Історії

Роздягнути й одягнути киян

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Яків Каплер, батько відомого київського кінематографіста Олексія Каплера, шив шинелі, будував Пущу-Водицю і жертвував на комерційну освіту

Родом з каплерівської шинелі

З листопадом у місті на Дніпрі наставав сезон шинелей. Не було в ту пору популярнішого верхнього чоловічого одягу. На початку минулого століття у Києві постійно дислокувалися дві піхотні дивізії, артилеристи, сапери, юнкери, кадети, а також інтенданти і штабісти. Це багато сотень офіцерів, тисячі нижніх чинів, які у холоди вдягалися в шинелі. Студентам і гімназистам також належало носити уніформу, зимовий варіант якої був укомплектований шинеллю. Та й багатотисячна армія чиновників різних віків і відомств, подібно до героя гоголівської «Шинелі» Акакія Акакієвича Башмачкіна, була зобов’язана справити собі верхній одяг встановленого казенного зразка. І виконував ці замовлення для киян аж ніяк не кривий кравець Петрович, як у Гоголя, а визнаний військовими та цивільними клієнтами майстер і торгівець чоловічим одягом Яків Каплер.

Вдягатися в Пасажі — тримати фасон

Магазин Каплера був розташований у самісінькому центрі міста — у старому Пасажі (не плутати з нинішнім Пасажем на протилежному боці вулиці, що з’явився лише в 1910-х роках!). Це місце мало якусь особливу притягальну силу для кравців, і часом орендарями його торгових приміщень були відразу 5-6 торгівців чоловічим і жіночим одягом. Але слава закладу Якова Каплера, безумовно, була найгучнішою. Вже у 1890-ті роки він був провідним київським виробником і продавцем верхнього одягу для офіцерів.

Купець і купецький син Яків Анатолійович (Нафталійович) Каплер (народився у 1864 році), який мав домашню освіту, змолоду був залучений до комерції, суворо контролював якість і фасон своїх шинелей. Сукно він закуповував за кордоном або на Нарвській мануфактурі барона Штігліца, елегантний покрій запозичив у столиці, у цінах дотримувався помірності, для студентів практикував істотні знижки (за що користувався незмінною прихильністю керівництва навчального округу). Згодом закрійники в закладі Каплера добре освоїли не лише шинелі, а й цивільні моделі. Замовники могли придбати готове вбрання або самі вибрати собі покрій у свіжих номерах іноземних модних журналів, які в Каплера завжди були під рукою.

Каплерівські лазні — візитка дореволюційного Києва

У 1909 році київські видання ще на повну рекламували популярну фірму, називали її «кращим у Києві магазином одягу», перераховували призи й нагороди його виробів на престижних міжнародних виставках. Однак уже в 1910-му стало відомо, що славетний торгівець вийшов зі справи. Його наступники — четверо кравців з-поміж найближчих помічників Якова Анатолійовича — об’єдналися під новою назвою «1-ше Київське товариство закрійників». Але, звісно, всі вони розуміли цінність розкрученого бренда і не мали наміру ним поступатися. З перших же кроків Товариство закрійників, що залишилося у старому Пасажі, привселюдно заявляло у своїх оголошеннях: «Багаторічна практика в магазині Я. Каплера і виконання замовлень особисто, без посередництва найманих службовців є найкращою гарантією зразкового виконання замовлень». І надалі рекламні плакати пропонували клієнтам послуги «1-го Київського товариства закрійників, наступників Я. Каплера», причому знамените прізвище набирали особливо великим і помітним шрифтом.

Найчистіший бізнес

Яків Каплер пішов з кравецького бізнесу, але не залишив комерцію зовсім. Він мав інші джерела поповнення своїх капіталів. Одне з них, можна сказати, за своєю суттю було протилежним колишньому ремеслу: якщо кравці одягають клієнтів, то тут одяг був зовсім не потрібен. Каплер вкладав гроші у лазні, які тоді були вельми популярними серед традиційно охайних киян, відтак досить рентабельними.

Маєток Каплера у Пущі-Водиці занедбано

Каплер утримував лазні ближче до Дніпра, на Подолі. На кутовій ділянці по Костянтинівській та Ярославській вулицях, яка належала йому з 1899 року, цивільний інженер Микола Яскевич вибудував для нього двоповерховий корпус з підвалом, у якому були передбачені всілякі варіанти миття. Лазневі приміщення залежно від якості послуг розподілялися за класами. На першому поверсі була жіноча частина, а також чоловіча парильня скромнішого 3-го і мийна 2-го класів.

На другому поверсі — чоловіча парильня 1-го та 2-го класів, мийна 1-го класу (номер — 2-3 рублі) і найреспектабельніші приміщення — номерні. У лазні також були облаштовані викладений кахлями басейн і душ Шарко. А в підвалі розмістилися житлові квартири для обслуги. Невеликий будинок споруджували порівняно довго — з 1899 по 1901 рік. Це пояснювалося впровадженням тут суперсучасного на ті часи обладнання: у лазнях було встановлено центральне опалення від власної «паровичної» (котельні), у приміщеннях розведено електричне освітлення.

Лазні дістали назву «Московські» — можливо, як ознака дотримання кращих традицій славетних закладів у Білокам’яній, оспіваних Володимиром Гіляровським. На Московських лазнях Яків Каплер не зупинився і 1908 року на паях з купцем Меєром-Лейбою Ципенюком купив ще один популярний центр гігієни — стародавні лазні «Дніпровські», улаштовані на Набережно-Хрещатицькій вулиці у першій половині XIX ст. Тут теж були послуги на всі гаманці — від скромних загальних відділень до розкішних індивідуальних номерів. До сьогодні ці лазневі приміщення не збереглися.

Земельна ділянка на розі вулиць Костянтинівської та Ярославської вирізнялася не лише неабиякими, як для міської садиби, розмірами (1163 квадратні сажні, або близько 5300 кв. м), а й надзвичайною розмаїтістю функцій забудови. Чого тут тільки не було!

Кутовий триповерховий будинок займав готель під назвою «Сіон». Утім, номери були тільки на двох верхніх поверхах, а перші поверхи всіх чотирьох цегляних корпусів, вибудуваних по фронту вулиць, здавалися під торгівлю та послуги. Низка магазинів торгувала здебільшого промтоварами — одягом, взуттям, головними уборами, мануфактурою. Була тут також книгарня, знайшлося місце для палітурної майстерні, слюсарні, перукарні. А з боку вулиці Ярославської в садибі Каплера була влаштована навіть синагога. А в дворі стояла окрема будівля Московських лазень.

Ці будівлі достояли до нашого часу, хоча й не без втрат. Під час прокладання траси метро знесли колишню синагогу. Житловому будинку праворуч від неї пощастило більше: від нього «відгризли» частину, натомість зробили з протилежного боку прибудову в тому самому стилі, і тепер тут готель «Домус» (тоді як готель «Сіон» давно закрили). Але, мабуть, найоригінальніша доля спіткала колишні лазні. Після реконструкції їхня будівля перетворилася на... навчальний корпус нинішнього Театрального університету імені Карпенка-Карого.

Домашній кредит

Яків Каплер належав до числа великих київських домовласників. Загальна вартість його нерухомості сягала мільйонних сум. Крім садиб на Подолі він мав ще ділянки в самому центрі міста. Одна з них з будинками на початку Михайлівської та Костьольної вулиць виходила прямо на Думську площу (нинішній майдан Незалежності). Інша знаходилася у Хрещатицькому провулку (нині провулок Шевченка) за кілька кроків від Майдану. Там у Якова Анатолійовича деякий час була, так би мовити, домашня резиденція.

Там само розташувався офіс, що нагадував про ще одну ділову іпостась купця. Каплер постійно обстоював зручний і недорогий кредит як для великих, так і для дрібних підприємців, чим істотно пожвавлювалося ділове життя у місті. Цьому успішно слугували корпоративні кредитні установи. Група осіб, які знають один одного і згуртовані взаємною довірою, збирала у складчину капітал, що дозволяв кожному з них у разі потреби отримати достатню позику на необтяжливих умовах. Сто років тому такі структури називалися товариствами взаємного кредиту, кредитними кооперативами, ощадно-позиковими товариствами.

З 1907 року Яків Каплер входив до ради Київського купецького товариства взаємного кредиту. Роком раніше він очолив правління Київського 1-го єврейського ощадно-позикового товариства. Сама контора цієї установи розташовувалася, можна сказати, у нього вдома: у дворі садиби Каплера на Хрещатицькому провулку збудували двоповерховий флігель, у якому спеціально були облаштовані приміщення для Товариства. Будівля ця, щоправда, не збереглася. Чотириповерховий житловий будинок згорів під час війни, а флігель з колишнім офісом знесли пізніше, коли прокладали нинішню вулицю Бориса Грінченка.

До Пущі-Водиці з музикою

У своїй діяльності Яків Анатолійович не тільки прагнув до надприбутків — йому не була чужою філантропія. У ті часи молоді люди, які прагнули освіти, але були обмежені в коштах, могли розраховувати не лише на приробітки у вільний від занять час, а й на допомогу. Практично при кожному хоч трохи значному навчальному закладі Києва створювалися «товариства допомоги» та «опікунські ради». Вони вирішували одне й те саме завдання. У «товариствах допомоги» багаті доброзичливці збирали гроші на стипендії, допомоги, оплату права навчання, житла і необхідної літератури для тих, хто цього гостро потребував. «Опікунські ради» матеріально допомагали вищим школам, гімназіям та училищам, які завдяки цьому могли встановлювати помірні ціни на освіту.

Купець Каплер обрав для докладання своїх сил у цій сфері комерційну освіту. 1911 року його обрали членом комітету Товариства допомоги студентам Київського комерційного інституту.

Ще одне докладання громадських зусиль Якова Анатолійовича було пов’язане з тим, що він обзавівся заміською віллою в Пущі-Водиці. Дачне селище було створене тут, на території міського лісу, 1900 року. Місто здавало дачникам землю в довготермінову оренду, але з моменту спорудження будиночка його власник мав право приватизувати цю територію. Каплер зайняв подвійну ділянку по тодішній Гоголівській вулиці, між 3-ю та 4-ю лініями.

Пуща завжди приваблювала заможних киян своїм здоровим хвойним повітрям, чистими озерами, а також тим, що завбачлива міська влада забезпечила безперебійний зв’язок селища з Києвом за допомогою спеціального трамвайного маршруту. Звісно, дорогоцінні дари природи необхідно було підкріпити творчими зусиллями людини. Для цієї мети виникло Товариство благоустрою Пущі-Водиці. До його складу увійшли найвпливовіші та найенергійніші дачники.

І серед них Яків Каплер, 1910 року обраний віце-головою комітету Товариства. Вілла Каплера, на щастя, вціліла. Тривалий час ця будівля входила до комплексу будинку відпочинку «Труд» на нинішній Червонофлотській вулиці. І тепер праворуч від входу на його територію ми бачимо старий прикрашений витонченим дерев’яним різьбленням будинок, який, втім, зберіг прикмети минулого і в якому на початку минулого століття відпочивав видатний київський бізнесмен з дружиною Раїсою Захаріївною (уродженою Крінцберг), двома синами і чотирма доньками.

Вочевидь, не в останню чергу завдяки Якову Каплеру в Пущі-Водиці цілий рік підтримувалася сприятлива для проживання обстановка, а на уїк-енд мешканці селища не мали потреби в тому, щоб вирушати до міста в пошуках веселощів. Усе, що потрібно для культурного дозвілля, доставляли їм просто додому. Ось як це було: «Щонеділі до нашого дачного селища Пущі-Водиці приїжджав з Києва трамвай з відкритим причіпним вагоном. На лавах причепа сиділи музиканти духового оркестру і грали марш. Дачники просиналися під цей святковий сигнал, котрий означав, що сьогодні в парку на п’ятій лінії весь день буде гулянка, а ввечері на відкритій естраді відбудеться концерт, у закритому театрі — спектакль, а в дощатій будівлі синематографа, вбудованого в рожевий паркан парку й пофарбованеого в ті самі веселі рожеві кольори, — прем’єра нової кінострічки». Так згадував пізніше син Якова Каплера Олексій.

Про кінець життєвого шляху Якова Анатолійовича відомо небагато. Ми знаємо, що купець Яків Каплер не залишив Київ після всіх трагічних подій, що сталися після лютого й жовтня 1917 року. Щоправда, комерцію довелося залишити. Документально зафіксовано, що 1930 року Каплер Я. А. ще мешкав в одній із квартир колишнього свого будинку на Костьольній. А в спогадах Світлани Аллілуєвої про Олексія Каплера трапляється навіть фраза, що й 1948 року його київські батьки були живі. Якщо це правда, то екс-комерсанту, попри жорстокі часи, вдалося розміняти дев’ятий десяток.

---

Олексій Каплер

Серце Каплера

Олексій Каплер, син київського купця Якова Анатолійовича, прославився в радянські часи як кінематографіст і ведучий популярної телевізійної передачі «Кінопанорама». А київські вулиці пам’ятають ранню молодість Люсі Каплера — хлопчака, який з такими самими, як він, зухвалими юнаками Грицем Козинцевим та Сергієм Юткевичем закладав у Києві основи театрального авангарду.

У ті часи його прізвище ще асоціювалося в усіх з татом-купцем. Коли юний Каплер спробував свої сили в естрадному театрі й підготував парний танцювальний номер з партнеркою Лідочкою Вінтер, режисер розвів руками: «Номер годиться, але прізвища, прізвища... Нікуди не годяться ваші прізвища! Уявляєте афішу — Вінтер і Каплер. Каплер — це для кравецької фірми, а не для естради». І на афішних тумбах з’явилося повідомлення про майбутній виступ... Лідії Івер та Олексія Бекефі.

Утім, з роками ім’я актора, потім режисера і, нарешті, кіносценариста Олексія Каплера здобувало чимдалі більшої популярності, поки його батько доживав свого віку в Києві. За сценаріями Каплера зняли такі свого часу популярні стрічки, як «Ленін у Жовтні» та «Ленін у 1918 році», «Котовський» і «Вона захищає Батьківщину», згодом він брав участь у створенні невмирущих «Смугастого рейса» та «Людини-амфібії». Йому були властиві яскраві здібності, красномовство, гумор, приваблива зовнішність, він був визнаний і знаменитий. Що ще потрібно, щоб легко приваблювати жіночі серця?! І Каплер охоче користувався своїм талантом донжуана. Однак таким чином мимоволі підставив себе під жорстокий удар. Як відомо, серед тих, кому закрутив голову Олексій Якович, виявилася зовсім ще молоденька Світлана Аллілуєва — донька самого вождя. «Люся був для мене тоді найрозумнішою, найдобрішою і найпрекраснішою людиною. Він випромінював світло й чарівність знань», — згадувала потім Світлана. Їхні стосунки з Каплером були цілком платонічними, і все ж таки Сталін розлютився. «Я люблю його!» — відважно заявила Світлана, а батько у відповідь заліпив їй ляпаса: «Ти б подивилася на себе — кому ти потрібна?! У нього всюди баби, дурепо! Не могла собі росіянина знайти...» І сценариста одним розчерком пера записали в англійські шпигуни, після чого йому довелося «відмотати» строк у таборі та засланні...

Але остання любов, що прийшла до Олексія Каплера вже після смерті диктатора, змусила всіх забути про його колишні захоплення. Він щиро закохався в талановиту московську поетесу-фронтовичку Юлію Друніну, яка вступила на сценарні курси, де він викладав. Між ними було два десятки років різниці, однак Друніна відповіла Каплеру такою самою щирою взаємністю. Він був вже одружений, вона теж заміжня, їм обом довелося розлучитися, і після цього вони стали напрочуд міцною і щасливою парою. За словами їхніх знайомих, Олексій Якович «зняв з Юлі солдатські чоботи і взув її у кришталеві черевички».

Помилка в енциклопедіях

В усіх енциклопедіях та довідниках вказана дата народження Олексія Каплера — 1904 рік. Однак буває, що й енциклопедії помиляються. У цьому випадку, як свідчать документи, Олексію Яковичу вкоротили життя на цілий рік.

Вперше це було помічено нами під час вивчення особистої справи Якова Каплера у міському архіві, у матеріалах 1-го комерційного училища. Там зберігається формулярний список купця-філантропа, куди внесені всі його діти. Але рік появи на світ молодшого з них — Лазаря (як назвали при народженні Олексія Каплера) зазначений не 1904-й, а 1903-й. Для встановлення справжньої дати ми звернулися до Історичного архіву України до раввинських метричних книг, куди вписували всіх народжених у Києві євреїв. І ось у книзі за 1903 рік виявився запис про те, що у вересні в «київського місцевого першої гільдії купця Якова Нафталійовича Каплера» народився син Лазар. А в книзі за 1904 рік жодної інформації про поповнення в родині Каплерів немає!

Чому ж дата раптом змінилася? Найімовірніше, з тієї ж причини, з якої вона змінилася і в ровесника Каплера, який народився і записаний в ту саму метричну книгу буквально три дні потому, — великого піаніста Володимира Горовиця. Його теж у всіх енциклопедіях згадували як народженого у 1904 році, доки архівна знахідка не додала йому рік життя. Справа, ймовірно, в обстановці громадянської війни, коли у Києві поперемінно встановлювалася то червона, то біла, то синьо-жовта влада і кожна, маючи потребу в гарматному м’ясі, оголошувала мобілізацію призовного віку. У цих умовах один рік «туди-сюди» міг визначити, жити юнакові чи не жити. Тож деякі батьки, зокрема, мабуть, і Яків Каплер, вживали превентивних заходів зі зменшення віку своїх нащадків, які виявилися, як ми тепер бачимо, зовсім не зайвими. Хай там як, а ми маємо можливість вперше повідомити широкому загалу справжню дату народження славетного діяча кіно, сина видатного київського підприємця Олексія (Лазаря) Яковича Каплера: 15 (28) вересня 1903 року.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар