Ігри фаворитів.
Віктор Ющенко: «Американська мрія» made in Ukraine

Кость БОНДАРЕНКО
Інститут національної стратегії

Вибори 2004 року нагадують виборчу кампанію 1994 року: тоді виборці були переконані, що наступним президентом України стане Леонід. Тепер більшість наших громадян знають, що майбутнього президента зватимуть Віктором. Попри впевненість у імені майбутнього президента, найважливіші для виборця запитання поки що без відповіді: в якій державі доведеться жити завтра? Чим Україна Ющенка відрізнятиметься від України Януковича? Яка доля чекатиме на нинішню систему, асоційовану з іменем Кучми, зокрема на самого Кучму, голову його адміністрації Медведчука, інших одіозних політичних фігур з іміджем олігархів? Яке майбутнє Януковича у разі перемоги Ющенка і навпаки? Щоб знайти відповіді на ці запитання, потрібно зрозуміти психологічні особливості обох кандидатів. А також принципи, на яких формувалися їхні нинішні команди і, ймовірно, формуватимуться майбутні у разі їх перемоги.

Віктор Андрійович Ющенко народився в селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області 23 лютого 1954 року в сім’ї учителів. На формування особистості Ющенка у ранньому дитинстві мали вплив кілька чинників. Приміром, чинник походження з родини сільських інтелігентів (у 50-х роках ставлення до вчителів та медиків у селах України було набагато шанобливішим, ніж нині), чинник походження з українсько-російського порубіжжя (він присутній також при формуванні психологічного типу Леоніда Кучми), чинник авторитетного і жорсткого батька, колишнього фронтовика, слово якого було законом для Віктора Ющенка. Зрештою, чинник молодшого брата (у сім’ї ріс старший брат, Петро, нині — народний депутат України).

За наполяганням батька Віктор Ющенко поїхав навчатися до Тернополя у фінансово-економічний інститут — батько мріяв, щоб син був колгоспним обліковцем. Саме тут продовжується формування особистості Ющенка: він (єдиний «східняк» у студентській групі) починає активно вивчати побут, звичаї та традиції, які дуже шануються на Західній Україні. Так у світогляді Віктора Ющенка відбулася рецепція західноукраїнських культурних цінностей на східноукраїнський (слобожанський) грунт.

Після служби в армії Ющенко працює бухгалтером на рідній Сумщині. Потім переходить на роботу в банківські структури. У липні 1985 року його призначають заступником начальника управління кредитування і фінансування колгоспів, агропромислових об’єднань і міжгосподарських підприємств Сумської області. У 1986 році Ющенко переїхав на роботу до Києва — заступником начальника управління кредитування сільського господарства агропромислового комплексу в Українській республіканській конторі Держбанку СРСР. Далі — робота в Агропромбанку СРСР.

У пошуках «батька»

Як економіст і політик Віктор Ющенко формувався під виразним впливом Вадима Гетьмана — другого за рахунком голови Національного банку України. У 1987 році Вадим Гетьман очолив Агропромбанк і запросив на роботу нову команду економістів. Одним з тих, хто був покликаний Гетьманом до роботи у його банківській структурі, виявився і Ющенко, який очолив планово-економічне управління. У грудні 1989 року Ющенка призначають заступником голови правління банку. Наступного року українське відділення Агропромбанку СРСР було перетворено на акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна».

У квітні 1992 року Гетьман робить Ющенку пропозицію стати першим його заступником. Ющенко погоджується. Фактично в цей час Вадим Гетьман очолює Національний банк України, і Ющенку доводиться керувати справами банку «Україна». На початку 90-х Гетьман починає формувати своєрідне фінансове угруповання — один з перших вітчизняних «кланів», які мали вступити в боротьбу за контроль над певними сферами економіки. Він також пропонує механізми цивілізованої гри при розподілі економічного «пирога» між різноманітними фінансовими групами. Будучи внутрішньо чесною і порядною людиною, обстоюючи насамперед українські інтереси, Гетьман виявився романтиком і поплатився не лише становищем у суспільстві, а й життям.

У моральному сенсі Гетьман значною мірою замінив Ющенкові батька. Ющенку взагалі властива схильність до створення для себе певних кумирів і потрапляння під вплив цих кумирів. Виховуючись під впливом батькового авторитету, він підсвідомо все життя вестиме «пошук батька». Спершу таким «батьком» для Ющенка був Вадим Гетьман, потім — Леонід Кучма, далі пошуки кидали Ющенка в обійми то Івана Плюща, то інших політиків.

З подачі Івана Степановича у січні 1993 року Ющенка було призначено головою Національного банку України. Приблизно з 1997 року Віктор Ющенко починає не лише кар’єру економіста, а й кар’єру політика. При цьому перехід Ющенка у політичну площину збігається в часі з його другим шлюбом — з Катериною Чумаченко, вольовою і рішучою жінкою, яка мала вагомі зв’язки з Держдепартаментом США.

Фахівці з PR-технологій розповідали про один цікавий момент: іміджмейкери, що працювали з Віктором Ющенком, запропонували йому давно апробовану на Заході (зокрема, в США) програму, на основі якої у повоєнний час готували релігійних проповідників. У межах цієї програми людину вчать правильно жестикулювати, правильно дивитися (не в очі співрозмовнику, а ніби над ним), говорити загальні речі, не вдаючись до конкретики. Саме тому в політичних колах за Віктором Ющенком закріпилося прізвисько «месія» — прихильники сприймають цей «титул» з пошаною, супротивники — з іронією, але слово «месія» вже зрослося у свідомості загалу з ім’ям Ющенка.

«Священна корова» націонал-демократії

У 1997 році Віктор Ющенко засвітився серед засновників Народно-демократичної партії і навіть отримав пропозицію увійти до партійного списку НДП. Щоправда, відмовився. У 1998 році представники партії «Реформи і порядок» пропонували Ющенкові балотуватися у президенти на виборах 1999 року. Ющенко знову відмовився. Кажуть, цій відмові значною мірою сприяв радник Президента Олександр Волков: за однією з версій, саме Волков відрадив Ющенка балотуватися, пообіцявши в обмін на підтримку Леоніда Кучми пост прем’єр-міністра. Ющенко погодився і навіть увійшов до наглядової ради волковського фонду «Соціальний захист» — одного з технологічних штабів тодішнього провладного кандидата.

Олександр Волков слів на вітер не кидав — у грудні 1999 року, невдовзі після інавгурації, Президент призначив Ющенка прем’єр-міністром України. На цей час за плечима в Ющенка була велика кількість здобутків економічного характеру. Він став одним з «батьків» української валюти — гривні. Разом з Павлом Лазаренком Віктор Ющенко створив умови для подолання інфляції та кризових явищ в економіці України. У 1998 році завдяки старанням Ющенка Україна уникла катастрофічних наслідків фінансового краху.

Прем’єрство Ющенка позначилося чималою кількістю позитивних зрушень. Уряд розрахувався з боргами перед населенням — із заробітної плати, пенсій, стипендій. Було створено нові правила гри на енергетичному ринку, які призвели до підриву могутності олігархічних кланів.

Водночас слід зазначити, що прихід Ющенка до влади мав кілька побічних ефектів. Зокрема, це стало аргументом для націонал-демократів: протягом півтора року вони утримувалися від жорсткої критики влади й переходу в опозицію. У січні — лютому 2000 року націонал-демократи і прихильники Леоніда Кучми утворили спільну парламентську більшість, пішовши на парламентський переворот, — аргументом було те, що «ми підтримуємо не стільки Кучму, скільки Ющенка». На початку 2001 року, в розпал акцій «Україна без Кучми», Віктор Пинзеник на зборах активу партії «Реформи і порядок» сказав: «Ми не можемо виступати проти влади, тому що у владі перебуває Віктор Ющенко». Ющенко поступово перетворився на «священну корову» націонал-демократії.

Водночас сам Ющенко вдався до критики опозиції. У сумнозвісному «листі трьох» він рішуче засудив її дії. Багато хто вважає, що саме Ющенко навесні 2001 року врятував режим Кучми від падіння. Хоча це йому не допомогло: Президент відверто побоювався авторитету та популярності Ющенка. Окрім того, в Ющенка було чимало недоброзичливців — найвідвертішим з-поміж них був Віктор Медведчук, глава СДПУ(О).

Політика медитації

26 квітня 2001 року Віктора Ющенка відправляють у відставку. Кілька місяців він перебуває на дачі, ведучи консультації та ухиляючись від коментарів. Особлива риса Ющенка: отримавши перемогу чи поразку, він змушений зупинитися і деякий час «помедитувати», втрачаючи час, не вдаючись до реваншу або не розвиваючи перемогу.

Так, «медитації» травня — червня 2001 року призвели до заяви про створення блоку «Наша Україна», що об’єднав розрізнений націонал-демократичний табір — обидва Рухи, партію «Реформи і порядок», дрібніші партійні утворення з кількома «грошовими мішками», лояльними до Ющенка. Через рік отримавши перемогу для свого блоку на виборах, Ющенко знову зачинився на дачі й цю перемогу фактично втратив. З депутатів, що пройшли у парламент за партійними списками та по «мажоритарці», Ющенкові вдалося створити фракцію, що налічувала понад сто осіб. Однак при цьому він не зміг створити довкола себе парламентської більшості. Не зміг навіть провести своїх людей у керівництво парламенту.

Протягом літа 2002 року Ющенка намагалися переконати в тому, що його місце — у лавах опозиції. На певному етапі Ющенко погодився й наприкінці серпня дав доручення Роману Безсмертному, своєму найближчому соратникові, підписати угоду про створення коаліції з Комуністичною і Соціалістичною партіями та Блоком Юлії Тимошенко. У вересні 2002 року коаліція виступила під антивладними гаслами.

Практично ніхто не вірив у те, що Ющенко може бути послідовним опозиціонером. Його називали найслабшою ланкою в опозиційному ланцюгу. Справді, Ющенко не втрачав надії на те, що з Леонідом Кучмою буде досягнуто порозуміння. Кінець 2002-го і 2003 рік пройшли у перманентних консультаціях між Президентом та лідером «Нашої України». Вже на той час було зрозуміло: Ющенко балотуватиметься на президентських виборах. Йшлося лише про те, чи зробить на нього ставку чинний Президент, чи погодиться визнати в ньому свого спадкоємця?

У липні 2004 року Ющенко офіційно зареєструвався кандидатом у президенти і розпочав свою виборчу кампанію. На сьогоднішній день за різними соціологічними даними його готові підтримати від 28 до 34% українських виборців.

---

Віктор Ющенко: особистий портрет

Любить: Живопис, літературу, мандрувати Україною, зустрічатися з простими людьми, працювати, малиновий колір, опановувати нові види спорту, червоне вино, українську кухню, свій фірмовий зелений салат, канал «Діскавері», ходити в гори, вишивані рушники, старовинні предмети народного побуту.

Не любить: Снідати, міцних напоїв, пасивного способу життя, користолюбства, зрадництва, песимізму, зосереджуватися на негативі, людей, котрі сприймають Україну як вотчину, цензуру, музичну попсу, протокольні заходи.

Улюблені книги: Історична література, мемуари з історії України, творчість Ліни Костенко, Юрія Андруховича.

Кіно: Намагається бувати на прем’єрах українських фільмів. Цікавиться новинками європейського кінематографа, голівудські блокбастери не дивиться.

Відпочинок: Завжди активний. Якщо приїздить на море, займається дайвінгом, якщо в гори — пішки обходить усі околиці.

Захоплення: Бджолярство, колекціонування, гірський туризм, альпінізм, малювання. Під час нинішньої кампанії захопився фотографією.

---

Кадровий потенціал команди Ющенка

Половина кадрового потенціалу Ющенка — це політики, які були при владі і тепер прагнуть повернення до неї. При підписанні коаліційної угоди між «Нашою Україною» і Блоком Юлії Тимошенко окремо зазначалося, що питання розподілу посад після виборів вирішено. Очевидно, що цей розподіл не може бути за схемою «50 на 50». І виглядати він може так:

Адміністрація Президента

Глава та заступники: Роман Безсмертний, Олег Рибачук, Ігор Гринів (сьогоднішні штабісти), Анатолій Матвієнко.

Кабінет Міністрів

Прем’єр-міністр: Юлія Тимошенко, Петро Порошенко, Юрій Єхануров, Віктор Пинзеник.

Міністри та голови державних комітетів:

Економіки: Олександр Турчинов, Іван Васюник, Юрій Єхануров, Євген Жовтяк, Олександр Морозов, Павло Качур, Віктор Пинзеник.

Палива та енергетики: Микола Мартиненко, Олександр Гудима, Петро Сабашук, Юлія Тимошенко.

Закордонних справ: Борис Тарасюк

Юстиції: Микола Катеринчук, Сергій Головатий, Ігор Коліушко, Ігор Осташ

Оборони та внутрішніх справ: Олександр Скіпальський, Костянтин Морозов, Георгій Манчуленко, Юрій Кармазін.

Культури і мистецтв: Оксана Білозір, Лесь Танюк, Богдан Ступка.

Освіти і науки: Ігор Юхновський, Микола Жулинський, Павло Мовчан.

У справах сім’ї, дітей та молоді: В’ячеслав Кириленко, Юрій Павленко.

Охорони навколишнього середовища: Іван Заєць.

Аграрної політики: Іван Томич.

З питань інформаційної політики: Микола Томенко, Микола Артеменко, Іван Драч.

У справах національностей та міграції: Мустафа Джемілэв, Рефат Чубаров.

Верховна Рада

Спікер та віце-спікери: Іван Плющ, Юрій Ключковський.

За матеріалами медіацентру «Кандидат» (www.kandydat.com.ua)

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар