Хочу жити вічно

Сергій ГЕТУН, головний художник

Ось я, наприклад, хочу жити вічно. І поки що виходить. Це дуже важливе питання для мене. Може, не настільки важливе, як для Сталіна чи Гітлера в останні роки життя або індійських йогів. Але все одно важливе. На цьому годилося б і закінчити. Сказати щось на зразок «поміркуймо над цим» —і закінчити. Але я не певен, що ви міркуватимете над тим самим, що і я. Тому читайте далі.

Сергій ГЕТУН, головний художник

Ця щаслива історія відбувалася 13 років, 13 днів і 13 годин тому. А ще, кажуть, число нещасливе. Головний її герой, імені якого з нікому не зрозумілих причин я не назву, виготовляв музичні колонки. Для меломанів, hi-end якості, великих таких. У просторіччі —«гробів». Наймав під майстерню службове приміщення в одному з парків Києва і, як тоді часто бувало, замовлення знаходив геніальним способом. Наприклад, на одному з днів народження був представлений людині та режисерові, якому для зйомок фільму знадобилося шістдесят «гробів». Звісно, дивне замовлення. 60 колонок для зйомок фільму. «Що, дискотека?». «Так, щось таке». Про ціну домовилися, про час також. «Гроби» мали бути білими, з різьбленими прикрасами. За сценарієм фільму, в них перевозили наркотики, але через фатальний збіг обставин скидали в океан з літака. Гарно.

Люди взагалі один одного погано чують, і кожний помиляється у міру своїх можливостей. Але в цій історії непорозуміння тривало недовго, і коли з’ясувалося, що робити треба справжні труни, наш герой подумав, що хоча робота і не за його профілем, взятися за неї цілком можна. Навіть прикольно. Було справді прикольно. Особливо коли після останньої форс-мажорної і цейтнотової ночі перед тим, як здавати замовлення, коли вранці свіжофарбовані білі з різьбленими прикрасами шістдесят трун було розставлено на алеї парку, в країні стався путч. Тобто по телевізору — «Лебедине озеро», а містом — чутки, що за Окружною заплановані розстріли керівництва і вже навіть заготовлені труни. Білі. А машина з кіностудії запізнюється. Загалом не знаю вже, хто телефонував директорові парку і що сказав, але коли він (а людиною він, як і всі герої нашої історії, був надзвичайно інтелігентною!) пішов з’ясовувати, що відбувається у ввіреному йому парку, і побачив труни, обличчя на ньому не було. А тут ще під’їхала машина з кіностудії. Ну, хто бачив цю машину з кіностудії ім. Довженка, мене зрозуміє. Тобто берлінським графітистам ще над своїми підворіттями працювати й працювати, щоб довести їх до такого самого стану. У неї навіть номерів під шаром фарби майже не видно було. І в неї починають вантажити труни. А менше ніж за тиждень у нас з’явилася своя країна. І обійшлося-таки без жертв. Такі справи.

...Осінь, схоже, буде неспокійна. Кажуть, труни десь уже заготовили. Для дискотеки. Так от: мене це не влаштовує! Я хочу жити вічно, як, певен, і більшість моїх співгромадян. І в багатьох із нас поки що це виходить.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар