Президентська масовка. Малорейтингові кандидати заробляють на лідерах гонки

Володимир ФЕСЕНКО
Центр прикладних політичних досліджень «Пента»

У великій виборчій грі кожен малорейтинговий кандидат відіграє свою роль. А шанси на перемогу, точніше їх відсутність, — однакові.

Виборча кампанія 2004 року, напевно, стане рекордною за кількістю кандидатів на посаду глави держави. У цьому почесному статусі на цих виборах побували 26 осіб, після етапу збирання підписів на свою підтримку їх залишилося 24 (у президентських виборах 1991 року брали участь 6 кандидатів, 1994-го — 7, 1999-го — 13). Можливо, хтось ще зійде з дистанції, щоб повернути собі заставу в 500 тис. грн. Щоправда, навряд чи список прізвищ у бюлетені для голосування стане значно коротшим. Найімовірніше, в ньому залишаться імена близько двох десятків претендентів.

За кількістю кандидатів на президентство Україна не має конкурентів і за кордоном. На прямих президентських виборах, що відбулися 2004 року, найбільшу кількість кандидатів було зафіксовано у Словаччині (12), 2003 року — в Чорногорії (11). У сусідній Росії в президентських перегонах 1996 і 2000 років взяли участь по 11 кандидатів, 2004-го — 6 (хоча висувалися 10).

Чим пояснити таку велику кількість претендентів на вищу посаду в державі? Адже реальні шанси на перемогу, за даними соціологічних опитувань та оцінками експертів, мають тільки два кандидати — Віктор Ющенко і Віктор Янукович. На хід виборчої кампанії та результати виборів у першому турі, а непрямо і в другому, можуть істотно вплинути також лідери лівих партій — Петро Симоненко (КПУ) і Олександр Мороз (Соціалістична партія). Інших можна сміливо записати в масовку президентських виборів, бо вони технічні кандидати — аутсайдери виборчої гонки, які обслуговують інтереси фаворитів виборів.

Річ у тім, що згідно із законом територіальні та дільничні виборчі комісії формуються з кандидатур, поданих кандидатами у президенти. До того ж для цього малорейтинговим учасникам навіть не доведеться шукати тисячі кандидатур у різних регіонах країни для включення до складу виборчкомів (загалом по країні їх буде створено близько 30 тисяч). Від їхнього імені комісії формуватимуть фаворити кампанії. З цього погляду низка кандидатів, по суті, є номінальними технологічними фігурами, заявленими для участі у виборах з конкретною функціональною метою — використання квоти кандидата при формуванні виборчих комісій. Деякі з кандидатів, можливо, сподіваються зробити на квотному принципі формування комісій невеличкий бізнес. Так можна і компенсувати грошову заставу для участі у виборах, і сформувати сякий-такий стартовий капітал для парламентських виборів.

Електоральні карлики

Проте навряд чи правильно технічними кандидатами називати всіх аутсайдерів. Багато з них мають власні цілі участі у виборах, не пов’язані з роботою на фаворитів. Якщо вже шукати загальне визначення малорейтингових учасників, то логічно використати термін кандидати-міноритарії. Адже президентські вибори подібні до процесу розподілу часток в акціонерному товаристві.

Однак і за передвиборчим рейтингом, і за політичним статусом із загальної маси міноритаріїв виокремлюються кілька постатей. Як-от, Наталя Вітренко, лідер Прогресивної соціалістичної партії. На президентських виборах 1999 року вона була одним із фаворитів, але врешті посіла лише четверте місце, отримавши 10,97% голосів. Нині, за даними різних опитувань, її рейтинг становить близько 2%, і за цим показником вона впевнено посідає п’яте місце. Також треба відзначити екс-прем’єра, лідера Партії промисловців і підприємців Анатолія Кінаха. Його рейтинг, за даними останніх опитувань, становить близько 0,7%. Третьою значущою фігурою серед міноритаріїв є київський мер і лідер партії «Єдність» Олександр Омельченко. За даними опитування трьох соціологічних центрів (КМІС, Соціс, «GFK-USM»), проведеного в середині вересня, рейтинг Омельченка становив 0,5%. Для порівняння: блок партій «Єдність» на чолі з київським мером на парламентських виборах 2002 року отримав 1,1% голосів.

Про рейтинг практично всіх кандидатів-міноритаріїв (за винятком Вітренко) можна говорити досить умовно, оскільки він менший за 1%, тобто не перевищує величину статистичної похибки під час соцопитувань. За цією ознакою соціологи іменують міноритаріїв електоральними карликами. Деякі з кандидатів під час опитувань узагалі не отримують жодного голосу. За рівнем рейтингу, крім зазначеної трійки статусних кандидатів, мабуть, можна виділити ще почесного президента Правекс-Банку і лідера Християнсько-ліберальної партії Леоніда Черновецького. Його рейтинг, за даними зазначеного опитування, становить 0,4%, а за даними хвильових опитувань фонду «Демократичні ініціативи» та центру «Соціс» — коливається на рівні 0,7-0,8%. Для кандидата-міноритарія це відносно пристойний показник, що пояснюється агітаційною кампанією.

Абсолютна більшість кандидатів-міноритаріїв (15 з 20) представляють політичні партії. Їхня участь у президентській гонці є швидше прелюдією до парламентських виборів. Ці кандидати вважають, що участь партійних лідерів у президентських виборах допомагає утримати свій електорат і навіть розширити його. І навпаки, неучасть у перегонах може спричинити втрату частини виборців, що голосують за цю партію.

Потрібно враховувати і прозаїчніші обставини. Згідно із законом про політичні партії, партії, які протягом десяти років не висували своїх кандидатів на виборах президента і народних депутатів, можуть позбавитися реєстрації за рішенням Верховного Суду. Тому для невеликих партій участь їхніх лідерів у президентських виборах — ще й засіб самозбереження і форма привернення уваги потенційних спонсорів.

Характерна деталь — непартійні кандидати (Грабар, Комісаренко, Нечипорук, Рогожинський, Чорновіл) мають, м’яко кажучи, невисокий рейтинг — від 0,0% до 0,1%. Ця обставина ще раз доводить, що без наявності партійного ресурсу важко претендувати на помітну роль у виборчій кампанії.

Спойлери і джокери

Низка кандидатів виступають у ролі спойлерів (з англійської — перешкода). Цим терміном у виборчій практиці США позначають кандидатів, завдання яких — не виграти самому, а проявити активність у зниженні рейтингу провідного кандидата. Проти Ющенка найактивнішими спойлерами виступили лідер Організації українських націоналістів в Україні Роман Козак, керівник Компартії робітників і селян Олександр Яковенко, лідер Слов’янської партії Олександр Базилюк. Їхні агітаційні виступи по телебаченню були спрямовані не стільки на пропаганду власної позиції, скільки проти лідера «Нашої України». Цікаво, що все побудовано за законами політичних технологій: Яковенко критикує Ющенка з комуністичних позицій, Козак — з націоналістичних, а Базилюк — як захисник прав російськомовних. В іншій формі, але ту саму функцію виконує Корчинський. Потенційними спойлерами щодо Ющенка в західних регіонах України виступають також лідер Народного руху за єдність Богдан Бойко та Андрій Чорновіл. Їхнє завдання — відібрати в лідера «Нашої України» хоча б незначну кількість виборців, що дотримуються національно-демократичних поглядів.

Щодо Януковича активну спойлерську позицію займає тільки Михайло Бродський. Непрямо в цій ролі виступає і Анатолій Кінах. Він, виступаючи з різкими заявами на адресу прем’єра, відбирає в нього частину (нехай навіть невелику) електоральних голосів.

На чиєму боці працюють команди кандидатів-міноритаріїв у виборчих комісіях, покаже тільки практика їхньої роботи. З огляду на озвучені політичні позиції самих кандидатів, можна припустити, що представники Бродського, Черновецького і, можливо, Комісаренка координуватимуть свою діяльність з представниками Ющенка у виборчих комісіях. Однак перевага у виборчкомах, напевно, буде на боці Януковича. Ще на початковій фазі їх формування в ряді ЗМІ з’явилися повідомлення, що деякі з членів комісій не можуть назвати, кого з кандидатів вони представляють, інші назвали себе представниками Януковича, хоча потім з’ясувалося, що насправді вони представляють Бойка, Козака та інших технічних кандидатів.

Ще одна примітна роль у карнавалі електоральних масок, що їх використовують кандидати-міноритарії, — джокер. Кандидати-джокери повинні змагатися в екстравагантності, в епатажних діях і заявах. Головний джокер виборчої кампанії-2004 — Корчинський. В екстравагантній політичній стилістиці традиційно працює і Бродський. Ще один любитель політичного епатажу — народний депутат Нечипорук. Наші джокери виявили себе в усій красі вже під час подання документів до Центрвиборчкому. Корчинський приїхав на броньовику, Бродський — на поливальній машині. Корчинський публіці нудьгувати не дає — то в Іраку зникне, то оголосить про публічне спалення своїх підписних листів, то влаштує напад на Центрвиборчком. Ось тільки на його рейтингу це ніяк не позначається. За даними хвильових опитувань фонду «Демократичні ініціативи» та центру «Соціс», рівень популярності Корчинського коливається від 0,1 до 0,2%.

В ідеологічному плані кандидати-міноритарії представляють (або, точніше, заявляють, що представляють) чи не весь ідеологічний спектр — від радикального українського націоналізму (Козак) до сучасного слов’янофільства (Базилюк), від лібералізму (Душин) до «прогресивного соціалізму» (Вітренко) та комуністичної ідеології (Яковенко). Проте ідеологічні й програмні відмінності між кандидатами-міноритаріями не варто перебільшувати, про що свідчить порівняння їхніх передвиборчих програм. Власне, ці кандидати змагаються тільки між собою. І в цій конкуренції є своя інтрига. Хто, наприклад, посяде шосте місце слідом за Вітренко? Скільки кандидатів-міноритаріїв подолає символічний одновідсотковий бар’єр? А хто буде останнім? Отже, робіть ставки, панове!

---

На що ви розраховуєте, беручи участь у президентській кампанії?

Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ:

— Я не замислювався над питанням, який у мене буде результат. Точний відсоток я знатиму вже за місяць. Та й що тут загадувати — я ж пішов на вибори не заради прагматичної цілі, а виключно з почуття любові до співвітчизників. Адже на цих виборах вони знову стоять між поганим і ще гіршим — це одвічний вибір українця. Я став кандидатом, щоб співвітчизники потім не казали, що в них не було вибору. Вибір є. Насправді такої розкішної програми, як моя, вони ще не чули. Якщо й після цього вони не увірують, тоді їм уже, мабуть, нічого не допоможе.

Юрій ЗБІТНЄВ:

— Якщо дивитися на так званих лідерів виборчих перегонів, то кампанія у їх виконанні більше схожа на дешеве кулінарне шоу, ніж на боротьбу програм стратегічного розвитку держави. Настав час появи нових політиків, які мають абсолютно інший погляд на розвиток ситуації в Україні. Я переконаний, що українці бачать не лише дві дороги — за Ющенком чи Януковичем. Існує третій шлях. Лейтмотив моєї програми — ми повинні сформувати націю в усіх вимірах. Для мене зараз не має значення, це буде результат 2004, 2006 чи 2015 року.

Олександр РЖАВСЬКИЙ:

— Завдання будь-якого кандидата на виборах — стати президентом. І я цілком можу досягнути цієї мети. І не тому, що я дуже відомий політик. Є таке поняття, як ситуативний переможець. Припустімо, що отруєння Ющенка мало серйозніший результат, а в Януковича кинули не яйцем, а «лимонкою». Вибори ж не можуть припинитися через те, що один з головних претендентів на перемогу вибув із перегонів. Або інший, менш трагічний варіант: влада чи опозиція раптом усвідомлює, що їхній кандидат непрохідний. Що їм робити в такому випадку? А на Ржавського залежно від того, у кого буде позаштатна ситуація, можуть поставити і влада, і опозиція. Сьогоднішній розклад на виборах неминуче веде до війни. І будь-яка розважлива людина має розуміти, що голосування за Ющенка чи Януковича — це крок до конфронтації. І якщо ви запитаєте у пересічного виборця, що він вибере: щоб у країні була війна чи щоб президентом став Ржавський, він скаже: «Нехай буде Ржавський».

Леонід ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ:

— Я — реальний кандидат у президенти і, подобається це комусь чи ні, обов’язково вийду в другий тур.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар