БезВіконня

Василь СТОЛБОВИЙ

Реєстрація підприємства в «єдиному вікні» затяглася на місяць

Збільшити (JPG 40Кб )

До і після нового закону

Так уже трапилося, що почав реєструвати підприємство в середині червня, саме за два тижні до набрання чинності новим Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців».

Прийшовши у призначені 14.00 до вказаного кабінету районної адміністрації, я зрозумів, що спізнився щонайменше на день. Попереду мене виявилося семеро людей. Пізніше з’ясувалося, що ця сімка лише замикала першу двадцятку. Аркуш із прізвищами осіб, які прагли потрапити до кабінету, сором’язливо прикрашав не раз пофарбовані двері. Записавшись тридцятим і підрахувавши, що кожен відвідувач «переховується» за жаданими дверима в середньому хвилин по 30, я зрозумів — сьогодні не мій день. Безрезультатність присутності в адміністрації усвідомив не я один — тож скомпонували новий список відвідувачів на завтрашній прийом. У черзі я дізнався, як звуть чиновників, до кого краще не потрапляти, який перелік документів потрібен, як правильно заповнювати бланки і чому з останнім поспішати не варто.

Практично всіх юристів, довірених осіб і самих підприємців чиновники під різними приводами відфутболювали на наступний день. Причину зрозуміти було нескладно. В одному з кабінетів, до якого я зайшов за реєстраційною карткою, секретарка запитала: «А навіщо вона вам потрібна? Ми все одно нікого не реєструватимемо до набрання чинності новим законом, а там і документи інші знадобляться».

Чому б райадміністраторам не оголосити це черзі? Втім, мою фразу «до закону не реєструватимуть!» все одно ніхто серйозно не сприйняв. Кожен сподівався, що уже в цей третій, четвертий чи п’ятий раз їхні документи приймуть обов’язково. Спітнілий від спеки юрист, що стояв за мною, порадив і мені не покидати поля битви. «Ви покажіть їм спочатку свій статут, а потім уже після зауважень беріть власників і відправляйтеся до нотаріуса», — такою була його порада. Так я й зробив. Щоправда, звіряти статут довелося двічі. Остаточно готовий документ у мене з’явився 1 липня — у день набрання чинності новим реєстраційним законодавством.

Наступні два тижні райадміністрація перебувала у повній прострації. Яка форма нових документів потрібна, як має виглядати шапка на статуті і взагалі, до якого кабінету мені подавати документи — відповісти ніхто не міг. Працівники адміністрації з кожним днем ставали дедалі агресивнішими. Я ж у душі сподівався, що «єдине вікно» покладе край моїм реєстраційним пригодам.

Свою помилку усвідомив не одразу. Прийшовши 15 липня і отримавши реєстраційну картку нового зразка, я тут же спробував віддати документи, але мені рішуче відмовили. «На жаль, система реєстрації дала збій, і прийняти документи ми не можемо. Приходьте завтра», — запропонували в кабінеті зі щасливим номером 13. Я — до начальника відділу: «Коли запрацює система?» Уявно четвертувавши і відправивши мене по шматочках поштою в різні міста, дратівлива жінка-чиновник відповіла: «А я звідки знаю?»

Давши райадміністрації два дні на налагодження системи, я наніс черговий візит. «Вибачте, можна здати документи на реєстрацію?» — поцікавився у тринадцятому. У відповідь — тиша. Запитую ще раз, і дві пари очей розстрілюють мене впритул: «Ми приймаємо до 14.00. Приходьте завтра». Мої спроби пояснити, що я уже два тижні намагаюся віддати документи, розуміння не знаходять. «Чоловіче, не скигліть. Приходьте завтра». А ще кажуть, що чиновники живуть на гроші платників податків. Якщо це так, то схема добору кадрів вимагає коригувань, бо сьогодні в райадміністраціях робочі місця отримують абсолютно безнадійні кандидати.

Виявилося, що за два дні державній установі вдалося не лише налагодити систему, а й змінити час роботи. До речі, через тиждень час прийому знову змінився.

Здавши наступного дня документи, я передчував закінчення реєстрації. Але все тільки починалося. Після отримання на руки посвідчення про реєстрацію в адміністрації мені видали копію реєстраційної картки, з якою я мав бігти до Держкомстату. «А потім куди?» — поцікавився я у більш-менш спокійної працівниці. «Ми вже самі нічого не розуміємо», — у відповідь. Новий закон набрав чинності, але держструктури й далі працювали по-старому. Таким чином реєстрація в країні проводиться незаконно, злісними порушниками закону є всі держструктури, а підприємцям відводиться роль спільників.

Проміжний етап

Куди йти далі, я дізнався не із закону (на жаль, при реєстрації це абсолютно зайве чтиво), а у своїх товаришів по нещастю. У Держкомстаті мене знову зустрів кабінет № 13. Ретельно перевіривши документи, немолода пані зазначила:

— А ви знаєте, що у вас двійник?

— Який двійник? — не зрозумів я.

— В адміністрації вам присвоїли ідентифікаційний код вже існуючого підприємства. Вам не пощастило, доведеться повертатися в адміністрацію і виправити помилку.

Приїжджаю розлючений у 13 кабінет райадміністрації, вриваюся без черги і з почуттям правоти заявляю: «Ви поставили мені не той номер!» Відповідь убиває: «А я тут при чому? Зверніться до начальника, можливо, вона чимось допоможе. Я не знаю, як виправляти номер». Стримуючи свої нерви, заходжу в кабінет до тієї самої жінки-чиновниці. Отримавши кулю в лоб ще на порозі, запитую: «Як бути, якщо ваші підлеглі присвоїли мені не той код?» Після контрольного пострілу отримую відповідь: «Хто вам код присвоював, той нехай його й виправляє».

Я повертаюся у тринадцятий, готовий перетворити адміністрацію на Хіросіму: «То що будемо робити?» Цього разу мені порадили зайти наприкінці дня, попередивши, що ситуація настільки нестандартна, що знайти вихід з неї буде дуже складно. Іншим разом я зрозумів би, що йдеться про хабар. Але платити після того, що зі мною зробила вся ця адміністрація, я не збирався. До кінця дня вже мав нове посвідчення і код. І все-таки це був непоганий день, оскільки він став для мене останнім в адміністрації.

У Держкомстаті трохи поглузували з нетямущих працівників, зазначивши, що за помилки такого роду чиновники можуть нести карну відповідальність. Пройти Держкомстат, Пенсійний фонд і три фонди соцстраху було неважко. Якби не «бардак» у райадміністрації, то на все це діло вистачило б днів зо два. Пізніше з’ясувалося, що Держкомстат переборщив з обвинуваченнями на адресу адміністрації — у довідці чиновники зробили помилку в моєму прізвищі, пропустивши літеру. Але виправлень вже ніхто не вимагав. Так я підійшов до останнього відомства в реєстраційній епопеї — податкової інспекції.

Бізнес-дресирування

Якщо в районній адміністрації хоча б знали, що існує новий закон, то в податковій інспекції ця обставина залишилася непоміченою. Від мене зажадали додаткових документів, яких раніше не вимагали, і, понад те, не передбачених законом, серед яких, до речі, довідки, що засвідчують місцезнаходження фірми.

І знову я потрапляю до кабінету № 13. Ті самі черги. У кабінеті двоє чоловіків спортивної статури. Вони звіряють документи, що подаються. Вистоявши годину під дверима, підходжу до одного з них з повним переліком паперів.

— Приходьте наступного разу разом із власниками.

— А ксерокопій паспортів недостатньо? — питаю я.

— Ні, мені необхідно пересвідчитися особисто.

Ось було б цікаво прийти одного разу до податкової інспекції і зустрітися в черзі, приміром, з Сергієм Тігіпком чи Віктором Пінчуком — адже вони також чимось володіють. Через тиждень приводжу власників, але потрапляю до іншого інспектора. «Ви знаєте, що ваші документи, які засвідчують місцезнаходження фірми, сумнівні», — впевнено тисне на мене «спортсмен». Приголомшивши одкровенням, інспектор починає туманно пояснювати проблематичність зазначеної у документах адреси. Не одразу зрозумівши, до чого монолог, я намагаюся апелювати за допомогою наявності відповідних підписів. Пізніше мені роз’яснили, що таким способом у податковій відбувається здача в оренду потрібних приміщень. Перевірити правдивість теорії мені не вдалося — присутні для ідентифікації власники популярно пояснили податківцеві свої права.

Пройшовши, таким чином, тринадцятий кабінет, я несу вже всі завірені довідки іншим працівникам податкової, до чиїх функцій входить внесення даних підприємства у базу. На вибір два кабінети — 101 і 102. Навчений гірким досвідом гаяння часу в органах місцевої влади, займаю чергу в обидва.

Швидше вдається попасти у 101-й. Панночка, всім зовнішнім виглядом даючи зрозуміти, що по вівторках, як, проте, і в інші дні, вона не подає, безапеляційно заявляє, що якоїсь книги для внесення моїх даних у неї немає, а тому слід звернутися до кабінету № 102. Я біжу туди і через півгодини отримую «доступ до тіла». Тіло, страждаючи від невідомої хвороби, симптомами якої були ліниві судоми, побачивши незнайоме обличчя, посилає мене «на 101-й». Мовляв, реєстрацією юросіб займаються саме в цьому кабінеті. У 101-му, анітрохи не здивувавшись моїй появі, мляво повідомляють, що і в 102-му займаються тим самим. Збагнувши особливості Ліги чемпіонів з розпасовки відвідувачів, я знов йду на штурм 102-го.

На моє здивування, перешкод вже не зустрічаю, неначе кожен підприємець в обов’язковому порядку має відвідати обидва кабінети кілька разів і лише після цього дозволяється здати документи. У процесі внесення моїх даних панночці, яка годину тому страждала на невідому хворобу, стає дедалі краще. І вже ближче до повного одужання «хвора» повідомляє, що прийти мені найліпше у вівторок, коли начальство ознайомиться з моїми паперами і дозволить стати на облік. Щоправда, вердикт вищих посадовців може бути і не на мою користь, оскільки є декілька спірних моментів. На що я миролюбно запитую: «Чи не бажаєте смачних цукерок?» Отримавши згоду, швидко біжу до сусіднього гастроному... Документи отримую, як і було обумовлено, наступного вівторка. Що не кажіть, але цукерки іноді мають властивість лікувати чиновників.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар