Секрет фірми

Манія величі

Оксана КОБИНЕЦЬ

Коли високий начальник починає вважати себе великим, це спантеличує колектив і партнерів, але приваблює рейдерів

Керівники компаній або власники бізнесу, які вважають себе видатними особистостями і геніальними підприємцями, здатними впоратися з будь-яким завданням на п’ять з плюсом, часто піддають свою компанію невиправданим ризикам. Упевненість у непогрішимості своїх рішень, неадекватна оцінка своїх можливостей створюють загрозу не лише зіпсувати відносини з колективом і партнерами по бізнесу, а й втратити сам бізнес.

Приміром, компанії, керівники яких страждають на манію величі, стають легкою здобиччю рейдерів, стверджує Павло Петровський, голова правління Міжнародної асоціації економічної безпеки. «Такий директор настільки впевнений у своєму всевладді, що зовсім не думає про превентивні заходи захисту. А налаштувати колектив проти начальника, який страждає на манію величі, рейдерам буде неважко», — пояснює пан Петровський. Те, що підприємство атаковане, керівник розуміє вже на завершальному етапі рейдерського захоплення, коли майже нічого не можна зробити, але навіть у цьому випадку довго не може звернутися по допомогу до фахівців, оскільки звик вирішувати все сам. «Він намагається використати свої зв’язки, не думаючи про те, що рейдери також залучають ті самі зв’язки, але додають до них свій досвід і знання. Переговори про захист з такими клієнтами дуже важкі й можуть тривати дуже довго. Крім того, манія величі заважає законному власникові сісти за стіл переговорів і домовитися із загарбниками», — підкреслює Павло Петровський.

Тому Контракти спробували з’ясувати, як можна мінімізувати наслідки звеличування зарозумілого керівника, а в ідеалі — як не дати розвинутися манії величі в менеджера із завищеною самооцінкою.

Хворобливі відчуття

У клінічному розумінні манія величі — це різновид параної. Хворий уявляє себе великою, значною фігурою, приписуючи неіснуючі якості або переоцінюючи наявні. Оскільки в людей з таким розладом особистості порушений зв’язок з реальністю, їм важко ефективно вести будь-яку діяльність і співіснувати з оточуючими. Ймовірність зустріти у повсякденному житті персонажа з претензіями на статус бонапарта невелика. Зате познайомитися з особистістю, яка перебільшує свою значущість, знання або здібності, зовсім нескладно.

— У справжнього менеджера є костюми на всі випадки життя

Як правило, такі люди не готові йти на компроміс. Їм також притаманні холодність, відстороненість і самовпевненість у поведінці. Керівники з надмірною самооцінкою не готові сприймати чужі поради, покладаються лише на власні сили і не схильні приймати допомогу. «Одна з можливих причин крайнього вияву цих якостей — внутрішній сором, пов’язаний з відчуттям своєї несхожості, неправильності, неповноцінності, у наявності якого, до речі, наполеон собі ніколи не зізнається, — пояснює Федір Коноров, психолог-практик. — Причиною сорому може стати психологічна травма, пережита в дитинстві. Наприклад, дитину постійно переконували: «Ти недостатньо хороша, щоб тебе можна було любити».

Таке навіювання може стати внутрішнім кредо дорослої людини, яка щосили прагнутиме наддосягнень, гіперуспіху, щоб стати «достатньо хорошою». За твердженням психолога, «велич» таких людей є, по суті, єдино можливим для них способом впоратися із соромом. Вони просто намагаються витиснути сором зовнішніми досягненнями, наприклад, усіляко підкреслюючи свою фінансову заможність або обійману посаду в компанії. «Так буває, коли знання і вміння керівника є не більш ніж ілюзією. Якщо заявлені здібності не підкріплені реальними досягненнями, бізнесмен вважає себе важливою фігурою лише тому, що має гроші й статус. Отже, він змушений доводити оточуючим свою значущість, усіляко підтримуючи цю ілюзію», — каже Аліна Алфьорова, бізнес-психолог-практик. Такі керівники зазвичай оточують себе командою підлеглих, які поводяться з шефом лагідно, підтакують йому, посміхаються, не заперечують, в результаті чого начальник ще більше почувається генієм. «Манія величі в керівника — своєрідна потреба в значущості, яку він не відчуває, тому намагається заповнити її спілкуванням з подібними людьми», — зазначає Аліна.

Вакцинація працею

Чи розвинеться в керівника манія величі, залежить від різних чинників, наприклад, від наявності необхідного досвіду або навичок, добробуту батьків і стартових умов на початку кар’єри. «Приклади з моєї практики свідчать про те, що бізнесмен, якому компанія дісталася у спадок або була заснована на гроші батьків, більше схильний до манії величі, ніж підприємець, який сам побудував свій бізнес», — стверджує Аліна Алфьорова. Існує велика ймовірність, що хороша життєва школа стане своєрідною вакциною. Крім того, на думку експерта, починаючи кар’єру з позиції рядового менеджера, такий керівник, найімовірніше, по-людському ставитиметься до підлеглих.

Причому, як стверджують опитані Контрактами психологи, гроші не роблять людину гіршою чи кращою, вони найчастіше виявляють те, якою вона є насправді. Великою мірою імовірність захворювання на зіркову хворобу залежить від типу керівника, його здатності стратегічно мислити і ставити цілі.

Приміром, менеджер середніх здібностей, але з хорошим досвідом продажу вирішив відкрити свій бізнес. Він реєструє приватне підприємство, набирає і навчає колектив, і доки структура невелика, справи йдуть добре. Але масштаби бізнесу зростають, колектив збільшується, фінансові витрати також, а управлінець не впроваджує адекватні зміни структури і способів управління, оскільки цілковито зосереджений на своєму успіху. Такий керівник, отримуючи дедалі більші доходи, згодом починає вважати себе генієм, займаючись самомилуванням, замість того щоб вдосконалювати управління структурою. Його проблема в тому, що поставлена на початку мета не передбачала жодної динаміки, а полягала лише в тому, щоб відкрити бізнес і заробити гроші. Коли менеджер її досяг, то відчув себе генієм. «У підсумку або жорсткі умови ринку протверезять такого «боса», або він втратить свій бізнес. Якщо він зможе винести відповідний урок, то в майбутньому не припуститься такої помилки», — каже Аліна Алфьорова.

До речі, не слід вважати, що до хвороби наполеона схильні виключно власники великих банківських рахунків або високих звань. «Занедужати» цілком може і рядовий працівник, якому на певному етапі кар’єри починає здаватися, що він унікальний професіонал у своїй справі. На думку Олени Денисенко, директора Академії бізнес-коучингу і тренінгу, зіркова хвороба у працівника може з’явитися у випадку, коли рівень професійного зростання (знань і навичок) досить високий, а особистісний розвиток значно відстає. При цьому сам фахівець цього не помічає і щиро пишається своїми професійними досягненнями. «Щоб вилікувати зіркову хворобу, співробітнику можна дати нове завдання, у якому він як професіонал поки що слабенький. Це тимчасове рішення, оскільки зірковість та особисті амбіції вщухнуть лише на деякий час, але, мабуть, найдієвіше і найпродуктивне для компанії», — радить бізнес-тренер.

Практичні поради

Поспілкувавшись із психологами, Контрактам вдалося з’ясувати, що ще жоден з підприємців не звертався до них з проханням допомогти позбутися завищеної самооцінки. Хоча це явно заважає їм у бізнесі, про що свідчать розповіді тих, кому по службі доводилося стикатися з такими босами як партнерам або підлеглим.

Тому ми попросили інженерів людських душ розповісти, як правильно спілкуватися з персонами, що страждають на манію величі. Зокрема, Федір Коноров виокремлює три основні принципи, які можуть допомогти в роботі з таким клієнтом або партнером. Щоб співпраця була не такою важкою, потрібно не конкурувати, не зачіпати самооцінку і не соромити.

У практиків свої рецепти. Приміром, керівник поліграфічної компанії Андрій Добровольський розповів про одного зі своїх клієнтів, який страждає на манію величі, точніше від його манії страждають колеги і партнери по бізнесу. Компанія клієнта зай-мається виготовленням сувенірної продукції й названа його ж прізвищем. За визначенням Андрія, це «невисокий, непоказний чоловік середніх років, який намагається додати собі лоску дорогими костюмами». При цьому він украй пихатий, зарозумілий і належить до типу особистостей, для яких існують тільки дві думки: його і неправильна. Розмову, точніше монолог, найчастіше починає зі слів: «Я вирішив», «Я сказав», «Моя компанія» тощо. Крім того, для його мови дуже характерним є вислів: «Це зрозуміло?», який вимовляє гордовитим тоном тямущої людини і нерідко вживає там, де він цілком недоречний. Підлеглим залишається терпіти і не висовуватися, а партнерам — миритися або припинити співпрацю. «Він завжди правий. З ним не те що сперечатися марно, а навіть кількох слів вставити не можна. Тому я його вислуховую, погоджуюсь, але роблю так, як сам вважаю правильним. А на результат він не скаржиться. Вочевидь, йому просто важливо самоствердитися під час розмови, показати, який він поважний», — каже Андрій.

Попри те що клієнт у поліграфії нічого не розуміє, він часто намагається повчати Добровольського, як треба працювати. Щоб звести до мінімуму такі спроби, Андрій став спілкуватися здебільшого по телефону. «Він не любить розмовляти по телефону, тому розмова відбувається в максимально короткий час. Таким чином, з клієнтом стало легше співіснувати, адже зустрічі з ним завжди погіршували настрій. Крім того, що він завжди призначає вкрай невдалий час для зустрічей, не цікавлячись, чи зручно це мені, то може й зовсім не з’явитися», — каже пан Добровольський.

— Так, товаришу скот, я вінець творіння!..

Олександр Гавриловський, керівник служби продажу компанії «Строй Прайс» (Київ), також воліє не сперечатися з «геніальними» клієнтами, вважаючи, що найкращий спосіб спрацюватися з ними — погодитися і дати їм відчути себе важливими. «Таким людям потрібно говорити те, що вони хочуть почути, щоб досягти результату», — вважає Гавриловський. На його думку, фахівці, які не доклали особливих зусиль, щоб отримати матеріальний добробут і соціальний статус, який мають, частіше за інших проявляють завищену самооцінку. Наприклад, маркетологи, які прочитали модний підручник, опанували професійну термінологію, але й гадки не мають, як усе це діє на практиці. Оскільки рівень їхніх знань не відповідає посаді, вони намагаються за рахунок пихатості та пафосу в процесі спілкування створити ілюзію своєї досвідченості. «Я жодного разу не зустрічав керівника з манією величі, який досяг успіху в роботі, самостійно долаючи на своєму шляху всі труднощі. У таких фахівців є здоровий егоїзм, але вони не демонструють це, тому що життєва школа зробила їх хорошими тактиками і стратегами. Вони розуміють, що манія величі може зашкодити їхньому бізнесу, й поводяться адекватно, позаяк пам’ятають ціну, яку довелося заплатити за успіх», — ділиться своїми спостереженнями Олександр.

Якщо реальний або потенційний замовник хворіє на манію величі й не бажає шукати компромісних рішень, не варто доводити йому, що він у чомусь неправий. «Якщо вартість контракту переважує моральну шкоду від спілкування з клієнтом, краще не сперечатися з ним, а спробувати з’ясувати, який саме результат він хоче отримати. Бажано документувати кожну зустріч і досягнуті домовленості, щоб надалі уникнути звинувачень у тому, що виконано не те, що було замовлено», — радить Михайло Перевозчиков, експерт Клубу професійних переговірників.

Є ще один спосіб переконати клієнта в доцільності реалізації пропонованого проекту: піднести ідею таким чином, щоб йому здавалося, наче він сам до цього додумався. Михайло Перевозчиков пропонує скористатися наступною схемою побудови діалогу: «Ви, Іване Івановичу, минулого разу порадили мені звернути увагу на передовий досвід нашого конкурента. Проаналізувавши їхні рішення, можна дійти висновку, що ми маємо зробити наш проект таким чином. Я правильно зрозумів вашу ідею?»

На думку експерта, клієнту з манією величі леститиме, що він подав таку розумну ідею, і це дозволить проштовхнути свій проект.

Якщо шкода партнера підприємства, очолюваного менеджером з манією величі, здебільшого моральна, то наслідки для компанії, де босом є наполеон місцевого розливу, можуть бути набагато гіршими.

Приміром, один з колишніх працівників компанії, що працює в ПЕК, розповів, як завищена самооцінка керівника ледве не погубила підприємство. За його словами, становлення «великого діяча» почалося на початку 90-х, коли, маючи необхідні знання, зв’язки і досвід, протягом двох-трьох років йому вдалося збити непогані статки. На піку розквіту компанії колектив налічував близько тисячі осіб, працівники обожнювали свого шефа, дехто навіть разом з ним відпочивав. Тим часом мільйонер дедалі більше обростав зв’язками, почав займатися політикою, меценатством і спонсорством. Саме на хвилі успіху в керівника проявилися перші ознаки манії величі. Зокрема, одну з компаній він назвав своїм ім’ям і всю публічну діяльність провадив через цю структуру. Крім того, придбав єдиний у районі лімузин і став усюди роз’їжджати на ньому, встановлюючи пам’ятники видатним особистостям минулого, де обов’язково вказувалося, чиїм коштом було зроблено добру справу.

Згодом він вирішив обзавестися фамільним гербом і розвісив його по всьому офісу. Почав проводити тривалі наради, призначаючи їх на вихідні або на кінець робочого дня. У спілкуванні з’явилися манірність і гордовитість, а з підлеглими без вживання нецензурної лексики взагалі не обходилося. Працівники, помічаючи зміни, почали поступово залишати компанію, оскільки такі стосунки з керівником їх не влаштовували. Деякі з них прихоплювали із собою матеріальні цінності, що особливо дратувало начальника. У результаті він став підозрілим параноїком, упевненим у тому, що всі його обманюють і намагаються обікрасти.

Бізнес почав розсипатися, але зв’язки і накопичений капітал деякий час ще дозволяли триматися компанії на плаву. Однак до кінця 90-х колектив підприємства налічував щонайбільше 10 осіб, причому більшість із них працювали один-два місяці й звільнялися, нічого не отримавши за свою роботу. Невиплату грошей «великий діяч» аргументував тим, що за можливість попрацювати з ним співробітники мали самі приплачувати.

Щоб знизити плинність кадрів, новоспечений наполеон допомагав підлеглим влаштувати дітей в університети, отримати квартиру або вирішити судовий спір, укладаючи навзамін кабальні договори із зобов’язанням відпрацювати в компанії певну кількість років. Але навіть це не завжди утримувало персонал. За словами колишнього підлеглого, люди відмовляються працювати в його компаніях навіть за великі гроші.

Божественний досвід

Контракти знайшли в Москві приватного підприємця Наталю Данилову, яка відверто заявила: «Так, у мене манія величі» — й одразу поцікавилася: «Вас попередили, що я — бог, геніальна і неадекватна?». Наступною фразою вона запропонувала перейти на «ти», що жодним чином не відповідало її божественному образу. В процесі розмови з’ясувалося, що Наталчина так звана манія величі — це швидше маска, під якою ховається людина з тонким підходом до життя і роботи. Виявилося, що її зарозумілість грунтується на трьох постулатах:

1. Я — бог. Усвідомлення себе божеством додає Наталі впевненості в собі й відчуття того, що вона розумна, красива, успішна, що їй усе під силу. Проте навіть якщо щось іде не за планом, це не загрожує її божественності, оскільки пані Данилова керується життєвим принципом: усе, що трапляється, на краще. «Дуже важливо регулярно нагадувати собі про свою божественність, щоб не забути, що я можу все. Якщо про це забути, вміння зникне», — каже Наталя.

2. Я — геній. Попри те що підприємниця вважає свою думку геніальною, вона згодна вислухати конструктивні пропозиції й думки колег, і якщо їхні доводи видадуться їй розумними, не виключено, що вона прислухається до них. Саме так, на її думку, роблять розумні люди. Геній і сам здатен генерувати чудові ідеї, але відмовлятися від конструктивної пропозиції — ознака обмеженості, а не геніальності.

3. Я неадекватна. Наталя помітила, що, вдягнувши на себе маску неадекватності, легше домовлятися з підрядчиками. Не знаючи, чого від неї очікувати, вони бояться її реакції й рідше суперечать, щоб не потрапити в немилість, намагаються також не відступати від наміченого графіка і плану виконання робіт. Крім того, колег і підрядчиків Наталя тримає в тонусі неоднозначними жорсткими висловлюваннями в жартівливому тоні. «У результаті людина не розуміє, вилаяли її чи просто пожартували, і не знає, як реагувати. У такий спосіб я розряджаю обстановку, усуваю налаштованість на суперечки, адже важко довести щось людині, яка поставила логіку на вуха», — пояснює свій метод Наталя.

— Важливо, щоб аксесуари відповідали дрес-коду. Інакше який же я Нерон?

Звісно, це не класичний приклад манії величі, але, за словами «божественного підприємця», таке позиціювання себе і самовідчуття дуже допомагають їй у житті та роботі: «Коли не лише я знаю, що є найкращою, це вже точно не просто так. Чим більше людей поінформовані про мою геніальність, тим я геніальніша».

Бувають ситуації, у яких керівникові справді необхідно показати свій авторитет, довести, що він найкращий. Але, за словами психолога, бізнес-тренера Олексія Шнеєра, проблема управлінців полягає в тому, що вони не розуміють, коли саме така поведінка є доречною. Власник бізнесу має бути впевнений у собі й не піддаватися на емоційні впливи, але це не повинно заважати йому в пошуку правильної взаємодії з оточуючими, зокрема з підлеглими. «Справді великий начальник розуміє, що практично всі думають про себе приблизно те саме. Якщо він поважатиме право кожної людини на таку думку, стосунки складатимуться успішніше, якщо ж не рахуватиметься з цим, отже, керівник недостатньо великий», — каже пан Шнеєр.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар