Повний КоАП

Вадим КУЛЬПІНОВ

Культура поведінки при затриманні

Збільшити

«... За мною прийшли два працівники карного розшуку (я не знаю їхніх прізвищ, але можу впізнати) і відвели до кабінету, де поклали на стіл чистий аркуш паперу, ручку і сказали: «Напиши про десять злочинів, які ти скоїв». Я злочинів не скоював, тому писати не було чого. Тоді вони наділи на мене наручники, під коліна і під руки просунули залізну трубу і підвісили мене на трубі. Натискаючи на коліна, стали рвати м’язи рук, били дипломатом по голові й продовжували вимагати зізнання. Потім вони наділи на мене протигаз і перекрили доступ повітря, поки я не знепритомнів. Свідомість я втрачав тричі. До тями мене приводили, б’ючи ногами і трясучи трубу, на якій я висів...»

Шокуюча заява — одна з багатьох, опублікованих у щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ніни Карпачової. За інформацією омбудсмена, заборонені методи ведення слідства настільки широко застосовуються в Україні, що немає підстав не вірити розповідям адвокатів про те, як їх клієнти-підприємці ставали жертвами несумлінної конкуренції і репресій.

Відлуння тридцять сьомого

Досвідченому правоохоронцеві знайти підставу для затримання — не проблема. Зазвичай початком найщиросердіших зізнань буває адміністративне затримання (наприклад, за злісну непокору вимогам працівника правоохоронного органу або дрібне хуліганство) з подальшим арештом на 15 діб. Часу достатньо, щоб на підставі відомостей, отриманих слідчим органом, «пришити» затриманому кримінальну справу.

Якщо ж часу замало, а отримати зізнання вкрай потрібно, то в хід ідуть заборонені методи дізнання. «Аналіз звернень свідчить про те, що найбільше порушень прав із застосуванням тортур відбувається під час затримання громадян і проведення слідства», — підкреслила у своїй доповіді Карпачова. Парадокс у тому, що підприємець (особливо законослухняний), підписуючи під тиском усі необхідні папери, розраховує вийти сухим із води за допомогою адвокатів, які нібито зможуть довести, що перші свідчення підзахисного зроблено під примусом. Насправді надії на те, що підписант завжди може відхреститися від свого свідчення, щонайменше наївні — зізнання, як і раніше, вважається в Україні «королевою доказів».

«У багатьох випадках обвинувачення грунтується лише на зізнаннях самих обвинувачених, зроблених здебільшого на початковій стадії розслідування. Пізніше вони відмовляються від своїх слів, посилаючись на те, що до дачі свідчень їх змусили шляхом шантажу, залякування, фізичного насильства та інших недозволених методів слідства», — звернула увагу омбудсмен. Її дослідження засвідчило, що в чотирьох випадках з десяти зміст перших протоколів лежить в основі обвинувачувального вироку. Тобто судді залюбки погоджуються з тим, що людина спочатку говорила правду і тільки після того, як грамотні адвокати промили їй мізки, змінила свідчення.

Такі ось підстави

Уніфікованої методики, що дає можливість убезпечити громадян у разі затримання, вітчизняна адвокатура запропонувати не може. Утім, ознайомитися з нюансом процесу, безумовно, корисно. Орієнтація у правових нормах, якими керуються правоохоронці, іноді дає затриманому змогу полегшити свою долю.

Почнемо з підстав для затримання. Їх можна поділити на дві групи:

— арешт і затримання згідно з постановою суду застосовуються як запобіжні заходи щодо підозрюваних або обвинувачених у кримінальній справі (в порядку ст. 148, 149 і 155 Кримінально-процесуального кодексу), а також для супроводження до суду під вартою для вирішення питання про вибір запобіжного заходу (ст. 165-2 КПК). Такі варіанти найчастіше застосовуються в розпал кримінального провадження, коли правоохоронці вже мають у своєму розпорядженні докази провини затриманого;

— затримання (зокрема фізичне) правопорушника, приведення без постанови суду здійснюються в порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом і Законом «Про міліцію». У провадженні за адміністративними правопорушеннями — згідно зі ст. 260-263, 268 КоАП і п. 5 ст. 11 ЗУ «Про міліцію». До таких дії можуть вдаватися працівники СБУ, МВС, прокуратури і податкової міліції, які (крім прокуратури) мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність.

Зауважимо, що повноваження правоохоронних органів у другому випадку відкривають перед ними більше можливостей, ніж у першому. Зокрема, затримання за обвинуваченням у «злісній непокорі законному розпорядженню або вимозі співробітника міліції...» (ст. 185 КоАП) — торований спосіб запроторення громадян за грати. Простота застосування і спрощена процедура розгляду справ за цією статтею забезпечили їй гідне місце в аналах замовних справ проти бізнесменів. На практиці справи за ст. 185 КоАП нерідко розглядаються без адвоката і допиту свідків: суддя зачитує вирок, спираючись лише на міліцейські рапорти і протоколи затримання, які де-факто є головним, якщо не єдиним, доказом провини заарештованого.

Адмінзатримання широко використовується як додатковий спосіб тиску під час перевірок підприємств. Загроза «сядеш за непокору» — аж ніяк не пустий звук.

Білі плями законодавства

Той факт, що багато статей Кодексу про адміністративні правопорушення істотно суперечать нормам Основного Закону, правоохоронців не бентежить. Зазначимо, що ч. 4 ст. 29 Конституції «з моменту затримання» КОЖНОМУ гарантує право «захищати себе і користуватися правовою допомогою захисника». КоАП, своєю чергою, передбачає допомогу захисту лише під час розгляду справи в суді (ст. 268 і 271). У результаті типовими є випадки, коли юристи приходять до суду (якщо затриманому вдасться викликати адвоката, який усе-таки дізнається, в суді якого району відбудеться засідання), не ознайомившись із справою і не знаючи обставин того, що трапилося. Тоді як над підзахисним висить неабияка загроза — 15 діб (за однією з десятьох статей КоАП, що передбачають адміністративний арешт) з усіма наслідками.

Виникає враження, що силовики не знають (або не помічають), що норми законів, які вступають у конфлікт з нормами прямої дії, вважаються чинними лише в частині, яка не суперечить Конституції. Нагадаємо також, що ст. 21, 22, 29 і 64 Основного Закону забороняють утискувати і скасовувати конституційні права. Отже, де-юре КоАП частково нечинний, але де-факто — всупереч Конституції — застосовується повністю. Образливо тільки, що міліціонери (ті самі, які керуються нормами КоАП, а не Конституції) вимагають від затриманих дотримання законів.

Наступна особливість адміністративного права України полягає в тому, що відповідальність за порушення, чіткого переліку яких не існує, не сфокусована. У ст. 2 КоАП зазначено: «Законодавство України про адміністративні правопорушення складається з цього кодексу та інших законів...».

Особиста доторканність

Реалізації права на особисту недоторканність людини заважає ще й те, що в КоАП не вказані терміни, протягом яких правоохоронці мають сповістити рідних і близьких про затримання. Ст. 29 Конституції зобов’язує це робити «невідкладно». Чи варто пояснювати, що таке точне формулювання органи дізнання до оперативності не зобов’язує. Іноді родичі дізнаються про затримання тільки після вироку суду.

При цьому рішення суду першої інстанції (куди міліція супроводжує затриманого) за адміністративною справою оскаржити не можна: ні апеляцію, ні касацію рішення закон не передбачає. Рішення районного суду, таким чином, остаточне і оскарженню не підлягає, так само як вирок Верховного Суду у цивільній чи кримінальній справі. Це означає, що запроторити людину за грати може недосвідчений районний суддя, який працює на випробувальному терміні.

Від недосконалості законодавства потерпають передусім затримані. До суду за адмінпорушення або до прийняття рішення про порушення кримінальної справи їх відводять до ізолятора тимчасового утримання (ІТУ). За словами працівників МВС, харчування в ІТУ не передбачене, а в деяких камерах немає навіть води. Затримані цілковито залежать від волі прапорщика — він виводить (або не виводить) своїх підопічних до туалету, може й приносити (а може не приносити) їжу. Трапляється, що у приміщенні для затриманих немає де прилягти — в камері є тільки двері і загратоване вікно (найчастіше без скла). У таких умовах затриманого можуть тримати до десяти діб. Тим часом, пославшись на визначення «тортур» (ст. 127 КК), можна спробувати переконати працівників правоохоронних органів, що утримання людини без їжі можна інтерпретувати як тортури голодом.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар