Секрет фірми

Зварник-матеріаліст

Яніна КУДЬ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Бажання вижити допомогли випускникові металургійного інституту створити найбільшу в Україні текстильну компанію з оборотом в 500 млн грн на рік

В інтерв’ю Контрактам Олександр Соколовський, власник компанії «Текстиль-Контакт», розповів про те, що:
1) швидкість виконання рішення часом важливіша за його якість
2) невдоволення — рушій прогресу
3) в Україні бракує фешн-продюсерів
4) ніша модних будинків в Україні порожня

Шиття-буття

Ви багато років торгуєте тканинами і є одним із засновників українського Тижня моди. Цікаво, ви вмієте шити самі?

— Уявляєте, вмію. Свого часу довелося освоїти швейну машинку «Чайка». Взагалі я за освітою механік-зварник, закінчив зварювальний факультет металургійного інституту. Захоплюватися шиттям не збирався, був від цього дуже далекий, як, напевно, і тепер. Але ж навіть ведмедя можна навчити кататися на велосипеді! За правильного підходу, звісно. І я зумів...

Хто вас навчив?

— Моя перша дружина вміла добре шити, вона й навчила цього ремесла. Річ у тому, що я одружився відразу після армії. Грошей молодій сім’ї, звісно, не вистачало. Не рятувала навіть підвищена стипендія. Доводилося викручуватися! Приблизно в 1987 році вирішив спробувати заробляти шиттям. Усе робив сам: від розкрою виробу до петельок і пошиття комірця, що, до речі, найскладніше. Навіть розробив кілька моделей жіночих блуз, які декілька років добре продавалися. Досі їх пам’ятаю. Такі божевільні! Потім я часто помічав на вулиці жінок у цих блузах, що мене дуже дивувало. То був мій перший і останній досвід у моделюванні одягу.

Божевільного?

— Я ж зварник! (Сміється.)

Який зайнявся модою?

— Насправді спочатку з’явилася маленька фірма «Текстиль-Контакт», яка лише з часом перетворилася на торгово-промислове об’єднання. І тільки потім ми стали організовувати модні покази. А в 1995 році вона починалася з однієї маленької кімнати й одного стола. Тоді я став торгувати тканинами.

Чому саме тканинами?

— Тому що для пошиття потрібна була тканина. На початку 90-х я вже керував роботою кількох надомниць, які займалися пошиттям жіночих блуз. Шити їх було нескладно. І потім, не можна ж з лотка на Хрещатику продавати вечірні сукні! Тим більше що тоді, мабуть, вони не були б затребуваними.

Ви торгували на центральній вулиці столиці?

— Так, у вихідні. Спочатку спробував торгувати на ринку «Юність» і на Республіканському стадіоні, але зі мною хотіли обійтися не дуже інтелігентно. Довелося ретируватися. Зате в центрі вдалося влаштуватися. На розі Лютеранської і Хрещатика є арка. Там, у ніші, де зараз квиткова каса, я й торгував. Брав у сусідньому овочевому магазині дерев’яні ящики, настилав на них клейонку і розкладав товар. Коли розбагатів, купив розкладний столик. Я тоді, напевно, був єдиним, хто продавав там власну продукцію, а не якісь жуйки і сигарети. За один-два дні реалізовував 50-70 блузок — усе, що надомниці шили за тиждень.

Скільки тоді вдавалося заробляти?

— О! Почувався дуже багатою людиною! Коли працював інженером у тресті «Південтеплоенергомонтаж», заробляв, скажімо, 100 карбованців, а на індивідуальному пошитті ще 700-800. Зізнаюся, в ті часи я почувався олігархом.

Чому ж ви закинули цю золоту жилу і взялися за торгівлю тканинами?

— Я день у день закуповував тканини для свого виробництва. Однак навіть цех з 10 надомниць шиє лише 70-100 блузок на тиждень. Звісно, з погляду одного приватного підприємця це багато. Але для справжнього бізнесу — дрібниця, малі обсяги закупівель. Я постійно був змушений шукати знайомих, які займалися подібним бізнесом і мали потребу в тканинах. Це було необхідно, щоб купувати сировину в складчину за привабливішою ціною. Зрозуміло, що придбати, приміром, 10 км тканини можна дешевше, ніж, наприклад, один. Тому доводилося купувати багато, а непотрібний залишок потім розпродувати: цеховикам, фабрикам... Взагалі тканин у країні не вистачало.

Якось, коли в мене вже сформувалося коло споживачів цієї сировини, я зрозумів, що на торгівлі тканинами можна робити окремий бізнес. Виявилося, що на посередницьких операціях, які не мають нічого спільного з виробництвом, можна заробляти більше, ніж на самому виробництві. Мені стало цікаво! Тим більше що приватне дрібносерійне пошиття до 1995 року ставало дедалі менш актуальним.

Тобто розширяти виробництво було безглуздо?

— Розумієте, для цього потрібні були зв’язки, близькість до якогось «пирога». Тоді саме відбувалася приватизація, люди примудрялися розхапувати підприємства майже безплатно, причому підприємства з хорошим швейним обладнанням. Відбувались якісь дива в акціонуванні... У країні був колапс: усе руйнувалося, всі намагалися щось ухопити. А в мене навіть комсомольсько-партійних зв’язків не було. Жодного впливового знайомого! Тож у певному сенсі мені не пощастило. Але, з іншого боку, вважаю, що досягнуте наполегливою працею цінується більше. Так, власне, і було створено компанію «Текстиль-Контакт».

Солодкий старт

З чого ви почали?

— З того, що все зароблене на пошитті блузок — близько $10 тис. — вклав у цукор. Цих грошей вистачило на одну фуру товару. Причому купив цукор, зовсім не розуміючи, як здійснюється замитнення цього продукту, як оформляються бухгалтерські операції тощо.

Водночас з придбанням цукру зайнявся реєстрацією власної фірми. Запропонував кільком знайомим партнерство, але нікого не вмовив.

Чому?

— Вочевидь, був непереконливим... Я взагалі ніколи не вважав себе великим підприємцем. Навіть на думку не спадало, що стану серйозним бізнесменом, керуватиму великою кількістю людей. Вважав, що не здатен на таке. Хотів, як і всі, виживати. Для цього робив усе можливе. Треба було розвиватися. Ось я й розвився... А загалом, як і будь-яка людина, я схильний до лінощів. Можливо, якби не жорсткі умови, у які був поставлений, Текстиль-Контакту не було б. Принаймні в тому вигляді, в якому є зараз.

Навіщо вам знадобився цукор?

— У мене був один знайомий бізнесмен у Ташкенті, з яким я домовився про бартерну операцію (вони тоді були дуже популярними): я йому — цукор, він мені — тканини. За договором я мав відправити товару на $10 тис., а тканин одержати на $40 тис. Різницю в $30 тис. потрібно було пізніше відшкодувати іншими товарами.

Як вам вдалося переконати його укласти таку угоду?

— Розумів, що потрібно справити враження. Тому приїхав у костюмі, краватці, як будь-який порядний бізнесмен. (Сміється.) У мене навіть візитки були! Хоча фірма перебувала у стадії реєстрації, на них значилося: «Об’єднання «Текстиль-Контакт», генеральний директор». Головне, що вже тоді я добре розумів, що потрібно українському ринку і що тут скільки коштує. Тому в Ташкенті з величезної кількості неліквідів, які десятки років зберігалися на складах, зміг вибрати те, що вдалося швидко продати в Україні. І невдовзі погасив усі свої зобов’язання перед узбеками, відправивши їм нову продукцію. Чим тільки ми не торгували!

Тобто ваша перша операція з цукром закінчилася благополучно?

— Мені таланило. У будь-якій справі має бути фарт. Коли оформляв цукор, несподівано дізнався, що існують певні квоти на експорт цієї продукції. Мені стало дуже сумно, коли з’ясувалося, що отримання відповідних дозволів може тривати півроку. Але наступного дня ці квоти скасували. Тож буквально через тиждень вантаж пішов за призначенням.

А загалом усього, що стосується митниці, податкової та інших державних структур, я страшенно боявся, не розуміючи, як вести облік підприємства і займатися ЗЕД. Але потихеньку в усьому розібрався і почав формувати команду однодумців, переважно з друзів і знайомих.

Але хороші друзі не завжди стають хорошими працівниками?

— Я завжди поділяв друзів на тих, з ким можна тільки товаришувати, і тих, з ким можна ще й працювати. І майже не помилявся. Ніколи не шукав фахівців. Мені потрібні були ті, з кого згодом можна зробити фахівців. Наприклад, своїх дилерів (компанія «Текстиль-Контакт» представлена у 20 регіонах України) ми відбирали виключно на підставі якихось особистих симпатій та антипатій. Зазвичай ці дилери нас не обманювали.

— Давайте сюди вашу ідею, і я покажу, як перетворити її на товар!

Крім того, всі бізнес-процеси я пропускав через себе. Тому мене завжди було складно дезінформувати і дезорієнтувати. Компетентний керівник має авторитет серед підлеглих незалежно від того, дружить він з ними чи ні. Я розумію, що багатьом витримати межу між службовими і дружніми стосунками складно, але мені це чомусь завжди легко вдавалося. З деякими працівниками ми разом відпочиваємо. Але за однієї умови: на відпочинку треба не говорити про роботу.

Як цього досягти?

— Потрібно вибирати такі види відпочинку, під час яких забуваєш усе на світі. Наприклад, свого часу ми з працівниками часто грали у пейнтбол. Зараз захоплюємося водними мотоциклами, квадроциклами... Що активніший відпочинок, то менше у вас можливостей і бажання говорити про роботу.

Повернення до верстата

Утім, після відпочинку доводиться повертатися на роботу. Ви торгували тільки з Узбекистаном?

— Перші кілька років працювали лише з цією країною. Звідти отримували тканини, як правило, низької якості, але затребувані українським ринком через дешевизну: для постільної білизни, спецодягу або навіть суворі тканини. З України везли кисіль у брикетах, гречку, борошно, яєчний порошок, якісь креми, консерви... Навіть кілька пожежних машин прилуцького заводу! За офіційними статистичними даними, ми стали найбільшим (і, напевно, єдиним) експортером киселю в 1996 році! (Сміється.)

Однак з кожним роком працювати з Узбекистаном ставало дедалі складніше, тому що в Україні почали поступово обмежувати використання бартерних схем. Водночас зростав попит на якісніші тканини, яких Узбекистан тоді не виробляв. На той час ми вже наростили мускули, закріпилися на українському ринку, розширили клієнтську базу. Поступово почали працювати з Росією, Білоруссю, а потім і з європейськими країнами. Зараз у нас є партнери у всіх країнах світу, що виробляють текстиль.

Ви свідомо відішли від вузької спеціалізації?

— Так. Я завжди намагався зрозуміти, що потрібно ринку, спілкуючись з покупцями. У мене непогано розвинена інтуїція. Це зараз усе треба робити «за наукою», витрачати час, вивчати, чи потрібен у цьому регіоні представник... А тоді необхідно було робити швидко, поки ніхто не випередив нас. Та й зараз трапляється, що швидкість важливіша за якість. Я маю на увазі якість виконання рішення... Досягши вершини, звісно, можна зупинитися в розвитку. Але це означає, що вже завтра ти станеш другим, а післязавтра — десятим. Тому ми свідомо і планомірно розвивали інші види бізнесу. Наприклад, виробництво спецодягу, фурнітури. Відкривали роздрібні текстильні магазини, магазини гардин. Першими в Україні почали продавати елітні тканини.

Чому вирішили повернутися до виробництва?

— Власне виробництво страхує від форс-мажорів, пов’язаних з постачальниками. Так вийшло, що ми змогли викупити нікому не потрібний Донецький бавовняний комбінат, який років чотири простоював. Ніхто не вірив, що його можна відновити, навіть місцева влада! Тому боротьби за підприємство у нас ні з ким не було. Я, до речі, до угоди свідомо не виїжджав на місце і не бачив комбінату. Знав: якщо побачу, можу передумати купувати. Я людина вразлива! Там справді була розруха. Не Сталінградська битва, звісно, але щось подібне.

Комбінат тоді буквально різали на брухт. Вийшла з ладу не тільки більша частина обладнання, а й сама будівля. При цьому ще залишалися люди, які могли відновити його виробничий потенціал. Зрештою, був цілий мікрорайон міста, 10 тис. мешканців якого свого часу працювали на підприємстві. Так ми знову повернулися до виробництва.

А заповітна мрія будь-якого виробника — гарантований збут. Щоб взагалі не думати, куплять чи ні твою продукцію. За нами стояв Текстиль-Контакт — найбільша в Україні торговельна компанія, здатна цю мрію втілити в життя. Щоправда, ми купили не 70 га, на яких був розташований комбінат, а тільки 20, де компактно і розмістили виробництво. Тому купівля підприємства у 2002 році нам обійшлася лише у 5 млн грн.

Як ви збиралися повернути вкладені кошти?

— Першочерговим завданням було вийти на виробництво 2 млн м тканини на місяць. Це нижній поріг рентабельності. За перший рік, відновивши стіни будівель і комунікації, нам вдалося виробити 8 млн погонних метрів, за другий — 18 млн м і вже на третій — близько 28 млн м. Зараз стабільно випускаємо близько 25 млн м на рік, причому тільки тепер попит наблизився до максимальних можливостей наших виробничих потужностей. Раніше департаменти Текстиль-Контакту доводилося змушувати купувати продукцію нашого виробництва. Вона виходила дорогою і невигідною.

Керівники департаментів на вас не ображалися?

— А що вдієш! Треба було потерпіти. Свого часу ми правильно зробили, поділивши компанію на департаменти. Якби звалили все в один котел, нічого не вийшло б.

Зараз у компанії п’ять департаментів: бавовняний, одежний, хутряний, меблево-декоративний, трикотажний, кожен з яких має власний бюджет, яким розпоряджається його керівник. Голова департаменту є баєром, працює з постачальниками і бере участь у прибутку підрозділу. До речі, премію у вигляді відсотка від прибутку департаменту отримують усі працівники.

Щоправда, це може спричинити невдоволення, адже хтось одержує більшу премію, а хтось меншу. І буває дуже складно пояснити вантажникові, чому він носив більше від свого колеги в іншому департаменті, а заробив менше. У нас тільки на складі працює півтори сотні осіб. Усі вони спілкуються між собою й іноді обурюються. Фірма одна, а премії різні! Але це нормальна ситуація. Невдоволення — рушій прогресу.

Модна фішка

На якому етапі ви зацікавилися модою як бізнесом?

— Мені не дає спокою ось яка обставина. Свого часу в легкій промисловості України працювали кілька мільйонів осіб. Ця галузь забезпечувала 25% ВНП України і 20% податкових надходжень до бюджету. Зараз це відповідно 0,8 і 0,4%. Більшість українських підприємств працюють за давальницькими схемами. Що це означає? Це коли мізки не включаються. При цьому в країни надзвичайно багатий потенціал!

— Зараз наші тканини просто розлітаються

Деякі наші колекції, зроблені ледве не на колінах, на голову вищі від колекцій багатьох європейських будинків моди. Але українські дизайнери варяться у власному соку. Ніби й створюють pret-a-porte, але все це ніким не тиражується. Зовнішні баєри Україну не сприймають, а внутрішніх просто немає. У нас не знають і не розуміють, як розкручувати модні бренди, бояться вкладати в це великі гроші.

У країні бракує фешн-продюсерів, тих, хто може організувати цей бізнес. Адже продається не одяг, а враження і настрій! Якщо, наприклад, ZARA створює цей настрій, то за ним стоїть робота не тільки швейників, а й величезної кількості людей, що вивчають і аналізують модні тенденції, провадять грамотну рекламну політику. Тому в мене виникла ідея об’єднати можливості нашої легкої промисловості та український дизайнерський потенціал. Тим більше що майже всіх дизайнерів я знав особисто. Вони купували у нас тканину.

З чого ви почали?

— Кілька років поспіль проводили фестиваль «Київський подіум», а потім вирішили об’єднати зусилля із Сезонами моди, щоб зробити правильний захід у форматі Тижня моди, який стоїть у всіх міжнародних графіках і зрозумілий усім професіоналам. На жаль, у нас такі заходи завжди більше залучали гламурно-тусовочну публіку, ніж фахівців. Хоча я розумію, що без тусовки не обійтися. Все ж таки це VIP-клієнти модних будинків. На щастя, носити український дизайнерський одяг стає престижно.

Великі світові бренди можна полічити на пальцях. Тому, приміром, тією самою сумкою Louis Vuitton можна зустріти на тусовці кількох осіб одночасно. Ось чому у вітчизняних дизайнерів хороші перспективи. Але потрібно вміти все організувати! Правильно працювати з баєрами, роздробом, важливими є парфумерна, взуттєва лінії, лінія аксесуарів, сумок і серйозні інвестиції. Усе це дозволить модному будинку бути прибутковим і популярним. Успішний на цьому ринку заробляє мільярди, як той самий Louis Vuitton, менш успішний — сотні мільйонів. Початківці можуть отримувати мільйони. В Україні, на жаль, цей бізнес тільки починає розвиватися.

Чи не логічно з огляду на це повернутися до виробництва готового одягу?

— Почасти ми це зробили. Наша компанія є інвестором проекту торговельної мережі TUSO. Але товару катастрофічно не вистачає! Особливо жіночого одягу. І взагалі тут існує ціла низка труднощів. Наприклад, мережа не може продавати тільки пальта. Колекція має складатися приблизно з 70 одиниць виробів. Фабрика не займатиметься цим, тому що для неї це дрібносерійне виробництво, та й готова продукція виявиться занадто дорогою. Фабрика може шити тисячі пальт. Але для одного універмагу або навіть мережі торгових точок стільки не потрібно! Чому, приміром, компанія ZARA домоглася таких вражаючих результатів? Тому що величезна кількість роздрібних точок дозволяє їй шити з мінімальними витратами на швейне виробництво, тканину, фурнітуру та логістику. І я розумію: якщо найближчим часом ми не закріпимося з TUSO на ринку, то через два роки сюди прийдуть усі мережі: H & M, Gap... Усі!

Все ж таки проект «Тиждень моди» для вас — це бізнес чи захоплення?

— Бізнес. Так, він не надто вражає з погляду капіталізації. Але я хочу не тільки заробляти гроші, а й бути провідником, який дає змогу ідеям модних будинків перетворитися на товар. Доки одяг вітчизняних дизайнерів не продаватиметься на полицях наших же магазинів і люди не носитимуть речі, придумані й пошиті в Україні, жоден вітчизняний модний будинок не стане великим. Це завдання, над яким ще працювати і працювати! І Тиждень моди — один з важелів, за допомогою яких можна вплинути на ситуацію.

На чому Тиждень моди заробляє гроші?

— Кожен дизайнер платить за участь близько 10 тис. грн. Для порівняння: участь, наприклад, у Міланському тижні моди коштує близько EUR100 тис. Там організатори про спонсорів навіть не думають! А ми їх залучаємо. Попри величезні витрати (близько $500 тис.), захід все ж таки не є збитковим.

Ви казали, що, як і всі, схильні до лінощів. Поділіться рецептом боротьби з цією недугою.

— Розслабитися й отримати задоволення можна тільки тоді, коли робота виконана. Ось вам і стимул. Раніше свята і відпустки були для мене абстрактними поняттями і лінуватися було просто ніколи. Зараз намагаюся проводити вихідні з сім’єю, тобто з класичного працелюба я перетворююся на людину, що намагається розумно приділяти час і родині, і відпочинку, і спорту. До того ж багато що залежить від особистих, природжених якостей. Дехто може нормально працювати по шістнадцять годин на добу, а для когось і восьми годин забагато.

Тобто ви вважаєте, що успіх людини багато в чому залежить від її психофізичних якостей?

— Абсолютно правильно. Але без фарту не обійтися.

Персона

Народився 14 травня 1965 р. у м. Києві

Освіта: у 1989 р. закінчив Жданівський металургійний інститут за спеціальністю механік-зварник

Сім’я: одружений, синові 18 років, доньці 9 місяців

Чим пишається: намагаюся залишатися люди-ною, ніколи не роблячи знижку на скрутні часи

За що соромно: через вічну суєту приділяю недостатньо часу близьким людям

Життєве кредо: краще ніяк, ніж якось

Хобі: активні ігрові види спорту і квадроцикли

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар