Кіно покатом

Наталія ГАМОЛЯ, Олена МОКРОУСОВА

Сінематограф став реальним джерелом заробітку ще наприкінці ХІХ ст. В Україні початок кіновиробництву поклали ремісники-фотографи, а власником кінотеатру міг стати навіть громадянин без підданства.

Сам апарат у нас був недолугий, і стояв він на полиці поруч з дитячим скарбом, але й він мав здатність викликати у темній кімнаті на пустому білому простирадлі найдивовижніші образи у часи, що не знали кінематографу, цього було досить, щоб збуджувати у глядачів (і не лише в дітях) захват. Варто було запалити лампу, що містилася всередині жерстяної коробки, вставити у «коридорчик» між лампою і передньою трубкою розфарбоване скельце, як на стіні з’являлися чудово розцвічені, надзвичайних розмірів картини!

Що б стало зі мною, якби у 1878 р. на сімейній ялинці новенький ліхтар показав би на білій стіні нашої зали те, що тепер може бачити де завгодно навіть і вельми малоймуща дитина?

Зі спогадів Олександра Бенуа, відомого художника,
діяча мистецтв, «Оптичні іграшки»

«Долой фильму!»

«Маємо честь покірно просити Вас не відмовити й убезпечити від можливої біди. Ми всі сидимо й дрижимо дні й ночі й очікуємо, що може спалахнути велика пожежа або навіть підірвати будинки і нарешті частина наших людей переїхала в інші будинки, але тут виявляється те ж саме». Такими словами мольби зверталися до губернського інженера київські міщани, що мешкали на вул. Великій Васильківській.

«Всюди повідкривали без усякого на те дозволу кінематографічні контори і не маючи на те особливих складів, — жалілися городяни, — тримають усі стрічки у себе на квартирах, де курять і взагалі поводяться необережно з вогнем, так як часті в конторах пияцтва службовців, що звичайно небезпечно для всіх квартирантів і сусідніх будинків. А також промислових прав ніколи не вибирають, взагалі що хочуть те і роблять.

Ми вже неодноразово зверталися до місцевої поліції, але це одне й те саме, що голос вопіющого в пустелі. Вони підуть звичайно отримати свою долю і тим і закінчується. Просимо ужити якомога раніше усіх заходів і закрити ці контори й накласти арешт на їхні стрічки, так як в цих будинках їх позакривають, а вони переїдуть в інші й так само будуть функціонувати з поліцією заодно, так як вона їм потурає отримуючи свою долю, а там і трава не рости. Покірно просимо Вас захистити і сподіваємося що Ви убережете нас від пожежі. Поки не підписуємося з погляду побоювання з їхньої сторони помсти» (збережено текст і пунктуацію оригіналу).

Шанцер розмістив два кінотеатри по-сусідству, що, втім, не заважало збирати повні зали

11 січня 1914 року молодший архітектор Коробцов разом з брандмайором і чиновником поліції відправилися по кількох київських сінематографах з ревізією — несподіваною для їхніх власників. У центрі міста, на вулиці Великій Васильківській, 8 на складі кінематографічної контори Харитонова з Одеси знайшли 12 коробок з майже трьома тисячами метрів плівки.

В Овчинникова, представника доктора Бендерського, знайдено десять тисяч метрів плівки, деякі були в картонних коробках, до того ж у кімнаті виявлено чимало горючого матеріалу, дерев’яних ящиків, паперових пакетів з описом картин. На складі по вул. Кузнечній три тисячі метрів плівки знаходились у металевих коробках. Наступного дня київський поліцмейстер отримав письмовий звіт і до нього пропозиції: «У зв’язку з порушенням правил збереження целулоїдної плівки для кінематографа у зазначених складах, будівельне відділення Київського губернського правління просить Київського поліцмейстера склади ці закрити й притягти власників до відповідальності й про наступне донести».

За якихось десять років захоплива салонна забава благородних господ і водночас балаганна розвага, що назбирувала на торжищах сотні простолюдинів, перетворилася на звичайне, часто надокучливе видовище. Вражала лише магія рухомих картинок. Ілюзія сінематографа стала реальним заробітком ще в останні роки ХІХ ст.

Канцелярію міської управи Києва буквально завалювали прошеніями дозволити облаштувати кінематограф і прості міщани, і селяни, і купці, представники військових чинів. Домовласники прибуткових будинків просили дозволу на перебудову садиби, добудову на один поверх чи переоблаштування одного з поверхів спеціально під «синематограф с движущимся посредством электричества картин».

З часом розгляд таких заяв став прибутковою справою для управи. В першу чергу розглядалися ті з них, які мали б принести не лише прибуток їх власникам, а й користь місту. У двадцять один рубль, сплачений за квитанцією до міської управи у липні 1913 року, обійшовся киянці Велліні Драгомановій розгляд креслень дерев’яного кінотеатру, критого брезентом, який вона звела в саду консерваторії, а потім ще сто рублів сплатила за огляд кінематографа комісією перед відкриттям.

Кіноатракціони у великих містах імперії відкривалися ледве не щодня. В архівах збереглося кілька сотень дозволів на відкриття салонів сінема — важко й уявити їх реальну кількість на той час. У перші роки ХХ ст. під «біографи», «ілюзіони», «сінематографи», «електротеатри» облаштовували флігелі, фойє готелів, ресторанів, різні поверхи будинків, театри мініатюр, відкриті естради у міських садах і парках.

Український кінознавець Мойсей Ландесман, що починав свою кар’єру в кінопрокатній конторі Спектора в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), згадує, що в 1900-ті роки для ілюзіонів пристосовували склади, магазини, танцкласи. При цьому часто без передбачених заходів безпеки та комфорту.

Сотня-дві глядачів виходили й заходили до зали, як кому заманеться, екран було погано видно не лише з останнього, а й з першого ряду — підлога не була похилою. Мало задоволення й від чадного диму (апарати були з фугасовими лампами). Та й титри німих фільмів малограмотній публіці були не завжди зрозумілі. На кіносеансах завжди було гамірно: глядачі коментували події на екрані, раз по раз вигукуючи: «Не стійте! Сідайте!».

Топ-сюжет — в асортименті

Основними розповсюджувачами кінопродукції в Україні були іноземні фірми. Переважно люди з бульвару Капуцинів у Парижі — брати Люм’єр, брати Пате і фірма «Гомон» виявилися вельми спритними в комерції. Вже 1896 року по всіх великих містах Російської імперії демонстрували їхні кінострічки.

Шукаючи нових прибутків, французькі cinema-бізнесмени діяли на зразок джоберських мереж: продавали кінострічки власного виробництва, кіноапарати, лампи, — і сеанси новоспечених кіношників проходили під брендовими іменами. Кіноджобери залишали собі прибуток від проданих квитків на сеанс. Французькі сюжети демонструвалися в Україні, мов балаган, переїжджаючи з місця на місце. Були популярні також фільми данського, англійського виробництва.

1897 року у Київському дворянському зібранні пройшов перший пробний сеанс живих картин кінематографа Люм’єра. Напевно, саме в цей різдвяний вечір, 3 січня, київський антрепренер, власник театральної трупи Микола Соловцов познайомився з агентами Люм’єрів і вже через кілька місяців придбав модель кіноапарата серійного виробництва, який за технічними характеристиками перевершував усі інші — був знімальним, проекційним і копіювальним водночас.

У розважальних програмах театру Бергоньє, розповідає історик Анатолій Макаров, після виступів танцівниць крутили найпопулярніші сюжети «Поїзд-експрес, що мчить перед очима глядачів зі швидкістю 60 миль на годину» і «Бомбардування будови». Різножанрові сюжети теж постачали французи. Касові збори антрепренера росли як на дріжджах. І вже в лютому наступного року управитель театру «Соловцов» організував гастролі пересувного кінематографа по Волзі і Сибіру.

Інтерес до кіно поступово зростав, незважаючи на численні його технічні вади. В ілюзіонах можна було бачити, як б’ються на фронтах солдати різних армій, як помирає від кохання стражденна молодиця, як виплутується з халеп горе-коханець. Навіть влаштовувалися нічні сеанси для чоловіків з демонстрацією фільмів відвертих інтимних сюжетів — попри те, що царський уряд та церква ставилися до кіно упереджено, а до деяких стихійних кінозалів навідувалася поліція.

Скоро балаганний кінопрокат у Російській імперії для імпортерів кінопродукції став зручним способом дозаробити на зіпсованих стрічках. Однак з часом іноземному ширпотребу серйозну конкуренцію стали складати вітчизняні кінострічки, яких з кожним роком ставало все більше. Кінохроніки, художні інсценівки знімали у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі.

1907 року в Києві у фотоательє на Хрещатику, 39 зняли на стодвадцятиметрову плівку сценку «Кочубей у темниці». Через кілька років на Сирці поруч з фотоательє з’явився знімальний павільйон. Тут знімалася «Російська золота серія» — екранізація відомих літературних творів.

Грали переважно актори українських театрів, за мізерну плату, а в головних ролях були зірки російської сцени, тобто вже сінематографа. Влітку 1914 року на Лук’янівці відкрилася найбільша на той час в Україні студія «Світлотінь», яку заснував інженер Писарев. Він залучив до зйомок театральних акторів, які користувалися великим успіхом.

1909 року до Міністерства торгівлі і промисловості в Києві надійшов терміновий лист, в якому було представлено проект «Першого російського акціонерного кінематографічного товариства». Справу було розглянуто, і генерал-губернатор міста дав добро на створення нового об’єднання, оскільки засновник товариства киянин Сергій Андрійович Френкель, що мав власну контору на Хрещатику і склад з експлуатації сінематографічних картин для всієї Росії з вкладеним капіталом у сто тисяч рублів, «під судом, слідством і наглядом поліції не був, і в способі життя його нічого негожого не помічено».

Народ на сеанси за участі акторів-співвітчизників валив валом. У хіт-параді фільмів перші позиції діставалися стрічкам з інтригуючими назвами і ще цікавішими текстівками: кримінальна драма з життя світських авантюристів «На рейках»; весела комедія-фарс «Його превосходительство забавляється»; роман некрасивої жінки, лірична драма із сучасного життя «Терновий вінець»; конфлікт індіанців й американців «Помста і самоспалення»; драма про любов паризької гризетки Мімі й бідного поета Рудольфа — вона помирає від чахотки на руках коханого; «Дуель Глупишкіна» — викликаний на дуель герой прикріпив до себе електробатарею, при першому ж уколі шпагою противник завертівся від сили електроструму.

На початку 1916 року бестселером для киян була кінодрама «Крик життя», де грала відома співачка Надія Плевицька. Найбільший зиск з демонстрації стрічки мав кінотеатр «Корсо» на Хрещатику. Непоганий збір на початку січня 1915 року принесла власнику кінотеатру «Експрес» кримінальна драма «Сашко-семінарист, або Російський Рокамболь» у чотирьох великих актах («Перші кроки», «Мертва хватка», «Труп у кошику», «Розбійниче гніздо») за участю артистів Московського художнього театру.

У липні 1918 року кияни масово відвідували кінотеатр «Новий світ» на Хрещатику, 31. Тут демонстрували фільм «Останнє танго» з Вірою Холодною у головній ролі. А в серпні місцем кінопаломників став театр «Колізей» на Хрещатику, 43, де показували двосерійний фільм «Молчи, грусть. Молчи!»

Той, хто прагнув бути модним і першим дивитися найновіші стрічки, мусив розкошелюватися на один-два рублі, щоб придбати квиток до кінотеатру на прем’єру. А також стежити за пресою. Про новинки сінематографа розповідала газета «Киевский кинематограф», що виходила двічі на тиждень з 1912 року.

З тиждень новий кінофільм можна було бачити лише в одному кінотеатрі, а потім — у кількох інших кінозалах одразу. Щоправда, якість вторинного сеансу була дещо гіршою — оригінальна плівка, як правило, мала механічні пошкодження, рвалася, якість копій теж була не найкращою. Проте й ціна квитка на такі сеанси була меншою — 20-50 копійок.

У форматі закону

Шпальти преси початку ХХ ст. рясніють рекламними оголошеннями про відкриття нових кінематографів. Однак це не завжди захоплюючі замітки. Одна з київських газет 1911 року повідомляла про відкриття на вул. Інститутській театру мініатюр із сінематографом: «Театр давки — так би треба назвати «Театр мініатюр».

Треба лише дивуватись, що поліція не закрила цього театру в день його відкриття, бо ж неможливо вузькі сходи, коридори й виходи являють найкращі зручності для кишенькових злодіїв, а у випадку пожежі це обладнання загрожує просто катастрофою. Про те, що, отримуючи гардероб, можна застудитися на смерть — краще і не говорити».

1911 року Міністерство внутрішніх справ прийняло спеціальну постанову про облаштування кінематографа. У 75 пунктах було чітко роз’яснено, яких розмірів мають бути зала, фойє, апаратна, каса, як слід забезпечити пожежну безпеку, зберігати плівку тощо.

Приміщення кінотеатру відтепер мали відділятися від сусідніх капітальними стінами, а навколо окремо споруджених мало бути щонайменше п’ять сажнів вільного місця. Сходи мали бути зроблені з матеріалів, що не горять. У залі не допускалися «стоячі» місця для глядачів. Кількість місць у ряді — не більш ніж 12, вздовж стін — удвічі менше. І за чотири години до початку показу потрібно було вимикати центральне опалення, а там, де був водопровід, — облаштовувати пожежні крани.

У фойє мали стояти «тарілочки або урночки з водою для недопалків». Апаратна будка мала бути розташована за неспалимою стіною поза глядацьким залом, у ній повинна бути окрема витяжка, а на стелі — «душсот водопроводу», який можна відкрити одним поворотом. Акт огляду приміщення для демонстрації фільмів мали підписати пристав поліцейської ділянки, електротехнік і міський архітектор.

За дотриманням «Нормальних правил з облаштування й утримання театрів-кінематографів» стежили суворо. «Кіно відкритим бути не може» — такий вердикт отримала власниця кінотеатру «Аза» пані Єфімова навіть після деяких переробок приміщення.

Серед зауважень міської комісії в архівних справах за 1910-1913 роки часто трапляються фрази: «Збільшити відстань між стільцями», «Сходи до залу мають бути знищені», «Клозет — у більш охайний вигляд», «Встановити телефон», «Прикріпити стільці до підлоги», «Немає електровентилятора у фойє», «На головному проході не робити вішалок для плаття».

Міщанам Володимиру Захарському і Володимиру Трушковському у вересні 1911 року було відмовлено у влаштуванні кінематографа, оскільки приміщення вибрано невдало — на другому поверсі дерев’яного будинку. Хоча часто кіноатракціони розміщувалися і на третьому, і на четвертому поверхах.

Ті, хто мріяв розбагатіти на новому атракціоні, мусили звертатися до професійних архітекторів, щоб звести нову будівлю чи облаштувати приміщення для кінотеатру відповідно до стандартів. Підписка техніка-будівника Михайла Бяллозора, який спроектував чимало кінотеатрів у Києві, в тому, що він приймає на себе нагляд і керівництво при перебудові другого поверху в кам’яному будинку для кінематографа і прибудові сходів, дозволило підприємцю Шутіну відкрити кінематограф «Ідеал» у липні 1912 року на розі Костянтинівської і Нижнього Валу. Багатьом новоспеченим кінопідприємцям успіх справи гарантувало і прізвище інженера-архітектора Гілевича, відомого в ті часи співавтора проектів низки кінотеатрів.

Храм десятої музи

Прийняття «Нормальних правил» для кінематографа вплинуло і на мистецтво архітектури: у 1910-х роках з’являється новий тип будинку — кінотеатр. Там, де було найбільше люду і вирувало істинно міське життя, відкривалися нові cinema — «Аполло», «Експрес», «Мулен Руж», «Гігант», «Комік», «Ліра», «Люкс», «Пантеон».

Найбільший кінотеатр Одеси на вул. Катерининській налічував 320 місць для глядачів у партері й на балконі, клуб-кінотеатр у Горлівці — 300 місць. Двоповерховий кінотеатр у Гадячі на 500 місць мав природне освітлення зали і касового вестибюлю. Чи не на всю імперію славилися чотири ілюзіони у Севастополі, три кінотеатри в Маріуполі, п’ять кінотеатрів у Катеринославі, серед яких «Гігант» на тисячу місць. У Києві найкращими вважали кінотеатри Шанцера.

Один з них — Grand-Theatre Express, що відкрився 1912 року на Хрещатику, своєю люксовістю вражав навіть іноземців. Оригінальний розкішний інтер’єр створювали мозаїка з різнокольорового штучного мармуру, декоративна скульптура, колони з бронзовими капітелями, ліпний орнамент, деталі якого власноруч виконував один з найвідоміших тоді архітекторів Валеріан Риков.

Великі просторі фойє, спеціальна вентиляція, вестибюль і зала заввишки у три поверхи, де в партері, в ложах і на балконі могли розміститися понад тисяча глядачів, щедро освітлювалися електричним світлом, що лилося з оригінальних пишно оздоблених люстр і бра. «Театр являє собою величаве видовище.

Він вражає своєю пишністю і мальовничістю внутрішньої обробки», — писала тогочасна преса. На рівні велися і покази кінострічок — завжди прем’єри. Під час демонстрації картин просили не ходити і не стояти в залі, не говорити голосно. Задля більшої глядацької цікавості щовівторка і щосуботи в кінотеатрі змінювалася програма, фільм супроводжували «спеціально приноровлені до сюжету» музичні композиції у виконанні великого професійного концертного оркестру з 30 музикантів. Крім того, в кінотеатрі «Експрес» приймали замовлення на «всякого роду сінематографічні знімки і виконували такі в удосконаленій лабораторії впродовж 24 годин».

Австрійському підданому Шанцеру належала ціла мережа театрів-кінематографів. 1909 року він купує садибу з нерухомим майном у Києві по вулиці Миколаївській, 11, будинками на Хрещатику, 38 та Інститутській, 22. Згодом відкриває на Хрещатику, 27 сінематографічний колізей по сусідству з кав’ярнею і більш ніж десятком магазинів.

А потім «Корсо» на Хрещатику і величний Grand-Theatre Express, на який було витрачено 300 тисяч рублів. Спритний підприємець завжди був попереду паровоза, точніше аероплана. 1913 року на всіх екранах великої імперії демонструвалася документальна хроніка першого групового польоту Київ — Ніжин — Київ на борту аероплана з авіатором Нестеровим.

Київські околиці, Дніпро й Десну з висоти 1500 метрів знімав кінооператор Добржанський, що працював на кіностудії «Експрес». З 1911 року ця кіностудія, яку відкрив Шанцер при своєму найвідомішому кінотеатрі, випускала хронікальні й видовищні стрічки.

Слава про Шанцера, його студію і кінотеатри ширилася далеко за межі Києва. Але вони не отримали визнання у найвищих колах. Шанцер подав прохання про піднесення великому князю Андрію Володимировичу кінематографічної стрічки, яка задокументувала б його перебування у Києві 25 травня 1912 року і святкування 100-річного ювілею 130 піхотного Херсонського полку.

Київський губернатор доповідає з цього приводу під грифом «Секретно» генерал-губернатору: «Шанцер — австрійський підданий, католик, 41 рік, швець за фахом, у Києві — з 1907 року по національному виду виданий в Берліні. Незаконно співмешкає з міщанкою з м. Варшави Кароліною Малога.

Має у Києві салон дамського вбрання, сінематограф «Експрес» і три будинки. Майно оцінюється в 1 000 000 рублів. 1910 року Шанцер близько зійшовся з багатою поміщицею Південно-Західного краю чесною, потім почесною громадянкою Надією Вільмер, що розлучилася з чоловіком.

Шанцер мав довіреність на її багатомільйонний маєток і, як кажуть, зловживав, наживши капітал до 300 000 рублів. 1911 року Шанцера притягували до відповідальності перед судом за присвоєння італійської торгової фірми «Ольбертіні і К». До політичних справ не притягувався.

У розвідувальному бюро штабу Київського військового округу є вказівки, що Шанцер веде грошові справи з мешканцями Австрії (Львів) — висилає щомісяця 50 рублів Анні Плоскій». Після такого відвертого досьє на поданні кінопідприємця генерал-губернатор поставив своє резюме: «Подання не заслуговує уваги».

Була ще одна темна історія у справі кінопідприємця Шанцера. У 1912 році в його кінотеатрах прокрутили стрічку-хроніку з похорон українського композитора Миколи Лисенка. Процесія перетворилася на стихійну демонстрацію киян — прихильників українського визвольного руху, однак влада забила на сполох тільки тоді, коли стали демонструвати документальну кінострічку. Два кінотеатри Шанцера після конфіскації фільму було закрито. Деякий час по тому подейкували, що Шанцер — буцімто іноземний шпигун і передає за кордон зйомки секретних об’єктів.

Подробиці життя київського австрійця загубилися у вирі історії. Але кінотеатр Шанцера «Експрес» і за радянських часів ще довго тримав марку найкращого в країні. У 30-ті роки його було переобладнано під звуковий. Перший у Києві звуковий кінотеатр став носити ім’я Карла Маркса.

У тексті використано раніше не публіковані архівні матеріали.

---

Тоді ж в Одесі

Увесь світ переконаний, що кіно — винахід французів братів Люм’єр. З 28 грудня 1895 року, коли у «Великому кафе» на паризькому бульварі Капуцинів продемонстрували на екрані поїзд-експрес, за один франк близько півгодини можна було дивуватися новому винаходу.

Однак у той самий час в Одесі показував свої «живі фотографії» механік Йосип Тимченко. Він публічно продемонстрував своє технічне ноу-хау — прототип кіноапарата — на ІХ з’їзді російських природознавців та лікарів у січні 1894 року. Харків’янин Альфред Федецький, фотограф-художник, теж здійснював у провінційному місті свої «фототрансляції».

30 жовтня 1896 року він зняв документальну стрічку «Перенесення курязької Божої матері у Харківський Покровський монастир». Через місяць Альфред Федецький демонстрував у Харкові свою стрічку «Джигітовка козаків 1-го Оренбурзького козачого полку». Власне, за словами історика Михайла Рибакова, ці стрічки поклали початок фільмовиробництву в Україні, та й загалом у Російській імперії.

Перший кінооператор

Київського фотографа Миколу Феофановича Козловського вважають першим фаховим кінооператором. 1906 року демонстрував у фотоательє власні кінозйомки, наприклад, «Повінь на Дніпрі в Києві 1907 року». Через два роки він закрив свій ілюзіон у Києві, переїхав до Москви для кінороботи з Дранковим.

1908 року зняв перший російський художній фільм «Понизовая вольница» («Стенька Разин»), який вперше було показано в Києві того самого року. До 1917 року Козловський зняв 60 фільмів. Працював на Одеській кіностудії, зокрема з Олександром Довженком над стрічкою «Сумка дипкур’єра».

Перший глядач

Зі спогадів Леоніда Пастернака

«Усе, вкупі з апаратом Пате — було абсолютно примітивним і до неможливості хатньо-кустарним, починаючи від самого приміщення. Схоже, це була нормальна, невелика і не дуже висока квартира, в якій усі перегородки були видалені; так утворився невеликий зальчик, куди глядачі потрапляли просто зі спільних сходів будинку.

Двері до цього залу були зняті з петель, можливо, як рятувальний захід на випадок пожежі, а заміняла їх — важка плюшева червона портьєра, наглухо під час сеансу завішена, що відділяла затемнений зал від освітленого майданчика сходів.

У залі були встановлені два або три ряди простих «віденських» стільців; на відміну від усіх пізніших кінозалів, тут апарат «братів Пате» з його маркою півня, «який усе бачить і все знає», стояв перед глядачами, що мені зайве нагадувало наш чарівний ліхтар.

Апарат був встановлений на якомусь примітивному верстаті, схожому на прості «козли». На стіні перед апаратом висів екран: якщо не простирадло, як у нас, то щось так само недосконале, котре під час показу раптом починало йти хвилями.

Механік — він же і власник всього закладу і контролер, касир і прибиральник водночас, ставав за апарат, оголошуючи, що показуватиме, і вимикав загальне світло, залишаючи горіти лише маленьку лампочку над портьєрою. Сеанси показу були короткі, не через недовгі стрічки фільму, а тому, що апарат дуже швидко нагрівався, і механік боявся перегріву целулоїдної плівки».

До речі

Кіно за гетьмана

За сім з половиною місяців гетьманської влади у 1918 році український кінематограф досяг значних успіхів. Виникають кіностудії, кінофабрики, курси, товариства тощо. Одним з найбільших закладів того часу було об’єднання «Художній екран» (кінофабрика і студія екранного мистецтва), створене за ініціативи відомого діяча культури Давидова.

Студію відкрито у жовтні 1918 року на Хрещатику, 36. Того самого року почалися зйомки українських фільмів: студія «Українфільм» оголосила конкурс сценаріїв українською мовою на історичні та побутові теми. У Києві створюються кінотовариство «Кінофільм», кінофабрика стрічок «Дельта» та кіностудія «Акціонерного товариства «Лібкен».

У січні 1919 року радянська влада передала театри і кінотеатри у відання Наркомпросу. В історії українського мистецтва почався новий етап — радянський період Держкіно.

Про сучасний стан українського кінопрокту читайти в "Кіно і українці"

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар