Капіталіст, який будував комунізм

Розмовляла Леся СОЛОВЧУК

В інтерв’ю Контрактам громадянин Німеччини Мартін Грунерт розповів про те, як студент КПІ Грунерт виборював двоповерхове ліжко, як бізнесмен Грунерт був ошуканий урядом Фокіна і як гендиректор «Сіменс Україна» пан Грунерт розривається між Німеччиною і Україною.

Син двох країн

Вас називають «корінним київським німцем». Ви здобули в Україні вищу освіту, в 1991-му відкрили у Києві бізнес, потім поїхали, щоб у 2002-му повернутися вже гендиректором великої компанії. Чому ви пов’язали свою долю з Україною?

— Якби в 70-х роках мені хтось сказав, що я стану гендиректором компанії «Сіменс Україна», вирішив би, що це жорстокий розіграш. За такі розмови тоді й посадити могли — якщо не у в’язницю, то в божевільню. Ми ж і в СРСР, і в НДР комунізм будували. Хоча вже тоді було зрозуміло, що моє професійне життя буде пов’язане з Україною. Відразу після закінчення інституту я брав участь у реалізації східноєвропейських програм РЕВ. Та навіть не в цьому річ. Мені сподобалася Україна, і, ставши бізнесменом, я повернувся до Києва. А пізніше прийняв пропозицію обійняти посаду гендиректора «Сіменс Україна». Так склалося, що знання, здобуті у Києві, мені допомогли. Попри те що ми вивчали історію КПРС і науковий комунізм і тільки потім — предмети за спеціальністю. Утім, почитати «Капітал» корисно і сьогодні.

Німці настільки педантичні, що ледве не щодня підстригають газончики. Ви довго звикали до України й українців?

— Газончики можна підстригти і в Україні. Хоча в буремні студентські роки доходило до смішного. Нас, німців, було не так багато, щоб організовувати земляцтво для захисту національної культури. Зате в кімнаті завжди був ідеальний порядок. Одного разу, коли ми спробували завести двоповерхове ліжко (щоб було більше місця), виявилося, що в СРСР це заборонено. Ми поборолися і... виграли. Тоді ж, до речі, з’явилося розуміння того, що треба приймати і любити ту культуру, в умовах якої ти живеш і працюєш. Для мене не принципово, з ким спілкуватися і співпрацювати — з німцями чи українцями. Якби працівники концерну «Сіменс», що охоплює більше ніж 190 країн, ставили собі питання на кшталт «куди ми потрапили і як тут можна працювати», компанія не досягла б свого рівня. До речі, в концерну тільки коріння німецьке — обсяг продажу «Сіменс» у Німеччині на сьогодні становить лише п’яту частину обороту.

Сім’я — в Німеччині, ви — в Україні. Не боїтеся розірватися?

— Це найболючіше місце. Річ у тому, що мої молодші сини, яким 16 і 18 років, навчаються в школі. І вони вже пережили шок років сім тому, коли ми переїхали з Берліна до Баварії (саме тоді я й почав працювати в концерні «Сіменс»). Діти перенесли переїзд важко: довелося міняти школу, друзів і т. ін. Тому ми з дружиною вирішили, що буде краще, якщо вони спокійно закінчать навчання. Якщо роки через три я працюватиму в Україні, то дружина до мене переїде. А поки що намагаюся більше спілкуватися з сім’єю. Щодня рівно о 8.10 ранку — телефонний дзвінок. Я знаю про всі сімейні проблеми — хто двійку отримав, хто що накоїв. Демонструю тиск, пресинг по всьому полю, словом, виховую дітей за Лобановським. Коли ми з дружиною обговорюємо, як живуть інші подружжя, втішаю її: «Нам пощастило, що я в Києві, а не в Шанхаї. Півтори години літаком — і я на роботі». Відстань тільки зміцнює нашу сім’ю. Значно складніше дальнобійникам — поїхав на тиждень, повернувся на кілька днів і знову в дорогу. Ми не бачимося тижнів зо три, зате потім п’ять-шість днів проводимо разом. До речі, всі українські і німецькі свята відзначаємо разом.

У ЗМІ вас називають патріотом України і ставлять у приклад нашим політикам. Це не заважає вашій роботі?

— Анітрохи. Я люблю Україну і затишно почуваюся в Києві. Зараз побоююся, щоб Україна знову не наробила помилок. Адже треба розуміти, що країні випав такий шанс, який двічі в історії не випадає. Іноді навіть шкодую, що я не громадянин України. Дружина знає, що більш як два тижні в Німеччині я не витримую, і часто говорить: «Їдь до своєї України». У «Сіменсі» жартують, що я — двічі східний німець. По-перше, тому що народився в Берліні (Східна Німеччина), по-друге, оскільки живу в Україні.

Сім’я вас відвідувала у розпал президентських виборів?

— Ні. Думаю, що політичний туризм був недоречний, коли в Україні вирішувалися серйозні питання. Якоїсь миті було навіть страшно. У кульмінаційні дні телефон розривався від сотень дзвінків: «чому?», «що?», «як?». Пояснював ситуацію в загальних рисах, не вдаючись у нюанси. Тепер в Україну просяться і дочка з приятелем, і син — всім цікаво, що ж змінилося в країні.

Американські ЗМІ, транслюючи події на Майдані, звернули увагу, що в Україні мало китайців і негрів, побачивши в цьому ледь не ознаку расової дискримінації...

— В Україні справді мало іноземців. У Німеччині — навпаки. Там є школи, де більшість першокласників взагалі не знають німецької мови. І це величезна проблема. Німецькі вчителі не знають, що робити з такими дітьми. Програма інтеграції в німецьке суспільство «нових» громадян була недосконалою. У результаті з’явилися політики, які намагаються вирішити цю проблему під гаслом «Німецькі робочі місця — німцям». Праві партії Німеччини заявляють, що німцям не потрібні поляки, росіяни, афганці. Але насправді не існує жодного ринку у світі, який був би закритим і динамічно розвивався. Якщо ж український ринок розвиватиметься, то в країну приїдуть десятки зарубіжних фахівців — поки що ж іноземцю складно отримати навіть дозвіл на працевлаштування. Певну роль відіграє й упередження. Приміром, багато хто хвилювався, коли Ринат Ахметов взяв до «Шахтаря» німецького тренера. Але Ахметов наполіг — у нас повинні працювати кращі. Яка різниця — німець ти, румун чи місцевий. У багатьох футбольних клубах Німеччини німців майже не залишилося. Головне — щоб команда розвивалася і демонструвала результат.

Моя бабуся казала, що Україні потрібен німець. Яких методів управління бракує українцям, щоб успішно розвиватися?

— Думаю, що німець у цьому випадку ні до чого. Якщо говорити про глобальну економіку, то роль окремих націй у ній зменшується. Якщо про регіональний розвиток, то нині найвищі темпи розвитку демонструють Китай і країни Східної Європи. І це зростання обов’язково дасть чудових менеджерів. Був час німців, коли їхня наука, технології, вміння швидко перетворювати ідеї на промисловий продукт цінувалися інвесторами. Але ми втратили колишню динаміку. Звичайно, є специфічні слов’янські підходи до розв’язання тих чи інших проблем. Але це не перешкодить економікам країн СНД за кілька років довести, що вони здатні стрімко розвиватися «без німців». Єдине, чого бракує українському бізнесу, то це досвіду й навичок роботи на міжнародних ринках.

Нескінченна революція

Чи правда, що після помаранчевої революції в Європі з’явилася інвестиційна мода на Україну?

— Я не згодний з формулюванням — «після помаранчевої революції». По суті, революція не тільки не закінчилася, а ще й не почалася. Усе, що сталося на Майдані, — це емоції. Говорити про революцію можна буде після результатів парламентських виборів, коли українці виберуть нових парламентаріїв і поставлять перед ними питання про нові стандарти життя. Заяви нинішньої влади досить амбітні. Треба бути дуже сміливим, щоб стверджувати, що через два з половиною роки Україна розпочне переговори про вступ до ЄС. Мені здається, що політики, які роблять такі заяви, не уявляють, яка це величезна праця — ввести державу в ЄС. Адже система Євросоюзу — це тисячі норм і стандартів, що передбачають сертифікацію всіх товарів, які імпортуються до ЄС, аж до шурупів.

Проте інтерес до України зростає. Ділові кола ретельно вивчають, що саме змінилося, чи з’явилися нові можливості для розвитку бізнесу. Не таємниця, що зарплати в певних галузях економіки невисокі. То чому б, користуючись цим, не організувати в Україні трудо- і матеріаломістке виробництво? Це може створити багато робочих місць. Приміром, під Києвом є завод, що виготовляє фурнітуру з карпатського лісу (150 робочих місць). 80% продукції заводу експортується, 20% залишається всередині країни. Однак такі підприємства, на жаль, можна порахувати на пальцях, а їх мають бути тисячі. І не обов’язково німецьких, а й французьких, італійських, словацьких та ін. Але для цього треба, щоб інвестор приїхав, йому показали ділянку в 2-3 га з підведеною електрикою, водою і запевнили, що на цій ділянці він може збудувати невеликий завод. Так робиться в усьому світі. В Україні це можливо тільки на папері. Без зв’язків і всього, що до них додається, знайти таку ділянку неможливо.

Не кажучи вже про те, що іноземні фірми не мають права купувати в Україні землю. А хто вкладатиме в завод, розташований на чужій землі? Припустімо, інвестор повірить «помаранчевим», а завтра прийдуть «зелені» і або згорнуть виробництво, або примусять платити вдруге. Тому інвестори з великим задоволенням йдуть до Словаччини, Угорщини, Чехії. До речі, Німеччина також бореться за залучення іноземних інвестицій, яких у нас замало через бюрократію.

Я не хвилююся ні за Криворіжсталь, ні за Алчевський меткомбінат — їхні інтереси є кому лобіювати. А ось середній і малий бізнес, що дає 80% робочих місць, поки що беззахисний. Особисто я, навіть не як шеф «Сіменсу», а як пересічний бізнесмен, пережив п’ять змін Закону про іноземні інвестиції. Вклав $100 тис., коли влада гарантувала п’ятирічне звільнення від податку на прибуток, а через два роки мені сказали: «Жарт! Фокін помилився». Якби не партнери, що виручили мене, довелося б поховати ідею бізнесу в Україні.

Як сприйняли західні інвестори ідею про реприватизацію 3 тис. промислових підприємств?

— Неоднозначно. Вважаю, що такі політичні кроки можливі, якщо йдеться про перехід на нові принципи відносин між бізнесом і владою. Ми з розумінням ставимося до тимчасових незручностей, пов’язаних з боротьбою з корупцією на українській митниці. Адже це ненормально, коли цілі галузі ринку працювали виключно на сірому імпорті. Приміром, у сегментах пральних машин і відеотехніки нормальним бізнесом займатися взагалі неможливо. Якщо товар ввозити законно, його ціна буде на 20% вищою, ніж у всіх. На ринку всі, крім споживачів, знають, що успішні структури починали із сірих схем. І заради створення рівних умов ми потерпимо боротьбу з контрабандою. До речі, інвестори «на ура» сприймають заяви про ліквідацію СЕЗ, що завдають шкоди нормальному бізнесу. Люди, які років десять працювали, не сплачуючи ПДВ та імпортне мито, навряд чи уявляють, що таке ефективне управління і чесна конкуренція.

Водночас рівень інтелектуального потенціалу України досить високий. Як і темпи зростання національної економіки — 6-7% на рік (для порівняння: економіка Німеччини зростає на 1,5% за рік). І якщо Україна зможе втримати таку динаміку, то вона зробить серйозний прорив. Подивіться, наприклад, на Словаччину, у якої донедавна не було шансів вступити до ЄС, а тепер тільки у сфері машинобудування цієї маленької країни лише в «Сіменсі» працюють 20 тис. осіб. Тим часом постійне зростання веде до підвищення соціальних виплат, збільшення зарплат тощо. Але підгрунтям для стабільного зростання мають бути прозорі економічні схеми.

Захід не допоможе

На вашу думку, українська економіка готова до задекларованого вступу до ЄС?

— Новий уряд недвозначно продемонстрував, куди він прагне. І, повірте, жодна з реальних європейських політичних сил не сумнівається в тому, що Україна — це Європа. Водночас складно зрозуміти, звідки в України такий поспіх. Особисто я прихильник європейських перспектив Києва, але визначити перспективу — не дату поставити. До того ж виникає ще одне питання: чи вигідна Україні поспішна інтеграція в Євросоюз? Навіть для розвинених країн такий крок супроводжувався вельми болісними процесами, наприклад, у сільському господарстві. І навряд чи всі галузі української економіки здатні крокувати до ЄС без державної підтримки, яку, до речі, Євросоюз не схвалює.

Крім того, інтеграція до Євросоюзу десяти країн була шоком для його населення — уявляєте, якщо раптом чехи, словаки, поляки без обмеження поїдуть працювати до Німеччини? Що буде, якщо словак житиме за словацькими цінами, отримуючи німецьку зарплату? Він же погодиться на будь-яку роботу за 5 євро на годину, тоді як німцю, щоб вижити, потрібно щонайменше 9 євро. А Україна, між іншим, не Латвія і навіть не Польща.

По суті, Україні зараз вигідно зупинитися на нормальному партнерстві з ЄС, отримавши хороші квоти на промисловий цукор і на металургійні продукти першого ступеня обробки. Що само по собі є досягненням. Бо кожна квота для української промисловості — це закриття заводів у Європі, скорочення робочих місць у Німеччині, Франції та Голландії. До речі, на шляху до ЄС Україна зробила серйозний крок — пообіцяла зняти візові вимоги. Адже саме візи залишаються причиною, з якої іноземці не рвуться до вашої країни. Я навіть не знаю, в які ще країни членам ЄС потрібна віза. І не варто ображатися на брюссельських чиновників за те, що вони досі не сказали «так» Україні. Не ЄС винуватий, що Україна опинилася в ситуації, коли в неї з’явилося невчасне бажання інтегруватися. Вони ж тільки-но прийняли десять країн. А тут Україна зі своєю революцією!

З яких ознак можна буде зрозуміти, що Україна нарешті готова злитися з ЄС?

— Пересічний українець не повинен відчувати себе в ЄС некомфортно. Вибачте, але, попри зростання ВВП в Україні, показник ВВП з розрахунку на душу населення — один з найнижчих у світі. І саме це має турбувати уряд не менше, ніж терміни вступу до ЄС. Причому Євросоюз у цій справі не допоможе. Президент Ющенко абсолютно правий, коли говорить: «Україна і є Європа!». А якщо Ющенко має рацію, то Україна рано чи пізно прийде до повноцінного членства в ЄС. До речі, сам Євросоюз на той час може трансформуватися. Сьогодні в Брюсселі вирішуються складні питання, пов’язані з ухваленням нової Конституції, делегуванням політичної влади урядів держав — членів ЄС президенту...

Уявіть на мить, що брюссельські чиновники почнуть нав’язувати Україні свої вимоги на кшталт: чи можна продавати, наприклад, пиво в банках і що робити з цими банками потім — здавати кудись чи викидати? Або, приміром, які габарити мають бути у сміттєвих контейнерів? Кого в Україні це зараз цікавить? Я не великий симпатик брюссельських бюрократів, але вони мають рацію — спочатку потрібно подумати про проблеми своїх громадян, а потім іти до ЄС. В українців є хороший шанс по-справжньому реформувати свою країну. Головне — створити сприятливі умови для стабільного розвитку будь-якого чесного бізнесу. Тому вступ України до ЄС залежить не від бажання чи небажання членів Єврокомісії, а передусім від рівня розвитку економіки України.

---

Досьє

Мартін Грунерт. Народився в 1956 р. у Берліні. Після закінчення гімназії в 1975 р. поїхав вчитися до Києва. 1981 р. — закінчив хіміко-технологічний факультет КПІ. 1982-1989 рр. — працював у Міністерстві науки і техніки НДР, брав участь у програмах РЕВ. 1992 р. — організував СП «Телехаус Київ. Міжнародні комунікації» (профіль роботи — відомчі комунікації). З 1997 по 2000 р. — директор напряму «Інформатика і телекомунікації» в ДП «Сіменс Україна». 2000-2002 рр. — працював у штаб-квартирі Siemens AG керівником відділу збуту телекомунікаційного обладнання в країнах Східної Європи. З жовтня 2002 р. — генеральний представник Siemens AG в Україні, гендиректор ДП «Сіменс Україна». Одружений, виховує чотирьох дітей.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар