Тема номера

Лобізму в нас немає

Тетяна ЗОЛОТАРЬОВА

Те, що в законодавчій владі називається лобізмом, у виконавчій — уже корупція.

Серед «виразок буржуазного суспільства», про які розповідала в радянські часи передача «Міжнародна панорама», було й таке явище, як лобізм. І якщо радянська людина ніяк не могла зрозуміти, що таке інфляція, від якої також потерпали закордонні трудящі (які, між іншим, влаштовували страшне безладдя, якщо вона раптом зростала на відсоток-другий), то з лобізмом було відносно зрозуміло. А виходило наступне. Сидять на Капітолійському пагорбі (чи де вони там сидять) американські депутати, а їм з усіх боків несуть грошики різні військово-промислові комплекси, транснаціональні корпорації та інші гнобителі трудящих. Депутати грошенята беруть і за це експлуатують людину людиною. Щоправда, завжди десь у підсвідомості — так, а як же ж... Проте до формулювання ніколи не доходило.

Про лобізм слід написати хоча б тому, що, як ми ще переконаємося, його немає. Тобто тут ми стикаємося з явищем, зворотним широковідомому феномену ховраха, якого немає, але він є. Тут все навпаки — всі кричать про лобізм, згадують всесильних лобістів доречно й недоречно, а їх немає.

Для початку нагадаємо, що слівце походить не від слова «лоб», яким, слід вважати, «лобісти» пробивають будь-які перешкоди, а від слова «лобі» — тобто хол, нижній поверх, де зазвичай були розташовані приймальні різних посадових осіб, зокрема й депутатів англійського парламенту. Отже, лобісти — це завсідники приймальних, які атакують депутата своїми проханнями й вимогами.

Тепер найважливіше. Депутати, особливо вибрані, як в Англії, за мажоритарними округами, за визначенням, представляють інтереси своїх виборців разом з інтересами підприємств, різних товариств певного округу. Однак не всі здатні постійно нагадувати депутатам про свої інтереси, деякі навіть не підозрюють про те, що в них є інтереси і їх можна перед кимось обстоювати. Для цього й існують лобісти, робота яких полягає в тому, щоб збирати різноманітні інтереси й за невелику винагороду повідомляти про них депутатам.

Утім, британський приклад не зовсім коректний, і хоча лобізм і виник на Туманному Альбіоні, але надалі до нього ставилися доволі прохолодно. А ось у США лобізм узаконений, існує легально. У будь-якому разі першу особливість справжнього лобіста ми засвоїли — він збирає гроші з груп інтересів (відставних футболістів, гомосексуалістів, домогосподарок, «Кока-Коли» тощо) і переконує депутатів у тому, що непогано було б ухвалити той чи інший закон. Однак грошей депутатам лобіст не дає!!! Гроші груп інтересів ідуть на піар і на хліб самому лобісту.

Друга особливість — лобіст переконує не якихось там «своїх» депутатів, а всіх депутатів парламенту, тому що рішення приймає більшість. Тобто головна робота лобіста полягає в тому, щоб переконати законодавців: від прийняття рішення на користь тієї чи іншої групи нічого страшного не станеться... Згадую, коли я дізналася про те, що населення СРСР становить 250 мільйонів, перша думка, що майнула, була такою: а чому б їм усім не скинутися по копійці на мою користь? Від кожного не убуде, а мені приємно. Здивування від того, що така проста ідея не приходить у голови іншого населення нашої колишньої Батьківщини, ще довго не залишало мене. Тепер я розумію, що мені не вистачало хороших лобістів. Гадаю, за 10% ми домовилися б.

Власне, в цьому й полягає економічна шкода лобізму — з його допомогою групи інтересів отримують абсолютно невиправдані переваги, замінюючи конкуренцію політичним процесом. Водночас складно відокремити власне лобізм від звичайної (і передбаченої посадою) роботи депутата. Адже феномен лобізму грунтується на тому, що депутат є водночас і представником (тобто має обстоювати інтереси тих, кого представляє), і законодавцем (тобто повинен ухвалювати закони, дія яких стосується всіх без винятку). Знайти баланс у цій дилемі вдається не завжди. Очевидно, це одна зі статей витрат у прейскуранті під назвою «ціна демократії». Зрештою, пропозиції лобістів проходять усі необхідні процедури, їх відкрито й публічно обговорюють (іноді впродовж кількох років), а потім ставлять на голосування. Кому не подобається — той не голосує. Демократична процедура не порушується від того, що законопроект потрапив у парламент від лобістської контори.

Тепер звернімо увагу на такий простий факт — про уряд не йдеться. Це й не дивно. У демократичних країнах (у яких тільки й може існувати явище лобізму) уряд виконує лише ту роботу, яку йому доручив на виборах народ. Якщо до уряду прийде лобіст і переконає його робити не те, що він обіцяв, а те, чого хочеться лобісту, принципи демократії буде порушено. Виконавча влада обирається для реалізації своєї програми (і саме такі повноваження дає їй виборець), законодавча — для законотворчості загалом. Тому лобізм у законодавчій владі природний, а у виконавчій називається корупцією. У Сполучених Штатах ці дві гілки влади існують абсолютно роздільно, і тому тут узаконено лобістські контори. А ось у Європі, де виконавчу владу формує парламент, до лобізму ставляться прохолодніше, оскільки уряд де-факто — частина парламенту, тому й лобізм від корупції тут відокремити складніше. Щоправда, і в таких країнах існує лобістська діяльність, але вона не має здебільшого, на відміну від Америки, професійного характеру. Так — помітингували, вибили щось і розійшлися...

Отже, в результаті маємо визначення: лобізм — це спосіб комунікації груп інтересів із законодавцями, властивий переважно Сполученим Штатам Америки. А що ж тоді роблять у нас ці... кого лобістами називають?

Почнемо з того, що в нас ніяк не можуть розібратися — хто від кого походить, хто кому начальник і хто кому лікар. У нас, наприклад, кричать про перехід до парламентської республіки, формують якісь «більшості» й «коаліції» і водночас забороняють депутатам бути міністрами. Проте в парламентській республіці це природно й необхідно. Це в Америці такого не можна, а в Європі — будь ласка. Та й виконавчу владу нашу жоден виборець ні про що не просив і не обирав її. Вона сама до нього прийшла й розповіла, що тут з ним робитиме. Тому встановити міру порушення принципів в Україні нелегко, бо незрозуміло, де ці принципи.

Утім, напевне можна сказати одне — будь-який лобіст, хоч у якій країні він мешкає, перебуває поза органами влади. Лобіста-депутата чи лобіста-міністра не може бути за визначенням. Зрозуміло, що й депутат, і міністр обстоюють чиїсь інтереси чи то за переконанням, чи то тому, що так треба. Проте в будь-якому разі ці інтереси чітко окреслені. Чужих інтересів нам не треба. Натомість лобісту все одно, інтереси якої групи обстоювати. І якщо чесно, зовсім не зрозуміло, яка користь виборцю від депутата-лобіста, який сьогодні проштовхує одне, а завтра — інше.

Загалом «лобізмом» в Україні називають те, що в усьому світі називається «корупцією». Адже те, що називають у нас лобізмом: а) трапляється переважно у виконавчій владі; б) відбувається за допомогою політиків, а не сторонніх осіб. Діяльність ця є відкритою, про неї розповідають у телевізійних новинах. Не будеш же в такому разі називати шанованих людей корупціонерами. От і доводиться вивертатися. Шкода, звичайно. Адже в результаті в головах у всіх без винятку з’являється шкідлива для розуміння дійсності плутанина. Якщо це лобізм, то що ж тоді корупція? І якщо раптом у нас з’явиться справжній, цивілізований лобізм, то як його називати? Отож зіпсували слово. Треба буде нове вигадати.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар