Ринки та Компанії

Санітари Києва

Олена КРИНИЦЬКА, Фото Костянтина СОЛУНСЬКОГО

На київському смітті зараз можна заробити щонайменше 125 млн грн. За 10 років — понад мільярд

«Сміттєва криза» у Неаполі триває вже п’ятнадцять років — із 1994-го, коли місцева влада закрила переповнені міські смітники. Ховати міські відходи стало просто ніде. У Неаполі та довкола нього накопичилося понад 110 тисяч тонн відходів. Неаполітанці змушені возити сміття на утилізацію до Німеччини, сплачуючи німцям EUR130-170 за тонну відходів. Міська влада всерйоз обговорює варіант доправлення сміття морем до Румунії: транспортування баржами дешевше від залізниці — EUR110-150 за тонну разом з утилізацією.

За 15 років неаполітанська влада витратила на вирішення сміттєвої проблеми понад EUR2 млрд, але безрезультатно — сміттєспалювальних заводів, нових полігонів за цей час так і не побудували. Мешканці Неаполя у своїх бідах звинувачують місцеву мафію камору — сміттєвий бізнес належить їй. Кажуть, саме вона не зацікавлена в будівництві нових полігонів і заводів. У камори свої нелегальні смітники — конкуренція їй ні до чого.

Майже Неаполь

«Сміттєвої» мафії в Києві немає, але проблем з утилізацією відходів не набагато менше, ніж у Неаполі. Щороку в столиці утворюється близько 6 млн кубометрів побутових відходів (приблизно 1,2 млн тонн) — гора сміття, рівна приблизно за об’ємом 600 «хрущовкам». Все, що є у міста для утилізації цієї купи київських відходів, — переповнений полігон № 5 і побудований ще 1988 року сміттєспалювальний завод «Енергія». Міський смітник і завод давно не здатні впоратися зі зростанням обсягу відходів. За словами начальника Головного управління комунального господарства Києва Михайла Шпарика, на полігоні № 5 утилізується 30% столичного сміття, на заводі «Енергія» спалюється близько 20%. Решту 50%, за словами Михайла Шпарика, вивозять на сім обласних смітників «відповідно до наявних лімітів».

Час «Ч» для головного міського смітника, який експлуатується з 1986-го, два роки тому називав перший заступник голови Київської міськадміністрації Анатолій Голубченко. На думку чиновника, ресурсів п’ятого полігона вистачить до 2012 року. Завод «Енергія» — навіть після реконструкції — не зможе переробляти більше 30% київських відходів. Щоб стати Неаполем, Києву знадобиться лише чотири роки, вважають більшість експертів.

Щоправда, Михайло Шпарик обіцяє, що до 2012 року в столиці побудують два нові сміттєспалювальні заводи, кожен потужністю 500 тис. тонн відходів на рік. За його словами, перший має запрацювати у 2010-му, другий — у 2011 році.

Восени 2006-го КМДА розробила умови конкурсу з будівництва нового заводу для перероблення відходів: вартістю до EUR100 млн і потужністю на 25% більше, ніж в Енергії — 300 тис. тонн на рік. На початку 2007-го у міськадміністрації заговорили про будівництво вже двох об’єктів. «Ми вивчили усі технології, в нас є інвестори, які бажають побудувати заводи. Гадаю, у 2009-му відкриємо перший з них, у 2010-му пустимо другий», — пообіцяв тоді заступник голови КМДА Голубченко. У вересні 2007-го головне управління економіки та інвестицій столичної міськдержадміністрації оголосило новий конкурс із залучення інвестора для будівництва першого заводу (початок будівництва — 2008 року, закінчення — 2011-го, потужність — 500 тис. тонн на рік, після 2023 року права власності переходять місту, всі витрати з будівництва бере на себе інвестор). На конкурс було подано лише одну заявку — від австрійської компанії EVN AG, яка спеціалізується на переробці й утилізації відходів у Центральній та Східній Європі. Її й оголосили переможницею. За 2,139 млрд грн (приблизно EUR280 млн) австрійці ладні були збудувати об’єкт ще до 2012 року. Але інвестиційну угоду так і не було підписано: EVN AG попросила банківські гарантії повернення коштів, вкладених у будівництво сміттєспалювального заводу. У КМДА надати їх відмовилися, австрійці так і не приступили до будівництва. Що, загалом, не дивно. Щоб повернути за 10-11 років EUR280 млн, за тонну спалених відходів на новому заводі EVN AG мала б отримувати EUR50-60. Теперішній тариф, встановлений міськадміністрацією для заводу «Енергія» (94,15 грн/т), приблизно вп’ятеро нижчий. Поховання сміття на полігоні № 5 дешевше вдесятеро.

Сміття на вивіз

У 2008-му за вивезення та утилізацію комунальних відходів кияни заплатять 125 млн грн. Дві третини цієї суми — 80 млн — отримають перевізники. Решту 45 млн грн поділять між собою полігон № 5, Енергія та обласні смітники.

Розцінки на спалення, поховання та вивезення побутового сміття розраховує Мінекономіки, виходячи з витрат підприємств, які займаються утилізацією. Тут враховують усі видатки сміттярів — на паливо, ремонт техніки, оренду офісів, фонд оплати праці тощо. Що вищі витрати підприємства, то вищий тариф. Запропоновані міністерством тарифи затверджує місцева влада.

Кожен столичний перевізник сміття працює за індивідуальним тарифом. Найвищий у комунального Київспецтрансу — 23,76 грн за вивезення одного кубометра відходів. Середній по місту — 16,8 грн. Але у цю суму не закладено навіть мінімальну рентабельність — тільки компенсацію витрат із вивезення сміття. Але і за таких тарифів столичні компанії примудряються заробляти на вивезенні відходів — у середньому 10% чистого прибутку. Справа в тому, що за тарифами КМДА вони працюють лише з підприємствами житлово-комунального господарства. Розцінки на вивезення відходів для комерційних структур — договірні.

Сміття з Києва вивозять близько двох десятків фірм. Контрольний пакет акцій найбільшого оператора — ВАТ «Київспецтранс» — належить місту. Найближчі конкуренти Київспецтрансу — ТОВ «Грінко-Київ» і ДП «Фірма Альтфатер Київ» (стовідсоткова «донька» німецького концерну Veolia). За оцінками Віктора Ржоткевича, голови наглядової ради ВАТ «Грінко», 60% столичного ринку перевезень сміття ділять між собою Київспецтранс і ТОВ «Грінко-Київ» (входить до АТ «Грінко» разом зі сміттєсортувальним комплексом у Києві та автопідприємствами із вивезення відходів у Донецьку, Дніпропетровську, Львові та Житомирі). А за оцінками директора ДП «Фірма Альтфатер Київ» Ростислава Мартиняка, 85% київського сміття вивозять 5-7 компаній.

Місто відбирає перевізників на тендерній основі: комунальні підприємства (ЖЕКи) раз на рік проводять конкурс, обираючи компанії, здатні без перебоїв збирати та вивозити побутове сміття за найнижчими розцінками. Власники великих фірм конкурсами незадоволені: складно починати якісь масштабні проекти, коли строк договору становить лише 12 місяців, а через рік ЖЕК може відмовитися від твоїх послуг на користь новачка з меншим тарифом.

Багато хто незадоволений і тим, як розраховується тариф. «Механізм формування тарифів несправедливий, — стверджує директор Альтфатера Ростислав Мартиняк. — Я намагаюся заощаджувати: знімаю дешевий офіс, утримую недорогий автопарк. Власники інших підприємств про це не думають: орендують великі офіси, утримують великий штат, дорогий парк машин. Витрати в них більші, ніж у мене, відповідно, їхній тариф вищий, ніж в Альтфатера». Компанія Мартиняка розмістилася в кількох кімнатах у будинку радянських часів — у промзоні поруч з аеропортом «Жуляни». За вивезення кубометра «комунального» сміття ДП «Фірма «Альтфатер Київ» отримує 16,02 грн. «Рентабельність нашого підприємства — 15-20%», — стверджує директор української «доньки» німецького концерну Veolia. Це у 1,5-2 рази більше, ніж у середньому по ринку. Секрет успіху, як стверджує Ростислав Мартиняк — у розумному й ощадливому управлінні. Більшу, ніж у конкурентів, рентабельність забезпечують договори з комерційними підприємствами. Офіс найближчого конкурента Мартиняка — компанії «Грінко» — розташований у двоповерховому будинку в центрі Києва, на вулиці Саксаганського. За твердженням голови наглядової ради ВАТ «Грінко», вивезення відходів наразі прибутку не приносить, хоча тариф Грінко вищий, ніж в Альтфатера: 19,09 грн за кубометр сміття. Чисті збитки акціонерного товариства у 2007 році становили 2,081 млн грн.

З 1998 року по червень 2007-го в столиці діяв єдиний тариф для всіх перевізників — 3 грн за вивезення кубометра відходів. Він не змінювався майже 10 років. Щоб утриматися на плаву, багато компаній везли відходи на обласні смітники, чиї тарифи на поховання істотно нижчі, ніж у столичних полігона № 5 й Енергії. Або за містом безкоштовно вивантажували сміття в лісопосадках та ярах. «Собівартість вивезеня контейнера відходів (наприкінці червня 2007-го року. —Прим. Контрактів) була 16 грн, нам платили 3 грн. На кожному кубометрі ми втрачали 13 грн», — розповідає голова наглядової ради Грінко пан Ржоткевич. «До початку 2007 року ми заборгували головному підприємству в Німеччині 4 млн грн», — згадує директор Альтфатера Ростислав Мартиняк.

Але, навіть зазнаючи збитків, жодна компанія не пішла із цього ринку. «В Україні сміттєвий бізнес на етапі становлення», — пояснює феномен Ржоткевич. На його думку, рано чи пізно утилізація контейнера відходів (1-1,1 куб. м) в Україні коштуватиме, як у Європі, — EUR25-35, тобто в чотири-шість разів дорожче за нинішні EUR6,25 (50 грн). «Щоб заробляти в майбутньому, починати потрібно вже сьогодні», — каже Віктор Ржоткевич. За підрахунками Ростислава Мартиняка, вихід на ринок сміттєвих перевезень Києва навесні 2008-го коштував би новій компанії щонайменше $1 млн.

«Изя, плюясь ему в ухо, долдонил что-то неприятное, обидное что-то: якобы он, Андрей, на самом деле просто испытывает сладострастное унижение от того, что он мусорщик («...да, я мусорг... щик!»), что вот он такой умный, начитанный, способный, годный на гораздо большее, тем не менее терпеливо и с достоинством, не в пример другим-прочим, несет свой тяжкий крест...»

Аркадій і Борис Стругацькі, «Град обреченный. Часть первая. Мусорщик»

Усе, що знайдено

У більшості країн ЄС 50% виручки підприємствам, що спеціалізуються на утилізації, забезпечує продаж вторсировини. Приміром, тонна очищеного сміття зі стовідсотковим вмістом пластику коштує на світовому ринку близько EUR1000. А виробів із пластмаси у міських відходах міститься майже 60%.

В Україні за 1000 кг використаної ПЕТ-тари можна виручити від 3 тис. грн. Зазвичай очищений пластик іде на експорт, за кордоном його використовують, наприклад, при виготовленні офісних меблів. Тонна «вторинного» паперу коштує 300 грн, метал іде по 1200-1250 грн за тонну. За оцінками сміттярів, тільки дрібного брухту кияни викидають на $5-10 млн щороку (2-4% столичного сміття).

Єдина у Києві сортувальна лінія належить Грінко, станція працює з 2005-го, але прибутку не приносить. «У Києві дотепер не практикують роздільне збирання відходів, — скаржиться Віктор Ржоткевич. — Без нього робота сортувального заводу не має сенсу». За його словами, у відкритому контейнері папір і пластик перемішуються з харчовими відходами, водою. Брудний папір використати повторно неможливо, пластик — лише після спеціального очищення. «З кожного контейнера в Києві ми можемо відібрати не більш ніж 10% вторсировини, — гадає Ржоткевич. — Сортувальна лінія завантажена на 20-30% потужності і, по суті, слугує перевалкою між перевізником відходів і полігоном».

Торік КМДА на 5 млн грн закупила 1950 контейнерів для нехарчових відходів. Їх встановили в Солом’янському, Подільському, Голосіївському та Шевченківському районах. Контейнери спецпризначення стоять поруч зі звичайними, вивозять їх раз на тиждень. Експеримент поки складається не дуже вдало. У контейнерах легко зламати висячий замок, їх запросто відкривають мисливці за макулатурою і пляшками — безпритульні. У відкриті спецконтейнери потрапляє вода, мешканці викидають у них невідсортоване сміття. «Але навіть із таких контейнерів можна відібрати 30-40% цінних вторресурсів замість 10%, які ми витягаємо зі звичайних», — каже Віктор Ржоткевич. Зараз Грінко обслуговує 300 контейнерів для збирання нехарчових відходів, улітку компанія планує самостійно закупити ще 500. Грінко збирається купувати дорожчі контейнери типу «Дзвін» вартістю 6 тис. грн. Закуплені КМДА баки дешевші (2,5 тис. грн), але «Дзвін» неможливо розкрити.

У 2008-2009 роках власну сортувальну станцію планує запустити Альтфатер Київ. За словами Ростислава Мартиняка, компанія готова інвестувати EUR2-3 млн у будівництво сортувальної лінії, якщо місто виділить під це ділянку. З кінця 2007-го Альтфатер розвиває власну програму роздільного збору відходів у Солом’янському районі столиці. Компанія обслуговує 350 міських спецконтейнерів і 150 власних. За підрахунками Мартиняка, 50 контейнерів для збору нехарчових відходів «дають» близько 60 тонн вторсировини на місяць. Сьогодні відсортоване сміття компанія змушена возити Грінко-центру. «За утилізацію нехарчових відходів Грінко-центр бере з нас лише на 25% дешевше, ніж за несортоване сміття. Це несправедлива ціна — знижка має бути 50%, — вважає директор Альтфатер. — Але ми змушені погоджуватися на ці умови, оскільки альтернативи поки немає».

Чим багаті

Бізнес на смітті перспективний не лише в масштабах столиці. За словами міністра охорони навколишнього природного середовища Георгія Філіпчука, на українських смітниках накопичилося понад 30 млрд тонн відходів — це 50% обсягу Азовського моря (150 млрд кубометрів. — Прим. Контрактів). Легальних сміттєвих полігонів налічується понад 4,5 тис., нелегальних майже вчетверо більше — близько 16 тис. Їхня загальна площа дорівнює розміру 117 тисяч футбольних полів. За останні дев’ять років, при скороченні населення майже на 10%, за даними Міністерства з питань житлово-комунального господарства України, кількість побутових відходів збільшилася майже вдвічі — з 26,31 млн кубометрів у 1999 році до 46,05 млн у 2007-му.

Втім, в Україні дотепер немає державної програми з утилізації відходів. Про необхідність її створення чиновники почали розмови лише місяць тому.

ЕКСПЕРТиза

Сергій КРИКУН,
директор заводу «Енергія» (Київ)

У 2003 році при заводі було створено автотранспортний підрозділ — возити сміття вигідніше, ніж спалювати?

— Річ не у цьому. У грудні 2003-го завод мало не зупинився через відсутність відходів для спалення. Насправді, з 1998 року по червень 2007-го діяв єдиний тариф на вивезення й утилізацію одного кубометра відходів — 15,6 гривень, з яких 12,6 грн треба було віддати за утилізацію — перевізникам залишалося лише 3 гривні з куба. У 2003 році через зростання цін на ПММ перевезення сміття на полігон або до нас стало збитковим, тому відходи везли на обласні полігони, де утилізація дешевша, або на нелегальні смітники. Ситуація змінилася тільки після підвищення тарифів: у червні 2007-го та січні 2008 року. Тепер перевізникам економічно вигідно везти сміття до нас. Тільки завод усі відходи прийняти не зможе. Межа — 235 тисяч тонн на рік.

Якщо завод працює на межі, чому тоді збитки Енергії торік перевищили 1,7 мільйона гривень?

— Якби міськадміністрація не підвищила тариф на утилізацію (з 12,6 до 18,83 грн/куб. м. — Прим. Контрактів), то збитки торік становили б приблизно

5 мільйонів гривень. Витрати на утримання і роботу заводу в 2007 році сягнули 21 млн грн. В Енергії дуже низькі розцінки: спалення однієї тонни відходів коштує близько $20, тоді як у Будапешті — EUR60, у Москві вже у 2002 році діяв тариф у $50.

Крім того, деякі перевізники не повертають заводу гроші за утилізоване сміття. Наприклад, компанія «Грінко» заборгувала Енергії 560 тисяч гривень. Керівники підприємства стверджують, що грошей немає, але при цьому закуповують дорогу техніку й устаткування для утилізації відходів.

Низькі тарифи і неплатники — основні причини збитковості Енергії?

— Ні. Головне — застарілість заводу. Енергія працює вже 20 років. У Москві сміттєспалювальні підприємства, що відпрацювали такий термін, демонтовано — на їхньому місці збудовано нові. У ЄС довше Енергії працює тільки відповідний завод у Будапешті — 25 років. Але і його два роки тому реконструювали, витративши на модернізацію EUR65 млн.

На Енергії за 20 років роботи нічого серйознішого за планові ремонти не проводилося. Зараз ми готуємося до великої реконструкції, що на 30% збільшить продуктивність заводу і зробить його прибутковим.

Що реконструюватимете?

— Встановимо сучасну систему фільтрації й устаткування для виробництва теплоенергії. Завод виробляє величезний її обсяг, який можна продавати сусіднім житловим масивам: Познякам й Осокоркам. Але від нас до масивів не прокладено труби, якими могла б циркулювати гаряча вода. Як наслідок, ми просто обігріваємо повітря. У 2007 році було продано лише 7 тисяч гігакалорій — на 800 тисяч гривень. Але завод може реалізовувати 200 тис. Гкал щороку. Після реконструкції у 2011 році дохід від продажу такої кількості тепла сягне 37 млн грн. Оскільки зараз тепло практично нема куди діти, ми змушені знижувати температуру горіння відходів, щоб зменшити кількість вироблюваної теплоенергії. Відповідно спалюємо менше сміття.

Після реконструкції, крім теплової енергії, завод зможе виробляти й продавати електроенергію. Пара, що утворюється в ході спалювання відходів, обертатиме лопатки турбін, виробляючи електроенергію (за планом реконструкції планується встановити дві парові турбіни). Після зниження температури пара конденсуватиметься у бойлерах, а звідти — надходитиме до будинків у вигляді гарячої води або опалення. За проектом завод має виробляти за годину 8 МВт. На свої потреби Енергія використовує щонайбільше 2 МВт, 6 МВт ми можемо продавати — за сьогоднішніми розцінками це майже 23 мільйони гривень прибутку на рік.

У яку суму обійдеться реконструкція заводу?

— За нашими розрахунками, близько 200 мільйонів гривень, з яких 84 мільйони коштує проект з реалізації теплової енергії. Ці витрати окупляться менш ніж за три роки. Близько 90 мільйонів гривень ми витратимо на встановлення газоочищення — після реконструкції викиди заводу відповідатимуть нормативам ЄС.

Чи ви займаєтеся збором і продажем вторсировини?

— Так. За два перші місяці цього року ми зібрали 236 тонн металобрухту. Відбирається він після спалювання відходів за допомогою електромагніта. Це здебільшого дрібний метал — кришечки, бляшанки. Реалізуємо цей брухт по 1200-1250 грн за тонну. Відбираємо не весь метал. Повинні взяти 2% зі згорілих шлаків, а відбираємо лише 0,5% — більше не дозволяє старе обладнання. Торік зібрали і продали 810 тонн брухту майже на мільйон гривень.

Наскільки завод залежний від підвищення цін на природний газ?

— Ми витрачаємо в 30 разів менше газу, ніж передбачено за проектом. Якщо раніше мали спалювати 12 мільйонів кубометрів на рік, то торік спалили лише 380 тисяч кубів. Це коштувало нам 260 тисяч гривень. У відходах побільшало горючих матеріалів. Колись поліетилен, целофан, пластик були в дефіциті, пакетики прали, сушили і використовували по кілька разів. Тепер цього добра у відходах багато, але ж це все зроблено з нафтопродуктів, вони добре горять. Крім того, ми впровадили кілька технологій, які допомагають заощаджувати газ. Відходи привозять на завод і доправляють у великий бункер. Він умовно поділений на три сектори: у першому відходи складують, у другій зоні ми їх спалюємо, а в третій вивантажуємо. Ми впровадили своє ноу-хау: у зоні завантаження відходи вилежуються 5-6 днів, починається процес бродіння і виділяється біогаз. На Заході цей напрямок активно розробляють, ставлять на полігонах генератори і використовують цей газ як природний. У нас же бродіння, умовно кажучи, підвищує калорійність відходів, вони краще горять.

Віктор РЖОТКЕВИЧ,
голова спостережної ради ВАТ «Грінко»
(Фото надано прес-службою компанії «Грінко»)

Чому ви вирішили зайнятися сміттєвим бізнесом?

— Після звільнення з посади голови ДАК «Укрресурси» в 2002 році разом з партнером ми почали пошук незайнятих ніш у бізнесі. Оскільки я знався на утилізації, було вирішено зайнятися переробленням відходів.

Спочатку ми, як дилетанти, гадали, що побудуємо сортувальний завод і почнемо гребти гроші лопатою. Але виявилося, що сам по собі завод із сортування працювати не може — потрібен власний транспорт. Тому практично одночасно із запуском сортувальної станції почав роботу наш підрозділ із перевезення відходів.

Сьогодні ми будуємо вертикально інтегровану компанію: у нас працює транспортний підрозділ з вивозу відходів «Грінко-Київ», сортувальна станція «Грінко-центр», зараз вивчаємо можливість купівлі полігона для поховання відходів.

Скільки грошей потрібно було для створення компанії?

— У наш бізнес на сьогодні вкладено близько $20 млн.

Вдалося повернути хоча б частину коштів?

— Ні, що ви — це довгостроковий проект. Великий мінус цього бізнесу в тому, що він регулюється державою, і не можна призначити свою ціну за вивезення відходів. У затверджених Києвом тарифах не закладений прибуток, ми працюємо з нульовою рентабельністю. Утилізація одного контейнера (1,1 кубометра) в Європі коштує EUR25-35, у нас же — менше 50 гривень (EUR6,25. — Прим. Контрактів), і це тільки у Києві. В інших містах тарифи ще нижчі: наприклад, у Житомирі — близько 13 гривень.

Якщо цей бізнес не приносить прибутку, який сенс його розвивати?

— Колись і в Україні за утилізацію контейнера відходів платитимуть EUR25-35. У нашій країні цей бізнес перебуває на етапі становлення. Якщо ти зайняв певне місце на ринку, то протягом щонайменше 10-20 років зможеш спокійно і гарантовано працювати й отримувати дохід. Але щоб заробляти в майбутньому, починати слід вже сьогодні.

Наскільки рентабельне сортування?

— Сортувальна станція поки що не окуповується. Головна причина — у Києві немає програми роздільного збирання відходів — усе скидають в один контейнер, де придатна для вторинної переробки сировина (скло, папір, пластик) перемішується з органікою й сортуванню вже не підлягає. Крім того, контейнери перед вивезенням ретельно перевіряють спочатку двірники, потім волоцюги в пошуках цінної вторсировини. У підсумку з таких контейнерів можна відсортувати не більше 10% вторресурсів, продаж яких не покриває витрат на сортування.

Ви маєте намір будувати полігон для поховання відходів. Цей «сміттєвий» напрямок може приносити дохід?

— Усе залежить від тарифів на поховання. За нашими розрахунками, поховання одного кубометра відходів коштує 15-25 грн залежно від технології чи розміру полігона. У Києві на полігоні № 5 тариф на поховання становить 11,18 грн.

У Європі, наприклад, поховання тонни відходів обходиться у EUR100. У нас — $11. За європейської ціни вигідно відсортувати вторсировину, щоб менше везти на поховання. Щойно наші тарифи наблизяться до європейських — сортувальний завод знайде себе на ринку і стане окупним.

Чому ви не повертаєте заводу «Енергія» більше півмільйона гривень боргу за утилізацію сміття?

— Коли в Києві діяв збитковий тариф (три гривні), міська влада пообіцяла нам компенсувати витрати. Але ми отримали лише половину суми. КМДА не доплатила нам півтора мільйона гривень, заводу ми заборгували мільйон. Крім того, ми не розрахувалися з постачальниками нафтопродуктів, запасних частин, були борги із зарплати. Заборгованості довелося погашати за рахунок власних грошей. Довелося вибирати: заплатити за паливо чи домовитися із заводом «Енергія» і вроздріб виплачувати борг. Половину боргу Енергії ми вже погасили.

Але ж інші перевізники працюють у тих самих умовах, а заборгованості перед Енергією в них немає?

— Обсяги вивезення сміття в інших перевізників менші. Покрити за рахунок своїх коштів борг у 300-500 тисяч легше, ніж повернути 1,5 мільйона гривень. В умовах нульової рентабельності ми повинні виплачувати старі заборгованості й при цьому закуповувати нову техніку, розвивати нові технології, щоб бути конкурентоспроможними. Ми розрахуємося із заводом, але для нас важливіше погасити борги перед тими компаніями, без яких ми працювати не зможемо.

Ростислав МАРТИНЯК,
директор Фірми «Альтфатер Київ», дочірнього підприємства концерну Veolia

Наскільки прибутковим є такий бізнес, як вивезення сміття?

— Рентабельність цього бізнесу в Україні при правильному менеджменті та використанні сучасних технологій може сягати 15-20%, але в середньому це 10-15%. Проте ми почали отримувати прибуток тільки із червня 2007-го, коли було підвищено тарифи на вивезення сміття. У Польщі нормальною вважається рентабельність 8-9%, у Німеччині — 5-7%, але там вищі розцінки на вивезення й утилізацію відходів.

Працювати в Україні непросто. До червня 2007 року в Києві за вивезення одного кубометра сміття платили 3 гривні — цей тариф не змінювався з 1998-го. Природно, він був збитковий для перевізників. До початку 2007-го наша заборгованість перед німецькими засновниками перевищувала 4 мільйони гривень.

Крім того, рентабельність залежить від правильної організації бізнесу. Наприклад, офіс нашої компанії знаходиться в промзоні — орендні ставки тут набагато нижчі, ніж у центрі. В автопарку легкових автомобілів половина — вітчизняні ВАЗи. У нас працює власна ремонтна майстерня для нашого автопарку, що суттєво скорочує витрати порівняно з іншими операторами, яким доводиться обслуговуватися на СТО. На всіх автомобілях уже два роки встановлено систему GPS, я знаю, скільки кілометрів проїхав кожен зі сміттєвозів, скільки відходів за день він вивіз і скільки бензину було витрачено.

Чому перевізники скаржаться на низьку рентабельність, якщо в Україні вона вища, ніж у Європі?

— В Україні рентабельність має бути хоча б 20%, інакше підприємство втратить ліквідність і не зможе розвиватися. У нас висока інфляція, тарифи на перевезення сміття не встигають за цінами на ПММ, витратна частина на утримання автопарку більша, ніж у Європі. Якщо заїхати на полігон № 5 під Києвом після дощу або снігопаду, машини перевертаються, залишаються без ресор, без глушника. Дорогу спецтехніку (вартість одного сміттєвоза близько 800 тисяч гривень) ремонтували за свої гроші.

Як визначається розмір тарифів за вивезення відходів на Заході?

— Раз на 3-5 років муніципалітети оголошують конкурс. Оператор, що запропонував найнижчу ціну і найкращу якість, виграє. У середньому утилізація однієї тонни відходів у Європі коштує EUR40, в Україні — $20 (близько EUR12,5. — Прим. Контрактів).

Київ шукає інвестора для будівництва сміттєспалювального заводу. Концерн Veolia цікавить цей проект?

— Завод, що відповідає всім технічним й екологічним вимогам, коштує близько $500 млн. Щоб зацікавити інвестора, міська влада має запропонувати високий тариф на спалення відходів або гарантувати повернення вкладених у будівництво заводу коштів. У Німеччині, де спалення тонни сміття коштує близько EUR45-50, завод окуповується за 10-11 років, причому там інвестор отримує великі пільги з оподаткування, із соціальних виплат.

Ось приклад західного зразка поводження з відходами. У Гамбурзі з населенням три мільйони чоловік працюють чотири сміттєспалювальні заводи такої самої потужності, як наш завод «Енергія», і п’ять або шість сортувальних станцій. Смітників немає, тому що за Європейською конвенцією з 2005 року відкритих полігонів у Німеччині не повинно бути взагалі. Всі міські відходи сортуються на станціях, що можна — переробляють, а залишки спалюють на заводах. Причому один завод муніципальний, другий — наполовину муніципальний, а два належать приватному власникові. Система працює як годинник. А тепер порівняємо з Києвом — один сміттєспалювальний завод і один полігон № 5, що перевантажений і потребує термінової модернізації.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар