Про шкоду неформального підходу

Дмитро КЛЕПАЧЕВСЬКИЙ

ВСУ в боротьбі зі схемами податкової оптимізації проявив неформальний підхід. Можуть постраждати підприємства, які продають основні фонди за заниженими цінами.

Тенденція

Останнім часом при вирішенні податкових спорів Верховний Суд України (ВСУ) дедалі частіше не лише керується буквою закону, а й намагається з’ясовувати суть конкретних господарських операцій. Особливу увагу судді виявляють до схем оптимізації оподаткування (зокрема, повністю законних). У результаті страждають не лише конкретні підприємства-оптимізатори, а й ті суб’єкти господарювання, які судяться з ДПАУ за аналогічними справами, не будучи «ухильниками».

Досить пригадати постанову ВСУ від 26 листопада 2002 року щодо одного підприємства, якою суд відмовив конкретному платнику податків у праві на податковий кредит і валові витрати у зв’язку з продажем активів одразу після їх придбання за цінами, значно нижчими від цін придбання. У квітні цього року ДПАУ видала лист (№ 7522/7/23-6217), у якому оприлюднила ці прецеденти. При цьому згаданий лист сприйняли майже як заборону з боку ДПАУ на віднесення у витрати вартості купованих товарів, які потім було продано за ціною, нижчою від ціни їх придбання. Враховуючи таку реакцію і з метою запобігання «перегинам» з цього приводу заступник голови ДПАУ Сергій Лєкар обіцяв відкликати цей лист і обіцянки своєї дотримав, але осад, як кажуть, залишився. Як залишилася, втім, і згадана постанова ВСУ.

Цього літа ВСУ ухвалив чергову знакову постанову. Цього разу з приводу придбання і подальшого продажу основних фондів у випадку, коли ці фонди не використовувалися підприємством у власній господарській діяльності (постанова від 20 липня 2004 року). Служителі Феміди відмовили підприємству, яке купило довгобуд, у віднесенні на валові витрати коштів, витрачених на купівлю цього об’єкта. При винесенні рішення суд керувався тим фактом, що підприємство цей довгобуд згодом продало, так і не скориставшись об’єктом.

Утім, законодавство не забороняє власникам продавати свої основні фонди. Однак суд, найімовірніше, угледів у цьому випадку операцію, здійснену з метою мінімізації сплати податків.

Юристи побоюються, що вже цієї осені ДПАУ, узагальнюючи судову практику, може видати черговий циркуляр, спрямований на узагальнення і застосування такої практики. Ну а на місцях це вже може бути доведено до абсурду і знову тлумачитися як заборона на продаж у будь-яких умовах за ціною, нижчою від собівартості. Сподіваємося, що ДПАУ цього разу виявить більше мудрості в доведенні цієї практики до підлеглих.

Погляд Феміди

Передісторія постанови ВСУ від 20 липня така. 2001 року машинно-технологічна станція (МТС) купила недобудовану водонапірну вежу загальною вартістю близько 2,5 млн грн. Підприємство, природно, віднесло цю ціну до валових витрат. За два місяці МТС продала вежу дешево — за 96,8 тис. грн. Саме значна різниця в ціні об’єкта при операціях купівлі-продажу заінтригувала місцевих податківців, які вважали неправомірним віднесення до валових витрат вартості вежі й спробували накласти фінсанкції. Справа дійшла до суду.

Суд першої інстанції податківці виграли. Однак тяжба тривала ще три довгих роки. У квітні 2004 року Вищий господарський суд України (ВХСУ) визнав недійсним рішення податківців. Однак уже 20 липня Верховний Суд ухвалив остаточну постанову на користь податкової інспекції.

Аргументація суддів ВСУ зводилася до того, що, згідно з пунктом 5.1 статті 5 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств», до валових витрат відносяться витрати, пов’язані з компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), які купуються для подальшого використання у власній господарській діяльності підприємства.

Своєю чергою, господарською діяльністю, згідно з тим самим законом, є «будь-яка діяльність особи, направлена на отримання прибутку...» Оскільки операція мала явно збитковий характер, та й сама водонапірна вежа, будучи недобудованою, за призначенням не використовувалася, суд, звичайно, запідозрив недобре. І аргументацію підприємства, яке апелювало до Закону «Про підприємництво в Україні» (що надає право встановлювати ціну реалізації товару лише самому суб’єкту господарювання), сприйняв як непереконливу.

Як уже зазначалося, ВСУ не вперше ухвалює таке рішення за подібних обставин справи. Зокрема, 26 листопада 2002 року було ухвалено постанову, згідно з якою визнавалася правомірність дій податкової інспекції щодо накладення на торгове підприємство фінансових санкцій у розмірі... 16,5 млн грн. Причиною донарахування такої значної суми стало те, що підприємство придбало обладнання за 90,3 тис. грн (і, звісно, віднесло ці гроші до валових витрат) і того самого дня перепродало щойно куплене обладнання за 30,3 тис. грн. Суд фактично погодився з податківцями у тому, що ця операція була спробою оптимізувати сплату податку на прибуток.

На думку юристів, однозначно сказати, що тепер усі подібні спори (предметом яких є правомірність віднесення вартості основних засобів на валові витрати) вирішені заздалегідь, не можна. По-перше, право у нас не прецедентне, а отже, рішення, винесене щодо одного платника, не може бути автоматично поширене на всіх інших.

А по-друге, надто вже суперечлива в цьому випадку практика судів нижчих інстанцій. І яке рішення буде ухвалено, відомо лише суду.

Утім, відтепер слід враховувати, що суди можуть керуватися неформальними критеріями — в описаних випадках основою для ухвалення рішення на користь податкових органів стало те, що суд не отримав обгрунтування економічної доцільності (якщо не вважати такою мету оптимізації сплати податків) проведення операцій. Але ж для підприємства може бути іноді доцільною, і внаслідок саме бізнес-причин (а не лише податкових), реалізація товарів або інших активів за ціною, нижчою від ціни придбання, наприклад, коли змінюється кон’юнктура ринку.

Що робити

Винесення судових рішень з урахуванням економічної доцільності господарських операцій не слід сприймати виключно негативно.

Однак треба бути готовим до того, що суд піде далі суто формальних документальних доказів і вимагатиме розумного пояснення раціональності проведення операцій, які самі по собі є збитковими. До цього треба готуватися заздалегідь.

Приміром, до договору купівлі-продажу, у внутрішні розпорядчі документи підприємства можна внести преамбули, в яких зазначалася б мета відповідних заходів... Такі преамбули в контрактах поширені на Заході, що також зумовлено тамтешньою судовою практикою. За словами старшого партнера юридичної компанії «КМ Партнери» Олександра Мініна, це допоможе суду виявити наміри суб’єкта й ухвалити справедливіше рішення.

Невідомо, як закінчилася б історія з водонапірною вежею, якби підприємству вдалося переконати суд у тому, що об’єкт незавершеного будівництва йому був необхідний для подальшої діяльності, а продати його довелося (за ціною, нижчою від ціни придбання) з об’єктивних причин.

Тож у цьому випадку небезпечний не стільки вельми неформальний підхід судової влади, як потенційна небезпека того, що на основі таких судових рішень і постанов податкові органи почнуть проводити з «перегинами» політику огульного запобігання збитковим операціям. І ми користуємося можливістю звернутися до ДПАУ з проханням довести до підлеглих вимоги, що кожен випадок збиткових операцій має розглядатися окремо, з повним урахуванням специфіки кожного конкретного випадку і що порушувати питання про невизнання валових витрат і податкового кредиту можна лише у разі відсутності в підприємства розумного економічного обгрунтування проведення відповідних операцій.

---

Порада юриста

Олександр МІНІН, старший партнер юридичної компанії «КМ Партнери»:

— Постанова Верховного Суду України від 20 липня цього року свідчить про розвиток тенденції до урахування економічних міркувань при застосуванні правових норм. ВСУ не лише враховує формальний нюанс, а й намагається дослідити бізнес-обгрунтування господарських операцій, які призвели до податкових конфліктів. Критерій економічної обгрунтованості має більш оціночний характер, ніж просто питання про дотримання формальних вимог закону. Зрозуміло, що за такого неформального підходу виникає більше можливостей для суб’єктивізму щодо суб’єктів підприємницької діяльності.

Аби уникнути безпідставних обвинувачень у «податковому оптимізаторстві», підприємствам доцільно використовувати нову стратегію захисту своїх інтересів. Зокрема, коли йдеться про сумнівний з погляду податківців продаж (нижче від ціни придбання), як у наведених прикладах, має сенс у договорах зазначати в преамбулі очікувані економічні вигоди від операції й по-іншому документувати наміри й обгрунтування цих операцій. До таких документів набагато більше довіри, ніж до пояснень, що пишуться тоді, коли запитання вже виникло. Щодо особливо важливих операцій або операцій на великі суми, то можна подумати навіть про їх узгодження з податковими чиновниками. Між іншим, у податківців немає підстав забороняти такі операції за умови їхньої обгрунтованості, оскільки в законодавстві немає заборон на продаж за ціною, нижчою від ціни придбання.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар