандарт і зміцнити карбованець Бунге так і не вдалося. 1887 року він звільнив крісло міністра фінансів, обійнявши посаду голови комітету міністрів. На цій посаді Бунге пробув вісім років, до самої смерті. І все-таки, незважаючи на критику, до його думки прислухалися. Сам же Микола Христіанович не надто пишався зробленим, вважаючи, що це більшою мірою заслуга імператора, і Олександр III увійде в історію як імператор, що скасував подушне. Бунге був упевнений, що всі розпочаті зміни обов’язково приведуть економіку Росії до процвітання.

«Загробні нотатки» міністра

Про записку Бунге імператору говорили понад десять років, але ніхто не знав її змісту. Пішовши у відставку з посади міністра фінансів, він написав цареві Олександру III політичний заповіт. Ця неофіційна записка, в якій ішлося про перспективи економічних перетворень у країні, державному управлінні, народній освіті, оподаткуванні, селянському та робочому законодавстві, національному питанні, мала потрапити до рук імператора після смерті міністра-реформатора. Проте Олександр III помер раніше — у жовтні 1894 року. Бунге переадресував відредагований варіант заповіту Миколі ІІ. Після смерті Миколи Бунге (помер на 72-му році життя у червні 1895 року) «Загробні нотатки» довго ходили в бюрократичних колах. Чи скористався Микола II зауваженнями Миколи Бунге, невідомо.

А духовний заповіт колишнього міністра виконали в Києві. Як і хотів Микола Христіанович, його поховали на старому Лютеранському кладовищі у Києві поруч з могилою матері. А 1907 року в двокласному училищі імені М. Х. Бунге, яке щойно відкрилося на вул. Липській, 18, відправили панахиду в пам’ять про Миколу Христіановича. Микола Бунге надавав фінансову підтримку студентам alma mater і будучи міністром. Після його смерті в Київському товаристві з надання допомоги випускникам університету вирішили увічнити ім’я професора і доброчинця, побудувавши школу його імені. На початку 1897 року Міністерство внутрішніх справ дало дозвіл на збір коштів. Пожертви біржового комітету, приватного Комерційного банку, Миколи Терещенка (його синів вчив професор Бунге), барона Гінзбурга, племінника Миколи Христіановича Миколи Андрійовича Бунге та інших заможних киян становили десять тисяч рублів. Через десять років училище в Палацовій частині міста, побудоване поблизу будинку на Липській, у якому Микола Бунге прожив півсторіччя, приймало перших студентів.

---

Як професор Микола Христіанович Бунге виконав свою місію вірою і правдою. За тривалістю і постійністю свого викладання він є зразком хорошого професора. Хоч Бунге й народився у Києві, далася взнаки його німецька кров. Він не є ні першорядним, ні глибоким, ні істинно науковим розумом. За своїми якостями це розумова сила другої руки. Але за енергією, працьовитістю, невтомністю і продуктивністю — не вченою, звісно, — Бунге, поза сумнівом, людина видатна.

Олександр Федорович Кістяківський, відомий український вчений, криміналіст,
історик права, археограф і громадський діяч (кін. XIX — поч. XX ст.)

---

Іронія долі

В журналі «Новое время» 1876 року в рейтингу публічних людей у статті «Нариси сучасників» перше місце посів Микола Бунге.

«Дід був аптекарем, батько — ветеринарним лікарем, а син — відомий політик-економіст. Мені здається, що тут є певна спадкоємність здібностей і талантів. Між іншим, його батько написав «Вказівка до розпізнання і лікування внутрішніх кінських хвороб, за винятком повальних», а син писав здебільшого про поголовні хвороби, приміром, про процвітання паперових грошей, державні борги тощо. Кажуть, людина сувора, і в Київському університеті, де він був ректором, зроблено розпорядження про замикання дверей, що ведуть з одного факультету в інший, чудово, однак, чому він не замкнув для себе дверей, які ведуть у відділення державного банку, де він директором. Іронія ще й у тому, що, суворий до студентів, він поблажливий до себе».

Зі щоденника Олександра Федоровича КІСТЯКІВСЬКОГО

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар