Юрій ІЛЛЄНКО: «Для того, аби зняти примітивний фільм, я гроші знайду за 15 хвилин»

Розмовляв Вадим ДИШКАНТ

Юрія Іллєнка ми відшукали за півтори сотні кілометрів від Києва — у відомій серед кінематографістів Прохорівці, що притулилася до Дніпра по дорозі на Канів. Немає нічого дивного у тому, що Юрій Герасимович спекотне літо разом із сім’єю проводить у селі, де хату примудрився купити ще тридцять років тому, коли за відсутності приватної власності нерухомістю у нас не торгували. Дивно, що класик вітчизняного кінематографу, фільми якого свого часу заборонялись через те, що були «надто українськими», у Прохорівку поїхав, за його словами, не просто на відпочинок, а... «в еміграцію».

Юрій Іллєнко

Дехто вважає, що Іллєнка змусила покинути столицю образа. Однак на ображеного кінорежисер аж ніяк не схожий. В ображених зникає спрага до життя, їх полишає сила і, окрім скарг, вони більше ні на що не здатні. Коли ми на редакційному автi нарешті дісталися Прохорівки, засмаглий Юрій Герасимович повертався з Дніпра. Перш ніж ми почали говорити про справи кіношні, він показав нам свою теперішню найбільшу гордість — дім, який будує без сторонньої допомоги: сам столярує, сам мурує, не кажучи вже про те, що незвичний для українського села бароковий дизайн будинку теж придумав сам. На недобудованому другому поверсі наступного літа кінорежисер планує проводити зі студентами майстер-класи. Не полишив він і інтелектуальної праці — пише нову книгу, жанр якої можна визначити чи то як сповідь, чи то як «доповідну записку апостолу Петру, що охороняє від грішників ворота раю». Не розпрощався Іллєнко і з мрією зняти свого «Агасфера».

«Із «Дзеркала» Тарковського я нічого не міг вкрасти, оскільки свій фільм зняв на сім років ранiше»

— Юрію Герасимовичу, що вас змусило вкотре утекти від світу?

— Ця внутрішня еміграція для мене звична форма існування. Так сталося, що від моїх перших кроків в українському кінематографі мені довелося досить складно. Перший мій фільм, де я був режисером, «Криниця для спраглих», який сьогодні, між іншим, вважають у кінематографі явищем надзвичайним, був заборонений. Якби в той час «Криниця для спраглих» вийшла на екрани, то помінялася б не тільки моя доля, а й доля нашого кінематографа — настільки принципово новою була її кіномова, її теми, ідеологеми. Цю картину бачили кінематографісти і потім мені прикро було протягом багатьох років знаходити в чужих роботах повтори сцен, епізодів, мізансцен, якихось акторських прийомів, суто мовних моментів. Коли через двадцять років фільм з’явився на екранах, то мені закидали, наприклад, що я вкрав цілий епізод у Тарковського. І я мусив пояснювати, що нічого із «Дзеркала» Тарковського я не міг вкрасти, оскільки мій фільм був знятий на сім років раніше.

Наступний мій фільм «Вечір на Івана Купала», хоч фактично і не був заборонений, просто тихенько зняли з прокату, немов його й не існувало. Фільм не впустили на Венеціанський кінофестиваль, куди я був запрошений його директором. «Білий птах з чорною ознакою» був заборонений рішенням ХХIV з’їзду компартії України.

— Про це, схоже, сьогодні всі забули, тому й дивуються, чому Іллєнко так дивно поводиться...

— «Чого він скаржиться на долю, він усе життя як сир в маслі катався» — сказала одна юна журналістка. Справа не в образі. Я людина доволі агресивна, моєю улюбленою забавкою є вулична бійка. Останній раз я бився на вулиці з молодими хлопцями чотири роки тому. Повірте, я не скаржуся, я лише кажу про формулу виживання.

«Ми будуємо суспільство, в якому немає місця українській ідеї»

— Вже нема цензури, немає заборон партійних з’їздів. Однак що тепер відбувається з українським кіно?

— Бути пророком і сказати, чи український кінематограф вже загинув, чи він близький до цього, дуже важко. Важко сказати, що буде з нами за рік. Український кінематограф знищували у радянські часи одними методами, зараз його нищать по-іншому, оскільки помінялася ситуація. Ми будуємо суспільство, в якому абсолютно немає місця українській ідеї.

— Хіба українська ідея така неприваблива?

— Річ не в тому, чи вона гірша за єврейську, чи російську ідею. Справа в іншому: головна ідея грошей, які панують нині у нас, — побудувати суспільство споживачів. У суспільстві споживачів нема місця жодному креативному початку. Ми, як мислителі, митці нікому не потрібні, ми потрібні лише як покупці, що купуватимуть «Неміров», «Кока-Колу», російські презервативи «Ванька-встанька» з банановим смаком. Сьогодні кіноринок України захоплений комерційною продукцією, я не буду давати їй характеристику. «Вони» роблять те, що «піпл хаває», і спекулюють на тому, що наш нерозвинутий і розбещений народ хоче дивитися — низького гатунку секс, стрілянину, тобто стандартний набір фільмів, які голлівудський конвеєр видає на гора мільйонами і мільйонами кілометрів плівки.

Як велику перемогу Верховна Рада подає те, що ми дозволили без великого митного збору закуповувати збіжжя. Але це ж смерть для нашого виробника, технологічне знищення сільськогосподарського сектора! Точно так був знищений кінематограф в Україні.

— Хто ж сьогодні не дає можливості подивитися українському глядачеві того ж таки «Мазепу»?

— А нині феномен знищення вітчизняного кінематографу настільки неперсоніфікований, що на ваше пряме запитання, хто це робить, ніхто не дасть відповіді. Бо система стала більш досконалою, вона замаскувалася в гроші. Це цілком випадково, що на українських грошах зображені портрети наших видатних діячів. На «десятці» — Мазепа, але фільм, знятий про нього, у нас закритий. Пробитися з «Мазепою» на екран я так і не зміг. Мені сказали: «Ви зняли поганий фільм, його не хочуть дивитися глядачі». Але це саме я чув майже сорок років тому після «Криниці для спраглих», це саме казали на ХХІV з’їзді компартії, коли закривали «Білого птаха...», це саме я чую і сьогодні. Коли наше суспільство перейшло на рейки споживання, перше, що ліквідували, так це розвинуту кіномережу, мотивуючи це тим, що немає грошей на її утримання. Кiнотеатри перепрофілювали в магазини, бари, а добра частина так і залишається порожня.

— У ті часи кінотеатри були приречені, оскільки з’явилося відео...

— Так воно ж у нас не випадково з’явилося. Наш ринок наповнили дешевою відеотехнікою, яка і стала механізмом розбещення, ідеологічного та естетичного перетворення нас у суспільство споживачів. Робиться це дуже наполегливо і систематично. Тому, коли виходить український фільм з патріотичною темою, дуже багато людей, які пройшли через цю «санобробку», через цей манкуртизм, дійсно вже не можуть його сприйняти, вони хочуть Шварценеггера. Глядач наш не знає, скажімо, смаку узвару, він звик до «Кока-Коли». Його навіть звинувачувати за це не можна, його не навчили порівнювати і самому вибирати, за нього це зробила реклама. Це тотальна проблема існування нашого суспільства. Кіно з часів Леніна так і залишилося важливим ідеологічним важелем маніпулювання суспільством. Подивіться уважно американські фільми, майже кожен другий починається з демонстрації їхнього прапора. Такий багатющий ринок не міг бути некерованим, його швидко прибрали до рук.

«Прибуток з нашого ринку сьогодні йде не до нашої кишені»

— Невже в Україні зараз немає талановитих продюсерів?

— Всі нинішні спроби українського кінематографа вижити зараз нереальні. Теоретично це можливо, але для цього потрібна системна підтримка держави. Окремий продюсер, якщо він з’явиться в Україні, нічого не зробить. До того ж, аби він з’явився, держава повинна прийняти цілу низку законів, які забезпечать цьому продюсеру виживання, повернення вкладених грошей. Усім відомо, що на Заході інвестиції в культуру дають бізнесменам переваги в оподаткуванні і їхні прибутки від таких вкладень капіталу збільшуються. Закони, які забезпечують виживання національного кінематографу, уже давно вироблені, їх треба тільки розумно застосувати у нашій ситуації, про що ми говоримо з першого дня незалежності. Особисто я за останні п’ятнадцять років на свої фільми, зокрема на «Агасфера» і «Мазепу», знаходив гроші за кордоном. Але коли доходило до того, щоб конкретизувати бізнес-план і розписати, як ми ці гроші будемо реалізовувати в продукт, то моїм західним інвесторам ставало зрозуміло, що їх тут просто грабують. Ті механізми, які працюють на Заході щодо переведення грошей у продукт, який називається фільмом, у нас просто відсутні. Наприклад, поляки, з якими я мав робити «Мазепу», відмовилися від фінансування, посилаючись на те, що навіть за комбайни, які нам дали в кредит під гарантії Президента, вони не отримали грошей.

— Чому ж усе-таки за 11 років незалежності цих механізмів не створили?

— А тому що прибуток з нашого ринку і без них знімається. Тільки не до нашої кишені. Так що це — ідеологія, чи чисті гроші? Я гадаю, що це тільки на перший погляд гроші, а насправді за цим стоїть ідеологія. У суспільстві споживачів можна жити і споживачем — нехай забезпечать нам з часом пристойну платню, аби могли купувати презервативи, напої, автомобілі, і ми забудемо, що колись були українцями, що тут було Запоріжжя, Київська Русь... І дуже велика частина суспільства щиро вірить в те, що вона нічого у такій ситуації не втрачає. Звичайно, добробут раба може бути досить високим, ми знаємо суспільства, в яких раб один раз на рік навіть міг переспати з царською донькою. Я знаю, що саме цього рабського служіння від мене вимагали все життя. Мені дозволяли бути відомим режисером, але я не повинен був бути українським режисером. І нині для того, аби зняти порожній, примітивний фільм, я гроші знайду за п’ятнадцять хвилин.

— І вам знову дорікнуть, як за «Мазепу», що ви не поділилися з іншими.

— Два роки преса розповсюджувала байку про те, що Іллєнко забрав усі гроші у кіно. Але ті 10 млн гривень, які були виділені на «Мазепу», ніяким бюджетом не передбачалися. Бюджетні 6,4 млн гривень, заплановані на кінематограф, так і були реалізовані в різних фільмах. Ті 10 млн, які отримав я, були додатково виділені Кабміном на зйомки «Мазепи», який мав потрапити на міжнародний кінофестиваль і спростувати ідею про те, що український кінематограф уже помер. Була ідея, аби ті гроші по мільйону роздати на зйомки різних фільмів, але це неможливо було зробити, оскільки ми мали справу з цільовим вливанням. Було також поставлено завдання за ці гроші реанімувати кіностудію О. Довженка, яка із загальної суми отримала 24% загальностудійних, окрім того, кожен цех накручував свої відсотки. До всього ж сімдесят українських акторів отримали роботу і дуже непогану платню, так само як і решта безробітних творчих працівників. Особисто я більше десяти років за камерою не стояв. А ще відніміть 20% ПДВ і залишиться 6,7 млн, які й склали прямі витрати на фільм. З них 2,5 млн на момент його закінчення не було проплачено і ми фактично дознімали без фінансування. Ми виїхали в останню експедицію сюди у Прохорівку і сорок днів працювали без грошей, у нас не було навіть чим годувати коней. Так що розмова про те, що Іллєнко пограбував українське кіно, — це ще одна побрехенька.

---

Досьє

Іллєнко Юрій Герасимович, український кінорежисер, оператор, сценарист. Народився 1936 року в Черкасах. Ріс і навчався в Росії, 1960 року закінчив ВДІК, з 1965 року працює на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Був оператором відомого фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», його фільм «Білий птах з чорною ознакою», всупереч бойкоту українських комуністів, отримав Золоту медаль на Московському кінофестивалі. Серед інших зняв фільми «Лісова пісня. Мавка», «Лебедине озеро. Зона», «Сергій Параджанов. Партитура Христа до-мажор», «Молитва за гетьмана Мазепу». У 1992—1993 роках очолював Держкінофонд України. Автор книги «Парадигма кіно». Викладає кінорежисуру у Київському інституті ім. І. Карпенка-Карого.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар