Ртутний король

Світлана та Володимир НЕСТЕРЦОВИ

Олександр Ауербах звільнив Російську імперію від потреби закуповувати ртуть за кордоном. «Ртутну» незалежність Росії забезпечили донбаські інженери.

Олександр Андрійович Ауербах

Вундеркінд

з Тверської губернії

У сім’ї Ауербахів з містечка Кашин Тверської губернії не думали, що син Олександр, який народився 12 лютого 1844 року, виросте технічним вундеркіндом. Можливо, майбутнє Олександра визначив дід, який мав невелику фаянсову фабрику в селі Кузнецово. Допитливий підліток зацікавився не стільки процесом виготовлення посуду, скільки матеріалами, з яких він робився. Почав захоплюватися геологією, збирати зразки породи. У неповних 12 років (!) умовив батьків дозволити йому вступити до Санкт-Петербурзького гірничого інституту, що готував менеджерів для гірничої промисловості та металургії, які швидко розвивалися.

Олександр блискуче склав іспит нарівні з 15-16-річними абітурієнтами і 1863 року в чині поручика з успіхом закінчив інститут. Працюючи в Гірничому департаменті, проводив геологорозвідку кам’яного вугілля в Самарському регіоні, за чесність і економію (з виділених 25 тис. казенних рублів витратив на дослідження лише 16 тис.) був нагороджений орденом Святого Станіслава. Захоплювався мінералогією, в 24 роки захистив кандидатську дисертацію на тему «Про турмалін російських родовищ». Дисертація, опублікована 1868 року в «Горном журнале», дістала чимало позитивних відгуків фахівців. Талановитого молодого інженера за рекомендацією Гірничого інституту відрядили на стажування за кордон до професорів Деклуазо, Ріхтера, Шрауфа. Повернувшись за рік на батьківщину, Ауербах був обраний ад’юнкт-професором кафедри мінералогії, згодом він очолив її, успішно поєднуючи викладацьку роботу з практикою.

Толстой, кохання і Париж

60-70-ті роки XIX століття — період бурхливого будівництва залізниць по всій імперії з одночасною активізацією розвідки та видобутку кам’яного вугілля, залученням іноземних капіталів у ці галузі економіки. Спочатку геологорозвідувальні роботи доручалися іноземним фахівцям, однак незабаром до них почали підключатися й російські інженери.

1870 року Олександр Ауербах за дорученням лондонського банкірського дому «Томсон і Боннар» проводив розвідувальні роботи в Підмосков’ї, потім отримав цікавішу й вигіднішу пропозицію від французької компанії Soсiete Miniere et Industrielle щодо розробки кам’яновугільних покладів. Але в Підмосков’ї вугільні родовища виявилися низької якості. І Ауербах у своєму листі до виконавчого директора компанії від 7 травня 1870 року пропонує розпочати розвідувальні роботи на Донбасі, який набував дедалі більшої популярності як серед фахівців, так і серед підприємців. Проте французи на пропозицію не відреагували.

Однак Ауербах і далі думав про проведення розвідувальних робіт на Донбасі — він залишив кафедру і регулярно відвідував регіон. Тоді ж він познайомився із сестрами Берс, які ввели його в літературні кола, познайомили з Львом Миколайовичем Толстим, з яким в Ауербаха згодом зав’язалися дружні стосунки. Серед богеми Олександр зустрів і свою майбутню дружину Софію Павлівну Берггольц, племінницю письменника Євгена Маркова. У січні 1872 року вони одружилися.

А за півроку французька компанія, нарешті пересвідчившись у безперспективності своїх геологорозвідувальних робіт у Підмосков’ї, запросила Ауербаха до Парижа. Зі зразками знайденого донбаського вугілля він приїхав до столиці Франції і виступив перед правлінням з натхненною доповіддю. Керівництво компанії прийняло рішення будувати на Донбасі великі вугільні копальні! Ауербаха призначили офіційним представником компанії в Донбасі, керуючим майбутніми копальнями з широкими повноваженнями: розвідка родовищ, придбання відповідних земель, спорудження на них копалень, організація видобутку кам’яного вугілля.

Донбас

1873 року інженер за 250 тис. рублів придбав у Шабельського село Курахове площею 2500 десятин, орендував маєток братів Рутченків на умовах щорічної виплати кожному по 6000 рублів і розпочав будівництво двох копалень.

На жаль, інтерес французів до Донбасу виявився нетривалим. Компанія Societe Miniere et Industrielle зазнала значних збитків під час будівництва очисних споруд Москви-ріки. Щоб мінімізувати втрати, французи різко скоротили фінансування на Донбасі. Протестуючи проти політики скорочень, 1876 року Ауербах відмовився від посади керівника копальнями, розірвав контракт і виїхав із сім’єю з Курахова до Петербурга, а незабаром — до Богословського округу Пермської губернії як керуючий мідеплавильними заводами.

Відкриття Міненкова

Однак зв’язків з Донбасом Ауербах не розірвав: брав участь у роботі місцевих з’їздів гірничопромисловців, консультував землевласників, наприклад, поміщика Карпова, який хотів на своїх землях, де були виявлені вугільні пласти, збудувати власну копальню.

1885 року Ауербах познайомився з донбаським інженером, управляючим Чегарським вугільним родовищем Аркадієм Васильовичем Міненковим та з його відкриттям. 1879 року Міненков випадково відкрив в Нікітовці (нині район Горлівки) родовище ртутної руди: чекаючи потяга на Харків, вирішив пройтися пристанційним селищем і звернув увагу на кам’яні огорожі довкола будинків, складені з пісковика з червонуватими вкрапленнями. Розпитавши мешканців, Міненков з’ясував, де знаходяться каменоломні. Це були давні шахти завглибшки 12-20 метрів, просто «набиті кіновар’ю і ртутною рудою». Аркадій Васильович звернувся до Ауербаха як відомого фахівця гірничої справи за порадою.

Проаналізувавши матеріали Міненкова та пересвідчившись у перспективності знайденого родовища, Ауербах разом з першовідкривачем і ще кількома компаньйонами організував артіль «на вірі» (юридичний термін. — Авт.) — «Артіль ртутного виробництва «Ауербах і КО». 3 березня 1885 року було укладено орендний договір з громадою нікітовських селян на право розробки на їхніх землях ртутних руд.

Для вивчення досвіду видобутку ртуті Ауербах з Міненковим поїхали до Австрії та Іспанії, на той період — світових центрів видобутку ртуті та основних країн — постачальників ртуті до Росії. Після приїзду з-за кордону вирішили будувати в Нікітовці копальню, завод «із сублімації ртуті» та житлове селище. Весь виробничий комплекс називався ім’ям дружини Ауербаха — «Софіївський». Крім заводу до нього входили шахти з видобутку руди «Софія», «Чегарники», «Железнянка», пізніше також вугільні шахти. Будівництво заводу розпочали навесні 1886 року, а вже 14 грудня було випалено першу руду.

В особистому житті Олександра Андрійовича також усе складалося добре. У нього народилися два сини — Сергій і Володимир. Сім’я жила в Петербурзі неподалік Зимового палацу. Ауербах був вхожим до імператриці Марії Федорівни.

Аста ла віста, Іспаніє

До створення Нікітовського виробничого комплексу ртуть у Російській імперії видобувалася на Уралі. Однак уральська ртуть не мала промислового значення. Тому для виробничих потреб ртуть ввозили з Іспанії та Австрії. Нікітовський завод не тільки забезпечив імперію ртуттю, а й почав її експортувати — в середині 90-х років XIX століття нікітовська ртуть почала витісняти з міжнародного ринку австрійську й іспанську. Про це Ауербах писав у своїй статті «Опис ртутної копальні і заводу»: «На початку 80-х років ХІХ століття створено нове, якого не існувало раніше в Росії, і дуже важливе підприємство з виробництва ртуті, яке задовольняє внутрішню потребу країни в металі...»

Виробничий комплекс постійно розширювався, нарощуючи обсяги продукції. Тільки за перші три роки було видобуто 1 125 000 пудів руди. Щоб забезпечити завод сировиною, постійно закладалися нові копальні.

Ауербах хоча й мав свій будинок і правління своєї компанії в Петербурзі, проте більше часу проводив на Донбасі. При цьому Олександр Андрійович приділяв багато часу не тільки виробничим питанням, а й розв’язанню соціально-побутових проблем. Усім службовцям і кваліфікованим робітникам 20 числа кожного місяця виплачувалося жалування, а на Великдень та Різдво — винагороди в розмірі місячного окладу. Для службовців було побудовано п’ять двоквартирних будинків по три кімнати в кожній квартирі, для кваліфікованих робітників — дванадцять таких самих будинків з розрахунку по дві кімнати на квартиру. Сімейним некадровим робітникам надавалися будиночки-землянки. Неодружені робітники жили у п’ятьох великих казармах. Для опалювання будинків службовцям і робітникам безплатно підвозили вугілля та воду, також безплатно видавалися ліки. Пізніше було збудовано лікарню і школу.

Кадри вирішили все

1895 року в артілі виникли фінансові труднощі, пов’язані з капітальними витратами на розширення та погашенням кредитів. Щоб вирішити проблему, в травні 1896 року артіль перетворили на акціонерне товариство «Ртутна справа Ауербаха і КО» зі статутним капіталом у 2 250 000 рублів, розподілених у 12 000 акцій по 187 руб. 50 к. за кожну.

Перші два роки роботи АТ дали позитивний результат. Тільки за 1897 рік було видобуто 5,8 млн пудів руди, виплавлено 37 600 пудів ртуті, піднято на-гора 1 540 000 пудів вугілля. Нове підприємство Ауербаха почало конкурувати на міжнародному ринку і привернуло увагу багатьох іноземних бізнесменів. Лондонський банк Ротшильда, що володів найбільшою у світі ртутною копальнею в Іспанії, запропонував Ауербахові продати підприємство. Однак на загальних зборах АТ банку вирішили відмовити.

1897 року в керівництві підприємства сталися зміни за «сімейним принципом», як виявилося надалі — не на краще. Замість досвідченого інженера, одного із засновників старої артілі Міненкова посаду управляючого копальнею посів родич Ауербаха гірничий інженер Шамарін, директором заводу було призначено двоюрідного брата Ауербаха, а син Олександра Андрійовича Сергій (випускник Гірничого інституту) став керуючим вугільною копальнею. Брак досвідчених фахівців-практиків одразу позначився на діяльності товариства — видобуток ртуті та вугілля скоротився.

Проаналізувавши рентабельність підприємства, Ауербах запропонував зробити акцент на розвитку вугільної копальні і збільшити видобуток вугілля до 7-10 млн пудів. Спираючись на розрахунки Ауербаха, акціонерне товариство будує поблизу копальні сортувальну та вуглепромивну фабрики, підводить туди водогін. Увесь прибуток від ртутного виробництва, починаючи з 1898 року, почали вкладати у вугільну копальню. Як результат — ртутний бізнес занепав, а за ним — погіршилося загальне фінансове становище товариства.

Ще одне лихо прийшло у січні 1899 року — на шахті «Софія» сталася пожежа, шахту було затоплено, і вона тимчасово вийшла з виробничого циклу. Значна частина робітників «Софії» вирішила замість шкідливого виробництва вирушити до середніх губерній Росії на збір урожаю.

Акціонери АТ знайшли спосіб урятувати бізнес, скориставшись високим попитом на кокс завдяки бурхливому розвитку металургійної промисловості. Товариство уклало договір з фірмою «Еванс Коппе» на спорудження 60 коксових печей протягом 1900-1901 років. За договором, після п’яти років експлуатації печі переходили в повну власність акціонерного товариства. За другим договором, укладеним з Управлінням залізниць на постачання 50 млн пудів вугілля протягом шести років, акціонерне товариство відразу ж отримало аванс у 500 000 руб. — гроші спрямували на закладення нової шахти «Марія» та реконструкцію шахти «Людмила».

Криза

Однак подальшим перспективним планам Ауербаха зашкодила економічна криза в Росії 1900-1902 років. Різко знизився попит на вугілля і метал, що призвело до значного зниження цін і скорочення виробництва. Складне фінансове становище товариства, змушеного шукати кошти на погашення позик, виплату відсотків і неустойок, погіршилося ще більше.

У пошуках виходу зі складної ситуації Ауербах організовує в Москві склад збуту продукції, однак уже перший рік його роботи замість прибутку приніс збитки. Негативно позначилася на діяльності товариства російсько-японська війна 1904-1905 років. І ось на загальних зборах акціонерів 7 жовтня 1906 року було ухвалено «заснувати адміністрацію кредиторів над майном і справами товариства», не вкладати нові кошти, а шукати солідних підприємців для продажу їм або здачі в оренду ртутних і вугільних копалень.

Такого підприємця незабаром знайшли. Купець Животовський уклав з товариством договір оренди на 12 років вугільної копальні з правом передачі договору іншим особам і товариствам. І вже 30 травня 1907 року Животовський за участю Азово-Донського банку створив у Брюсселі акціонерне товариство «Оренда вугільних покладів Ауербаха», яке фінансувалося римським банком, і передав йому всі свої права. Це товариство експлуатувало вугільну копальню з 1908 до 1910 року, однак через подальшу кризу та велику заборгованість кредиторам відмовилося від оренди і самоліквідувалося. Ртутну копальню після 1908 року за браком коштів було поставлено на консервацію, а шахти затоплено. До 1912 року підприємство практично не працювало.

Nota bene!

Після нової реорганізації власником товариства «Оренда вугільних покладів Ауербаха» став Азово-Донський банк. 1912 року в Російській імперії почалося економічне піднесення. Акціонерне товариство крім експлуатації вугільних покладів почало нову розвідку ртутних руд, 1913 року придбало вугільне родовище в Олексіївського гірничопромислового товариства. Розвідка ртутних руд дала обнадійливі результати, і було ухвалено будувати нове підприємство, оскільки старий завод було розукомплектовано.

1914 року з австрійською фірмою «Аухаген» було укладено договір на спорудження заводу з виробництва ртуті. Однак будівництво перервала Перша світова війна. 1915 року на недобудованому заводі було встановлено обладнання і з колишніх запасів руди організовано виробництво ртуті для потреб військової промисловості. Ауербахові не вдалося продовжити участь у відродженні свого дітища — 1916 року спадковий дворянин, дійсний статський радник Олександр Андрійович Ауербах, який поставив на сучасну наукову основу ртутне виробництво, рівного якому не було в Росії, помер.

З жовтневими подіями 1917 року товариство «Ртутна і вугільна справа Ауербаха і КО» припинило діяльність, а 23 січня 1918 року підприємство було націоналізовано.

У наш час, у 1991-1992 роках, Нікітовський ртутний комбінат було оголошено банкрутом, а потім викуплено частинами. Сьогодні на його базі працюють ТОВ «Нікітовська ртуть», «Завод прецизійних матеріалів», а також державне підприємство, що опікується гідрозахистом прилеглих територій. Зауважимо, що недавня інвентаризація родовищ Донбасу засвідчила наявність великої кількості ртутних пластів. Більшість фахівців упевнені, що за наявності відповідних інвестицій відродити унікальне виробництво ртуті в Україні цілком можливо.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар