Закон до запитання

В’ячеслав ДАРПІНЯНЦ

Національний парадокс! Українські історики переконані, що пакти та конституції законів і вольності Війська Запорозького (ті самі, які гетьман Пилип Орлик затвердив 5 квітня 1710 року в молдавському селі Бендери) — перша європейська конституція в сучасному розумінні слова «конституція». Чотири Конституції УРСР — чи не найдемократичніші у світі. А права і свободи українських громадян досі не реалізовані — конституційну трансмісію включити нікому.

«Правда» — так називали закон у Київській Русі

... Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись!
Тарас Шевченко, поема «Юродивий»

Все-таки Т. Г. Шевченко — поводир нації. На відміну від багатьох політиків і політологів сучасності. Приміром, немов у воду дивився Великий Кобзар, визначаючи найважливішу організаційну дилему української державності в поемі «Юродивий». До сьогодні нащадки розбираються: чи то закон у країні неправедний, чи то вашингтонів бракує. Тим часом справи в Україні не завжди складалися саме так.

Литовські статути так і не допомогли козакам стати шляхтичами

По правді кажучи

Перша пам’ятка українського конституціоналізму — «Руська Правда» князя Ярослава Мудрого. Це твердження є доволі умовним, оскільки ні України, ні, тим більше, української конституції в XI ст. від Р. Х. не було і бути не могло. А існувала на географічній території сучасної України в XI ст. держава Київська Русь, суспільно-правові відносини в якій регулювалися неписаним, загальноприйнятим, звичайним правом. Деякі зі звичаїв були зафіксовані письмово (відповідно вони стали правовими нормами) і дійшли до нас у більш ніж 300 списках, які датуються XIV-XV ст.

Не вдаючись в історіографічні нюанси, класифікацію списків і полеміку щодо походження «Руської Правди» (оригінал якої так і не було знайдено), важливо підкреслити: норми «Руської Правди» часів князя Ярослава і пізніших редакцій свідчать про те, що рівень конституційної організації Київської Русі був вельми високим. (Термін «constitucio» використовувався ще в Стародавньому Римі й означав кодифікацію публічно-правових нормативних актів, тому його використання щодо Київської Русі коректне, хоча й умовне.) Причому, що характерно, формальних проблем з реалізацією конституційних норм у русичів не виникало.

«Конституційний» гетьман Пилип Орлик

Так, наприклад, «аже оубиеть мужъ мужа», і без зайвих розмов убивця має «положити за голову 80 гривенъ, аче будеть княжъ моужь або тиоуна княжа; аще ли будеть русинъ, или гридь, любо купець, любо тивунъ боярескъ, любо мечникъ, любо изгои, ли словенинъ, то 40 гривенъ положит и за нь». Природно, за умови, що «аще ли не будеть кто мьстя» самому вбивці. Або — ще один приклад — «аже кто всядеть на чюжь конь, не прашавъ, то 3 гривны». Коротко, зрозуміло, змістовно.

Це в чинній Конституції України є нестиковки: приміром, чи недоторканний народний депутат, який протидіє правоохоронним органам, що виконують рішення суду? Нестиковки, за великим рахунком, надумані. Оскільки навіть більш принципові, як для громадянина (не депутата), статті Основного Закону України, м’яко кажучи, не завжди виконуються.

Немає в Україні такого звичаю — виконувати Конституцію. А в Київській Русі був. І не один. І князі, і бояри, і тіуни, і рядовичі, і смерди, і ремісники, і челядь, і холопи всі ці норми-звичаї «Руської Правди» знали. Навіть якщо читати не вміли — вони в них у крові були і на їхній крові були замішані. Спробував би, скажімо, закуп (селянин, який заборгував феодалу) «бежить от господы» — автоматично став би холопом, а там і до «на кілок» недалеко. Словом, дикий феодалізм.

Чужий статут

Події першої половини XIV ст. (литовська і польська експансія) визначають подальше конституційне облаштування українських земель. З політичної карти середньовічної Європи зникають незалежні російські князівства. З часом нащадки Рюрика асимілюються з литовськими і польськими князями, багато династій приймуть католицьку віру. Загальний результат процесу: на українських землях, що втратили незалежність, вкорінюється політична модель Речі Посполитої, суть якої після прийняття третього Литовського статуту (1588) зводиться до чіткої стратифікації суспільства. Більшість великих міст територіальної України, як і Магдебург у XIII ст., отримують статус самоврядних одиниць.

Головною конституцією світанку середньовіччя є Закон Божий, перед яким усі рівні: і князь (яким не стають, а народжуються), і шляхтич, і холоп, і городянин-ремісник, і торгівець. Цю конституцію шанують усі, а хто не шанує — автоматично випадає із системи суспільно-правових відносин і стає ізгоєм. В іншому: васал мого васала — не мій васал, і літописні деталі.

Приміром, приїжджає посланець польського короля до садиби князя Костянтина Острозького з вимогою «підняти хоругву» (виступити військом) на славу престолу й отримує відповідь від управляючого: мовляв, його королівську величність ми шануємо, але нашого господаря, його світлості князя Острозького, зараз немає, приїде — прийме рішення. На цьому, власне кажучи, можна було б поставити крапку. Однак у випадку з Україною є феноменальна деталь, яка не лише вирізнила її серед інших земель Речі Посполитої, а й багато в чому перевернула хід польської історії, — українське козацтво.

Більшість козаків (якщо не брати до уваги реєстрових) не вписалися в систему правової організації феодальної Польщі. Ніхто й не згадав про козаків, які промишляли у Великому Полі, коли приймалися Литовські статути, що зафіксували права і привілеї шляхти (воювати на славу сюзерена, збирати податі з васалів тощо), а також визначили шляхетський стан як такий (зрівняння в правах князів, шляхтичів і панцирних бояр). Хоча до того часу українське козацтво стало військовою силою — у часи середньовіччя це було не менш важливо, ніж навіть норми права. І ця сила потребувала суспільної легалізації, а простіше кажучи, прагнула влитися в шляхетський стан.

У 1649 році українське козацтво вистрілило. Спочатку без будь-яких натяків на національну самоідентифікацію. 8 серпня 1649 року Богдан Хмельницький після серії перемог над військами васалів польського короля підписав Зборівську угоду, яка, зокрема, передбачала:

— затвердження локальної влади гетьмана Війська Запорозького на території трьох воєводств — Київського, Брацлавського і Чернігівського;

— збільшення чисельності козацького реєстру до 40 тис. козаків;

— амністію всім учасникам військового конфлікту;

— входження православного митрополита до польського сенату тощо.

Нератифікація Зборівської угоди польським сеймом кардинально змінила орієнтири Хмельницького — гетьман остаточно відмовляється від ідеї влитися в чужий конституційний статут зі своїми козаками і робить низку спроб перенести цей статут на підконтрольні йому землі. Зробити це так і не вдалося.

Світять, але не гріють

Подальша історія українського конституціоналізму лежить у віртуальній площині. Долю регіону і нації, що зароджується, визначають або документи, які не збереглися (наприклад, Березневі статті 1654 року, результатом яких стало вторгнення в Україну російських військ), або джерела, що дійшли до наших днів, але не були реалізовані на практиці. Останні, до речі, читати цікаво, але сумно. А тому зупинимося лише на двох.

Гадяцький договір — документ, підписаний 16 вересня 1658 року гетьманом Іваном Виговським і польською делегацією на чолі зі шляхтичем Станіславом-Казимиром Беневським, — так і не було імплементовано. Хоча він передбачав:

— входження держав Великого князівства Руського (у складі тих самих трьох воєводств), Польщі та Литви до федерації Річ Посполита;

— визнання польським сеймом прав князівства на автономну законодавчу (національні збори депутатів) і виконавчу (гетьман, що обирається довічно) владу;

— гарантії прав і привілеїв козацтва;

— зрівняння в правах православних і католиків etc.

Конституція Пилипа Орлика — затверджена 5 квітня 1710 року в селі Бендери як договір (!) між гетьманом Орликом і народом України. У преамбулі документа йшлося про права народу на самоідентифікацію, незалежність держави, а також розірвання відносин з Росією. Пізніше цей прийом використовуватимуть чи не всі ідеологи української державності. У 16 статтях документа було викладено основні принципи організації держави, жоден з них так і не було реалізовано. А саме:

— підкорення Київської митрополії Константинопольському патріархату;

— непохитність законів, привілеїв козацтва та кордонів України;

— компетенції генеральних і полкових скарбничих;

— єдність цілей законодавчої (Виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман і старшина) і судової влади;

— звільнення від податків і повинностей усіх козацьких господарств тощо.

Ці й багато інших документів свідчать про органічне неприйняття російських політичних традицій козаками, що так і не стали шляхтичами. Однак саме протягом XVII-XVIII ст. конституційну трансмісію України було остаточно пошкоджено: козацька старшина отримала дворянські титули, українська нація і держава не відбулися.

Розпочався оспіваний у віршах і трактатах національний рух без нації. Його апофеозом став унікальний історичний шанс, що випав Україні у березні 1917 року (самодержець всеросійський Микола II зрікся престолу), усвідомлений інтелігенцією 22 січня 1918 року (IV Універсал Центральної Ради проголосив незалежність України) і реалізований 29 квітня 1918 року...

Основний Закон УНР було затверджено на останньому засіданні Центральної Ради. Проте часу на його втілення в життя не залишилося — за сприяння австрійських і німецьких військ до влади прийшов гетьман Скоропадський. Країну охопила громадянська війна. Про конституційну трансмісію забули надовго.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар