«Сеять очи»

Євген ДУБОГРИЗ,
редактор відділу «Ринки»

З чого починається театр, можна посперечатися: для професіоналів — однозначно з вішалки, для когось — з буфета, чи, пардон, з туалету.

А робота журналіста починається зі спілкування з прес-службами. Прес-служба — це такий звір, який має відповідати за спілкування компанії з так званими засобами масової інформації. На ділі дії таких утворень варіюються від банального «ташши и не пушшай» (у стилі «ми зайняті і нічим допомогти не можемо») до підгодовування журналістів з подальшим зливанням «конфіденційної та ексклюзивної інформації».

Іноді працівників прес-служб хочеться абсолютно неласкаво стукнути, наприклад, коли у відповідь на твій офіційний запит приходить не менш офіційна відповідь у стилі «ми не уповноважені це коментувати», а наприкінці дня така потрібна вранці інформація з’являється в лояльнішому ЗМІ. Іноді їх по-людському шкода, коли, уповноважені своїми непослідовними власниками, прес-служби volens-nolens опиняються в положенні булгаковського «гражданина соврамши». Наприклад, прес-служба одного (тоді ще майбутнього) кандидата в президенти тиждень розсилала гнівні одповіді на тему «він не буде», а потім із сором’язливим апломбом оприлюдила реліз під грифом «про висунення». Або ось ще — один великий банк довго заперечував факт купівлі заводу «Росава» поки сам Олександр Ярославський не підтвердив, що акції шинного заводу в нього таки є.

Відрадно, що останнім часом стиль роботи прес-служб почав мінятися з негативного «мама казала не спілкуватися з журналістами по телефону» на більш життєстверджене «и тут я понял, // что я никем не видим, // что нужно сеять очи» Максиміліана Волошина. У сіянні очей часто досягають успіху банки й фінансисти, які обзаводяться кишеньковими журналістами, і трохи рідше — великі корпорації, спілкування яких з пресою часто зводиться до звернень до суду. Кожен формує імідж по-своєму.

І що дивно, часто виявляється, що працюють у прес-службах цілком нормальні люди: зухвала телефонна панночка при особистому спілкуванні перетворюється на милу і скромну дівчину, а офіціозна молода людина не під диктофон може розповісти чимало цікавого «з життя хазяїна».

Тут я подумав: добре все-таки, що цю колонку пишу я, а не людина з прес-служби, інакше вона вийшла б протилежною. І справді, ну за що їм мене любити? Що між нами спільного? Ну хіба що ви, читачі, заради яких, власне, всі ми й стаємо засобами масової інформації.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар