Історії

Особи швейцарської національності

Олена МОКРОУСОВА, Наталія ГАМОЛЯ

В дореволюційному Києві швейцарці контролювали кондитерський ринок і торгівлю сільгоспмашинами

Карл Вюрглер

У квітах і шоколаді

Кафе, яке мав у Києві швейцарець, потопало у квітах. До магазину, що належав швейцарцю, запрошувала вивіска із зображенням герба швейцарського кантону, звідки був родом господар. Відтворити куточок батьківщини намагався практично кожен уродженець Швейцарії, якому вдавалося придбати в Києві нерухомість.

До 1917 року в Києві існувало кілька мальовничих місць з романтичною назвою «Київська Швейцарія». Наприклад, так називалася місцевість у районі сучасних вулиць Івана Франка і Чапаєва «зі своїми високими і крутими зеленими пагорбами й сірувато-глинистими ярами, поцяткована в різних напрямках звивистими стежками, з картинно розкиданими групами низеньких старих будиночків, оточених розлогими деревами», як писали сучасники. Один із трамвайних маршрутів, що проходив по Реп’яховому Яру, називався швейцарським. Цікаво, що при цьому швейцарці не прагнули жити в Києві якоюсь географічно обмеженою колонією. Але все ж таки утримували «Швейцарські номери» на вулиці Великій Васильківській, 19 насамперед для своїх. Справжній «куточок рідної землі» — швейцарське консульство — розташовувався в маєтку на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, 53 (нині Саксаганського) в будинку швейцарського підданого Енні.

Хоча діаспора була помітною і впливовою, вихідців зі Швейцарії у Києві було менше, ніж з інших країн. За даними одного з численних київських путівників видавця В. Д. Бублика, в 1897 році у Києві іноземці становили 2% населення. В абсолютних цифрах це виражалося так: іноземних підданих чоловічої статі — 2836 осіб, жіночої — 2798.

У списку 1888 року київських тимчасових купців, що перебували в іноземному підданстві, швейцарців було тільки шестеро. Ненабагато більше було і корінних швейцарців-киян, тобто таких, що прийняли російське підданство. Однак практично всі їхні імена були на слуху. Свій імідж успішних підприємців вони завоювали в бізнесі, що був невигадливий і оригінальний.

Традиційним заняттям для них було утримання «кондитерских магазинов для продажи собственных изделий, как то: сиропу, конфектов разных и новых родов, шоколаду, кофе, чаю, ликеру, пуншу». Товар на ті часи повністю імпортний, переважно колоніальний, а отже, ексклюзивний і дорогий. Щоб почати свою справу в Києві, швейцарські кондитери часом зверталися за рекомендаціями до європейських колег. Так, кондитер Йосип Трамер підтверджував свою майстерність порукою шановного варшавського майстра Люрса. Утім, рекомендаційні листи не допомогли Трамеру перевершити таких знаних київських швейцарців, як Мартін Штифлер і Бернард Семадені.

Штаб-квартира швейцарських комерсантів Вюрглерів на Хрещатику

Хрестом і рублем

Мати свій бізнес у губернському місті підданому європейської держави було в ті часи нескладно. Адміністративний тиск був незначним, інвестиційний клімат — помірним, а держрегулювання зводилося до мінімуму штрафів. Навіть землю іноземцям продавали без особливих перешкод. У 1839 році Указом керуючого сенату їм було дозволено купувати землю поза містом для облаштування якої-небудь фабрики. А в місті іноземець міг вести торгівлю, при цьому не забуваючи про указ 1838 року — про штраф з іноземних ремісників за продаж товарів не свого ремесла в розмірі від 2 до 120 рублів. Вести справи можна було, залишаючись громадянином своєї батьківщини. Посвідку на проживання в Києві, наприклад, видавав губернатор. Ця своєрідна тимчасова реєстрація називалася «квитком на вільне перебування», що була дійсна тільки рік, потім її треба було поновити. Для виїзду з міста також необхідно було отримати належний документ.

Влада збирала інформацію про всіх іноземців, що оселилися в Києві. У губернській столиці наприкінці ХIХ ст. існували австро-угорське, бельгійське, болгарське, англійське, німецьке, грецьке, датське, іспанське, італійське, норвезьке, перське, португальське, французьке, шведське і швейцарське іноземні консульства. Але порахувати всіх «водворившихся» було нелегко. Міський голова в 1888 році звертався по допомогу до поліцмейстера: «Про іноземців, що оселилися в місті та губернії, нічого невідомо, тому що вони не входять до складу міських виборців і в число присяжних засідателів, тим часом у Києві проживає багато іноземців, що не мають нерухомої власності».

Зазвичай іноземці, що прожили кілька років у Києві і русифікувалися, приймали російське підданство. Себастіан Тарглер, «друкарної майстерності підмайстер», в 1817 році просив дозволу повернутися до Швейцарії. Але вже через два роки він побажав «бути зарахований до числа іноземних ремісників», а через рік склав присягу на вірність Російській імперії і залишився в Києві.

У великому торговельному місті, отримавши в 1812 році паспорт, вирішив залишитися і купець 3-ї гільдії Іоан Гілбертович Ленуар, що колись п’ять років прожив у С.-Петербурзі і час від часу їздив за кордон «для закінчення фамільних справ». У майбутньому Іван (як він сам себе називав) Ленуар обзавівся великим домоволодінням на розі вулиць Басейної і Крутого узвозу площею близько 3 тис. кв. сажнів. Його спадкоємцям майно належало до 1910-х років.

Перш ніж прийняти іноземного громадянина в підданство, влада довідувалася про нього. Так, охочі отримати документ підданого Російської імперії мали надати з поліцейської дільниці довідку про благонадійність. Потім давалася «клятвена обіцянка на підданство» і всі права відповідно до статусу та статків. У 1859 році підданим імперії став 28-річний швейцарець-киянин Мартін Штифлер. «Зросту середнього, волосся, брови чорні, очі сірі, обличчя овальне, особливих прикмет немає», — записав поліцмейстер у документі, підтверджуючи, що громадянин цей «не має перешкод» іменуватися підданим імперії. До того ж Мартін надав свідоцтво про хрещення.

Прийняття православ’я, а з ним і присяга на вірність царю знімали будь-які обмеження на діяльність вчорашнього іноземця. Швейцарський уродженець Віцентій Аджані півстоліття прожив на півдні Малоросії. У Південно-Західний край Російської імперії його було запрошено для казенних робіт і призначено начальником одеського градоначальства ще за часів царя Олександра І, в 1816 році. Через кілька років під його керівництвом зводили казенні будівлі в Миколаєві. Останні два десятки років він прожив у Херсоні, де займався цегельним виробництвом, придбав нерухоме майно, а також мав невелику сім’ю. Віцентій одружився з російською підданою, але сам весь цей час залишався громадянином далекої альпійської держави. Місцевий народ називав його просто — іноземцем. Де-юре іноземцями були і його діти, хрещені всі в православній церкві. Його син Ігнатій у 1866 році звернувся з відповідним папером до київського губернатора, у якому просив дозволу як «зовсім зріднений з нею (Росією. — Прим. Контрактів) — з єя релігією, законами, і правилами життя» не «іменуватися більше, хоча б по одній лише назві, (як) іноземцем або сином іноземця, що не склав за встановленою формою присяги». Ігнатій Аджані збирався прийняти присягу в Києво-Печерській лаврі, але щоб піти в ченці, йому був необхідний документ про визнання владою.

Нечисленні київські швейцарці намагалися жити спільно. Так, у серпні 1884 року швейцарські піддані знамениті кондитери Вюрглер, Семадени та інші видні підприємці створили статут благодійного товариства. Членами цього товариства були переважно швейцарці. Щороку вони платили внесок 12 рублів. Хто вносив 100 рублів, ставав «Почесним членом товариства». На випадок, якщо товариство з якихось причин закриється, весь капітал передбачалося перевести в одну з київських благодійних установ з обов’язковим відсотком швейцарським громадянам. Міністерство внутрішніх справ дозволило передбачувану в статуті діяльність «неприбуткової громадської організації». Заможні київські швейцарці мали намір надавати всебічну допомогу співвітчизникам — тим, хто проживав у місті або проїжджав, допомагати позичками нужденним, «дуже старим, старезним і хворим, надавати «денежное вспоможение», а також фінансову підтримку «для виховання та утримання сиріт або дітей бідних батьків». Благодійне швейцарське товариство мало жіночий гуртожиток на Хрещатику, 41. Однак діаспора допомагала не тільки своїм землякам. Багато хто, як то Альберт Вюрглер, були в дійсних членах товариства швидкої медичної допомоги, сплачуючи внески не менш ніж 5 разів на рік.

Справа техніки

Швейцарці були відомі в Києві не тільки як вправні кондитери, а й як провідні промисловці Південно-Західного краю. Серед київських тимчасових купців, що перебували в іноземному підданстві, у списку 1888 року значиться ім’я Карла Вюрглера. Коли в Києві оселилися Вюрглери, точно невідомо. Але невдовзі велике купецьке сімейство почало відігравати не останню роль у київському та всеукраїнському діловому житті. Спочатку Вюрглери, на відміну від земляків, не імпровізували з шоколадом та іншими солодощами. Сімейну справу почав старший брат Карл Якович. У 1886 році він відкрив невелику технічну контору і склад. Шукав партнерів. 1889 року тимчасовим купцям 2-ї гільдії Карлові Вюрглеру й Марії Іванівні Гіммер, вдові, видали дозвіл торговельного товариства для утримання комісійної торгівлі. У створеному товаристві «Вдова Йосипа Гіммера і Ко» на Карла Яковича покладався «обов’язок стежити за ходом підприємства, піклуватися про його розвиток, отримання представництв від фабрикантів і торгових домів як закордонних, так і росіян, керувати ходом справ, вести всю кореспонденцію, торговельні книги, отримувати замовлення від купців і за такими замовленнями виписувати товар». Карл Якович торгував «інструментальними машинами для металу і дерева, інструментами ковальськими та слюсарними, насосами, арматурами, трубами, ременями тощо».

Вибір ринкового сегмента виявився більш ніж правильним. Південно-Західний край великої аграрної імперії поволі ставав на промислові рейки — тут будували металургійні та цукрові заводи, опановували сільгосптехніку. Вюрглер у губернській столиці виступав своєрідним посередником між промисловцями та аграріями. Його фірма представляла на початку скромне комерційне підприємство, що поставило собі завданням постачати різні технічні вироби і матеріали на цукрові, винокурні та пивоварні заводи. Вюрглер пропонував найсучасніше обладнання, що сприяло здешевленню виробництва.

Встигнувши першими зайняти простору нішу ринку устаткування та сільськогосподарських машин, брати Вюрглери (Карл, Альберт і Еміль) заробили не тільки ім’я, а й чималий капітал.

У 1891 році Карл Якович відкриває магазин і технічну контору на самому Хрещатику і орендує перший поверх у будинку Бернера (не зберігся). Невдовзі «фірма склала собі приємну репутацію у всіх тих, хто мав і має з нею справу, особливо в цукрових заводів, яких вона перша збагатила різними технічними новинами і вдосконаленнями», — писали сучасники.

Через п’ять з половиною років Карл Вюрглер уже брав участь у найбільшій промисловій виставці країни зі своїми експонатами. «Завдяки серйозній постановці справи і солідному ставленню до інтересів своїх замовників, фірма поступово і прогресивно розвивалася, заволоділа за короткий час значним колом клієнтури», — писали про контору Вюрглера у збірнику «Сільськогосподарська і промислова виставка та її учасники. Київ. 1897». На цій виставці брати Вюрглери були поза конкурсом — вони представляли кілька найбільших заводів Південно-Західного краю та імперії, а також виступали експонентами закордонних виробів.

Фірма Карла Вюрглера успішно проіснувала десять років, відсвяткувавши в 1896 році ювілей. У 1897-му Карл залучив до справи свого молодшого брата Альберта, який був обізнаний у всіх тонкощах.

А через три роки було затверджено «Акціонерне товариство торгівлі технічними виробами Бр. К. і А. Вюрглерів». Альберт Якович був директором-розпорядником новоствореного товариства. Тепер фірма називалася «Брати К. і А. Вюрглери у Києві» і змінила прописку, переїхавши у просторіший будинок Цельтнера на Хрещатику, 3 (не зберігся). У цьому самому будинку розміщалося й правління Товариства Деміївської фабрики парового шоколаду і цукерок, директором якої також був Альберт Якович Вюрглер (у радянські часи кондфабрика ім. Карла Маркса, нині — фабрика Roshen).

Бізнес-інтереси братів, які весь час залишалися швейцарськими підданими, були досить широкі. До речі, Карл Якович, будучи членом правління сімейної контори, входив до складу правління Дубовязівського буряково-цукрового заводу Конотопського повіту. Ще один брат, Еміль Якович Вюрглер, що народився в Пскові, але навчався в Києві та за кордоном, був директором-розпорядником Катеринославського кісткопереробного заводу, заснованого в 1909 році, і представником товариства фабрики вентиляційних двигунів у Катеринославі. А інтереси цих підприємств у столиці Південно-Західного краю представляла фірма «Брати К. і А. Вюрглери у Києві».

Вюрглери — підприємці, що досягли успіху в стількох справах, довго не мали в Києві власного будинку. Деякий час брати мешкали на Пушкінській, 43, потім Карл Якович купив садибу на нинішній вулиці Горького. Альберт Вюрглер у 1910-му придбав ділянку ледве не на околиці — на розі Предславинської і Либідської (нинішня Щорса). Через чотири роки йому пощастило стати власником невеликої садиби на вул. Садовій в аристократичних Липках. Неподалік мальовничого Палацового парку на схилі Дніпра, який також іноді називали «Київською Швейцарією» (до речі, в 1840-х роках садівником тут служив швейцарець Давид Гіп), на 200 кв. сажнях він мав намір збудувати фамільний особняк, що потопає в зелених кронах дерев і квітах.

Тоді ж на сторінках журналу «Зодчий» Імператорським Санкт-Петербурзьким товариством архітекторів було оголошено конкурс на проект панського будинку, що завершився досить успішно. Домовласник мріяв відтворити у київських Липках куточок рідної країни, використовуючи скульптурні та живописні сюжети на героїчні теми швейцарської історії. Однак збудувати особняк не вдалося — перешкодила перша світова війна і революція. А Вюрглери, ймовірно, повернулися до Швейцарії.

Використані в статті архівні
матеріали публікуються вперше

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар