|
|
|||||
| 22 Листопад 2008, Субота |
|
Українською На русском | ||||
![]() |
Ділові новини | Прес релізи | Бізнес-події | Форум | Власний рахунок | Авто | Нерухомість | Робота |
| Український дiловий тижневик "Контракти" / № 25 вiд 23-06-2008 | РЕКЛАМА | ПЕРЕДПЛАТА 2009 | ||
|
Історії Курорт Боніфація
Коли 1876 року львівський купець Боніфацій Штіллер продав своєму помічникові Альфреду Дзіковському магазин зброї, той з вдячності підкинув Штіллеру нову комерційну ідею — купити село Моршин і створити там водну оздоровницю. Таку думку Альфредові підказав його родич лікар Дзіковський, який відвідував Моршин і знав про його природну красу, гірський клімат та лікувальну силу. Ідея збігалася з бізнесовими уподобаннями Боніфація Штіллера, який вкладав гроші у виробництво, нерухомість та банківські папери, але інвестування у землю вважав найбільш вдячною справою. Купцеві вистачало родинного і здобутого комерційного досвіду для втілення курортного плану. Перші бізнес-уроки Боніфацій Штіллер взяв у батька, який володів пивоварнею у Поморянах під Золочевом. Але містечковий спадок не забезпечив хлопцеві відчутних дивідендів. Тому спочатку Штіллер служив у війську, однак у званні фельдфебеля покинув муштру, бо кар’єра військового його не приваблювала. Потім працював поштовим кондуктором. І, нарешті, одружившись із Магдаленою Крушельницькою, взявся за торгівлю. Сімейний дует був дуже вдалим, чоловік і дружина швидко стали ще й бізнес-партнерами. Вони продавали галантерею, музичні інструменти, зброю, поки назбирали капітал, щоб взятися за серйозніші проекти. Гроші не смакують
До приїзду в Моршин Боніфація Штіллера майбутній курорт був маленьким
збідованим селом на Прикарпатті, де мешкало три сотні осіб. Вони примітивно
обробляли землю і вирощували худобу. Кілька спроб попередніх власників
витиснути з моршинської землі, багатої на соляні джерела, ще бодай трохи солі
не мали успіху — тутешній мінерал, який спочатку селяни, а потім поміщики
випарювали з ропи, мав гіркуватий присмак. Неїстівний продукт просто не міг
конкурувати з традиційною кухонною сіллю, яку тоді видобували у десятках
великих і малих На цій гіркій особливості мінералу Штіллер і збудував курортний бізнес. Незвичного смаку солі додавав лікувальний мірабіліт (глауберова сіль), заради якого відпочивальники готові були їхати до Моршина і залишати тут свої гроші. Тим більше що за рік до купівлі місцини Боніфацієм через село було прокладено колію і збудовано залізничну станцію, що з’єднала його з великими містами імперії. Наприклад, з Варшави до Моршина ходив прямий потяг. На води можна було дістатися з комфортом у розроблених кілька років перед тим «пульманівських» спальних вагонах.
Але спочатку новий власник Моршина мусив заплатити президентові австрійського парламенту Францішеку Смольці, попередньому господарю села, 39 тис. золотих ринських. Це була вигідна для покупця оборудка, бо продавець потребував коштів на погашення кредиту й особливо не торгувався за свій маєток. Пішла вода по трубах! Боніфацій Штіллер змінював Моршин, орієнтуючись на європейські курорти Карлсбад (Карлові Вари), Баден-Баден тощо, і почав з будівництва трьох капітальних житлових приміщень. У пригоді стала його відома у Львові цегельня, звана в народі «Штіллерівка». Разом з тим він запросив досвідчених медиків-практиків для створення лікувальної бази на кшталт тієї, якою славилися західні курорти. Приїжджі лікарі В. Пясецький та С. Дзіковський (родич помічника Штіллера) організували у Моршині систему клімато- та водолікування. Водні процедури відпускали хворим у ванному відділенні на 12 купелей, до яких цілющу вологу подавали дерев’яним водогоном.
Інтерес до курорту Штіллер підігрівав рекламою: подавав у пресу оголошення про відкриття тут санаторію для лікування хворих на сухоти (туберкульоз), випускав мальовничі проспекти з переліком процедур та послуг, які пропонувала нова оздоровниця. Але розбещена європейська публіка потребувала офіційного визнання Моршина. Тому у Кракові (він був другим після Львова містом королівства Галичини та Лодомерії — автономної одиниці Австро-Угорської імперії) за ініціативою Дзіковського зібралася бальнеологічна комісія, щоб вислухати доповідь медика і зробити висновок стосовно особливостей курорту. Але аргументів впливового лікаря було замало. Тож члени комісії відрядили до села свого інспектора, який привіз звідти втішну інформацію про курортні можливості Моршина, і висока комісія врешті-решт рекомендувала прикарпатську місцевість для лікування грудних захворювань.
Після офіційного старту 1878 року Штіллер активізував будівництво на курорті нових помешкань та організував розваги: купив омнібус для екскурсій, влаштував кегельню (кегельбан), музичний кіоск у парку, альтанку, теренкури для оздоровчих променадів. За три роки завдяки спорудженню ще двох житлових будинків Моршин у 60 кімнатах приймає майже вдвічі більше курортників, ніж спочатку. Але потрібні додаткові місця для проживання. Бо якщо перший час відпочивальники їхали туди суто на кліматичні та ванні процедури, то згодом лікувальне меню розширилося завдяки торф’яній грязі — боровині, яку знайшли у Моршині. Її використовують для ванн та аплікацій. У цей самий час воду почали споживати внутрішньо для лікування шлунково-кишкового тракту. Отже, коло клієнтів і прибутки постійно збільшувалися. Джерелам-годувальникам, які магнітом притягували відпочивальників і гроші, власник дав найдорожчі імена: Боніфацій та Магдалена — своє та дружини. Штіллер швидко зрозумів, що капітал на воді можна заробляти не лише
безпосередньо у Моршині, а й поза Керувати — не лікувати Раптова смерть Боніфація від серцевого нападу довела курорт майже до банкрутства. За заповітом бізнесмена, Моршин перейшов до Товариства лікарів галицьких. Штіллер був свято впевнений, що курорт і надалі буде успішним, тому зобов’язав спадкоємців передавати частину прибутків на благодійні та освітні цілі. Так, Товариство мало регулярно перераховувати 5 тис. ринських золотих для шпиталів та шкіл, де навчалися глухонімі й сліпі діти. А для обдарованих студентів Штіллер заповів запровадити іменні стипендії — 200 ринських золотих на рік. Стільки за півроку тоді заробляв пересічний сільський учитель.
Отже, 1884 року Товариство лікарів галицьких провело «батька» Моршина в останню путь на Личаківський цвинтар у Львові й перебрало управління курортом у свої руки. Здавалося б, завдяки організації, яка об’єднувала десятки лікарів Галичини, на курорт вихлюпнеться нова хвиля пацієнтів. Але самих лише медичних приписів було замало, щоб заможна публіка віддала перевагу Моршину перед іншими оздоровницями Австро-Угорської імперії. Аби гарантувати приплив пацієнтів, потрібен був зірковий рівень відпочинку і лікування, який міг забезпечити управлінець, не гірший від Боніфація Штіллера. Колективний власник — Товариство лікарів галицьких — на 12 років віддав курорт у керування своєму колезі Олександру Медвейові. Але досвідчений лікар не зумів стати ефективним управлінцем. І через 10 років роботи Медвея підупалий Моршин перейшов у керівництво лікаря Л. Тишковського. Однак найбільшим здобутком наступного розпорядника стало відновлення двох сільських корчм.
Польска не згінела Воскресила Моршин оренда. Товариство лікарів галицьких віддало курорт у користування акціонерній спілці «Курорти польські». Новий господар мав не тільки комерційний досвід, а й ситуативну фору: в новій польській державі, яка утворилася після розпаду Австро-Угорської імперії, Моршину не було альтернативи, тому що аналогічні за своїми лікувальними властивостями австрійські курорти опинилися по той бік кордону.
Акціонерна спілка, як і Штіллер, із перших кроків головний акцент зробила на будівництві та впровадженні нових технологій. За наступні 10 років кількість помешкань для прийому відпочивальників збільшилася майже у 2,5 разу — з 10 до 24. А в середині 30-х років на прикарпатському курорті налічувалося шість десятків будинків майже на 900 кімнат. Для поліпшення побутових умов тут проклали нові інженерні комунікації — водогони і каналізації, змонтували електричні лінії, збудували водо- і грязелікарні, бювет. Інвестори охоче вкладали кошти у спорудження живописних вілл та котеджів із претензійними назвами «Вавель», «Оріон», «Італія», «Біле подвір’я», «Європа». Моршин потопає у квітниках.
Рейтинг курорту невпинно зростав. У «Польському альманаху оздоровниць» (Polski almanach uzdrowisk) за 1934 рік опис курортів тодішньої Польщі відкривала стаття саме про прикарпатську місцину: «Моршин та його лікувальні чинники». Один із цих чинників — джерело магнезіальних вод, яких у світі налічується одиниці. Товариство лікарів галицьких, яке мовчки спостерігало за інвестиційним бумом і поступово втрачало землю під ногами, на якій росли нові корпуси оздоровниць та вілл, вирішило і собі зарезервувати водне місце. 1935 року воно замовило інженерові Никодимовичу будівництво найбільшого відпочинкового та оздоровчого закладу — Мармурового палацу, що мав працювати за принципом all inclusive (все включено). І за лічені три роки новий курортний будинок, де під одним дахом були зосереджені усі лікувально-оздоровчі послуги — від водолікарні до внутрішнього бювету, відчинив двері для відпочивальників.
Щоб збільшити віддачу від курорту, в який інвестори вкладали десятки тисяч злотих, адміністрація Моршина збільшила тривалість курортного сезону: тепер відпочивальників приймали не лише влітку, а й узимку. Тритижневе перебування на курорті залежно від сезону коштувало 220-250 злотих. За ці гроші тоді можна було купити 3 тонни пшениці. Усе для фронту, усе для перемоги! Під час Другої світової війни Моршин використовували для лікування поранених. Зокрема, у Мармуровому палаці був госпіталь для гітлерівців, а потім — для радянських військ. Також тут розміщувався політвідділ 18-ї Армії, яким у той час керував Леонід Брежнєв. Покидаючи Моршин, гітлерівці забрали частину медичного обладнання, підірвали водогрязелікарню, знищили більш ніж половину санаторіїв та житлових приміщень. У радянські часи на базі приватних вілл, пансіонатів, лікувальних закладів було створено профспілкові санаторії.
Курортна конкуренція Водні курорти піднімалися і в інших прикарпатських місцевостях. Аристократична публіка їздила відпочивати до Корчина на Сколівщині, розбудованого бароном Пошінгером. Тут їх приймали купелеві заклади «Австерія» та «Ковальщина». У 30-х роках сюди в літній сезон приїжджала майже тисяча осіб: урядовці, підприємці, творча еліта. Частина відпочивальників була навіть змушена поселятися у місцевих газд, бо корчинські пансіонати не спроможні були витримати такого напливу гостей. Коростів, придбаний поетом Райтманом, 1935 року визнали найкраще облаштованим відпочинковим центром Польщі — з басейном, екзотичними птахами і морем трояндових кущів. До Зелем’янки їхали, щоб підлікувати бронхи, легені та ревматизм водою і грязями, аналогічними до тих, якими славився курорт Івонич (Польща). Публіку, яка виходила на післяпроцедурні прогулянки, тут розважав оркестр, інтелектуальну їжу давала бібліотека, а фізичну форму допомагали підтримати тенісні корти. Щодня хворі у Зелем’янці приймали півтори сотні ванн. Але крім Моршина, Трускавця, Шкла, Немирова, Любеня Великого, Східниці більш як два десятки інших курортів Прикарпаття так і залишилися історією. Відпочити у дрова Будівельний бум у Моршині в 30-ті роки спровокував великий попит на землю. Втішені цим місцеві мешканці наввипередки пропонували інвесторам свої наділи, і ціни на ділянки знизилися вдвічі. Користуючись нагодою, торгівці нерухомістю скупили найкращі наділи для перепродажу. Особливий ажіотаж виник довкола ділянок, які увійшли до плану системної забудови Моршина, розробленого Спілкою орендарів. Торгівці землею купували ці наділи не вагаючись, сподіваючись потім продати проблемні землі зацікавленій акціонерній спілці у десятки разів дорожче. А взагалі у розвиток курортів передусім вкладали кошти лісопромисловці й власники вузькоколійок. Таким чином вони «вбивали двох зайців»: інвестували і забезпечували додаткове завантаження шляхів, прокладених у важкодоступних гірських районах. Залізничні гілки працювали значно ефективніше: по них вивозили ліс і доставляли на курорти відпочивальників. Слід зазначити, що напередодні Другої світової війни лише на Сколівщині в сезон відпочивали 20 тис. осіб. Першу ліцензію на туристичні маршрути серед малих залізниць Європи отримала карпатська вузькоколійка фірми «Брати барони Гредлі» — лінія Сколе — Демня — Коростів завдовжки 41 км. Туристів обслуговували три потяги. Коронна грязь Найбільший асортимент корисних моршинських продуктів — воду, гірку сіль, брикетовану торф’яну грязь (моршинську мурашину боровину) — пропонувала у Львові респектабельна аптека «Під угорською короною». Вона належала аптекарю і підприємцеві Якубу Піпес-Поратинському, який мав ексклюзивне право на виробництво продуктів з курортних джерел. Піпес-Поратинський придбав на Бернардинській площі у Львові ділянку і замовив відомому архітекторові Каролю Боубліку великий будинок, на першому поверсі якого запланував аптеку. Знадвору заклад «Під угорською короною» привертав увагу львів’ян та гостей міста ефектною вітриною з монохромним травленням, яку провізори не наважувалися закладати товаром, щоб не зіпсувати краси мистецького витвору. Лікувальні моршинські препарати стояли на почесних місцях на презентабельних необарокових полицях з натурального дерева, якими був умебльований торговельний зал нового фармацевтичного закладу. Докладно про лікувальні властивості мінеральних продуктів клієнти могли довідатися зі сторінок рекламно-комерційного вісника «Кур’єр аптекарський», який щомісяця випускало це підприємство.
|
|
|
|
|
|
Редакцiя: т/ф:(044) 391-51-75. Iнтернет-проект: |
|