Ринки та Компанії

Взули

Олена СЕРЕДА, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

За десять років українські взуттьовики віддали китайським виробникам ринок обсягом $3,5 млрд

Торік українці придбали приблизно 140 млн пар взуття — майже на $3,5 млрд. При цьому багато хто навіть не здогадується, що, купуючи взуття за ціною італійського, придбають черевики з Китаю. На частку українських виробників, за їхніми ж підрахунками, припадає щонайбільше 18% ринку. Частка китайського взуття в загальному обсязі продажу сягає 75%, на польське і турецьке припадає близько 5%, продукцію західноєвропейських підприємств — приблизно 1,5%, на Росію та Білорусь — 0,5%.

Пошита в Піднебесній пара черевиків з наклейкою Italy Design — звичайне явище на полицях будь-якого взуттєвого магазину Європи. Щоправда, якщо в країни ЄС китайське взуття потрапляє легально, то в Україну 60-80% китайського імпорту надходить за сірими схемами або контрабандою. Китайці легко йдуть на поступки покупцям великих партій, зазначаючи в документах вартість пари в $1-5 за реальної закупівельної ціни $10-20. Тонкощі ціноутворення, помножені на старанність китайських взуттьовиків, привели до того, що на сьогодні Китай експортує 2 млрд пар на рік — достатньо, щоб взути кожного третього мешканця земної кулі.

У 2007 році українські фабрики пошили лише близько 25,2 млн пар взуття на $630 млн у роздрібних цінах. За аналогією з американським центром автомобілебудування Детройтом взуттєвого бізнесу в Україні називають розташовані під Києвом Бровари, де шиють щонайменше п’яту частину вітчизняного взуття. Навіть у великих торговельних мережах «Інтертоп», «Монарх» і «Метро» частина асортименту вироблена в Броварах. Багато взуттєвих фірм зосереджені в Харкові, Дніпропетровську та Донецьку. За різними оцінками, в Україні пошиттям взуття зай-мається від 1500 до 3000 фірм і ПП. Більшість приватників — кустарі, що працюють на речовий ринок за місцем проживання. Великих виробників, які можуть випускати від 300 до 1000 пар якісного взуття на день, — близько півсотні.

Приїжджайте до нас у Китай

«У 1990-х майже 80% внутрішнього ринку займала українська продукція, — згадує власник взуттєвого підприємства ТМ Staff Олег Малихін. — Але 10 років тому в продажу з’явилося дешеве китайське взуття, яке виглядало значно дорожче за свою ціну».

Мешканці Піднебесної — єдині, хто зумів поставити експорт на потік у світовому масштабі. В Україні китайська продукція у 1996-1998 роках цілковито витіснила українське взуття з більшості цінових сегментів. «Крім китайців взуття імпортували з Румунії, Польщі та Туреччини, — згадує Олег Малихін. — Однак у 90-х взуття з Європи возили переважно дрібними партіями, а продавалося воно здебільшого на ринках — товар був не таким дешевим, щоб постачати його великим оптом у магазини».

«За останні десять років більшість виробників відомих ТМ закрилися або перенесли пошиття до Китаю, — розповідає власник взуттєвого підприємства ТМ Faber Олег Шевчун. — Якось до нас на фабрику приїжджали італійські виробники швейного обладнання. Я захотів подивитися, як воно працює в Італії, але мені відповіли, що там уже немає взуттєвих фабрик, збереглися тільки невеликі сімейні підприємства. Словом, якщо хочете подивитися обладнання, — приїжджайте до нас у Китай. Мілан, як і раніше, є центром взуттєвої моди, але те, що продається в магазинах, як правило, китайського виробництва».

У Піднебесній якісне взуття на фабриці рідко коштує дорожче ніж $10-20. Оптова ціна такого взуття в Україні — $20-30, у роздробі — до $140. Більшість магазинів установлюють на взуття відомих торгових марок китайського виробництва націнку від 350%, рентабельність цього напряму, навіть з урахуванням дорогої оренди, сягає 200%. Для порівняння: взуття українських ТМ аналогічної якості в опті коштує $18-35, націнка на нього не перевищує 60%, рентабельність роздробу — до 20%.

Ціна і якість

Замовляючи на фабриці в Китаї партію товару, українські посередники намагаються максимально здешевити вибрані моделі. Мешканці Піднебесної охоче йдуть назустріч: ту саму модель босоніжок вони можуть пошити зі шкіри, синтетичних або сурогатних матеріалів. Зовні взуття нічим не відрізнятиметься, але обійдеться замовникові вдвічі-втричі дешевше.

Десять років тому китайці вигравали здебільшого за рахунок дешевої сировини. Відтоді практично всі великі фабрики обзавелися обладнанням, яке дозволяє у кілька разів знизити собівартість виробництва. Приміром, практично всю шкіру китайські взуттьовики розшаровують на кілька частин, наприклад, зі шкіри великої рогатої худоби отримують 10 шарів. З верхнього шматка шиють дороге взуття, другий і третій після нанесення покриття, що імітує поверхню натуральної шкіри вищих сортів, використовують для виробництва дешевшого взуття, з четвертого, п’ятого і т. д., наприклад, виготовляють ущільнювальні автомобільні прокладки. Використовують навіть обрізки: додаючи клейкі речовини, з них штампують сурогатну шкіру. Навіть фахівцю іноді важко відрізнити натуральну шкіру від штучної. «Приміром, мені траплявся замінник із запахом шкіри», — каже модельєр взуття Тетяна Тарасевич.

Головна перевага китайських фабрик — масштаби виробництва. Один кустар-взуттьовик за день може пошити три пари. 30 китайців за цей час виготовляють 300. Виробництво великих партій з використанням великої кількості працівників обходиться китайському роботодавцю в десятки разів дешевше, ніж, приміром, українському. «В Китаї найскладніший технологічний процес розбитий на багато дрібних операцій», — пояснює Олег Малихін.

Китайські взуттєві фабрики навчають і стажують фахівців в Італії, Іспанії, Португалії. До Піднебесної запрошують на роботу іноземних дизайнерів, технологів і конструкторів взуття — на багатьох підприємствах можна зустріти вихідців з Італії, Росії, України, Японії. «Людей, здатних створити щось нове, у Китаї буквально носять на руках. За хорошу ідею вони згодні платити великі гроші», — ділиться власним досвідом Тетяна Тарасевич.

До речі, така стратегія китайських виробників у перспективі може виявитися програшною. Підвищення кадрових витрат позначається на собівартості китайського взуття: з кожним роком вона підвищується. Не бажаючи переплачувати, власники відомих взуттєвих брендів сьогодні воліють відкривати нові фабрики в Індії, а не в Китаї.

Природний відбір

Десять років тому, коли Китай тільки починав свою експансію, українські взуттьовики не замислювалися ні над зниженням собівартості, ні над розширенням модельного ряду. «На початку 1990-х працювати було легко, — згадує Тетяна Тарасевич. — Дефіцит взуття дозволяв продавати продукцію будь-якої якості в необмеженій кількості. Можна було взагалі випускати одну модель».

З посиленням конкуренції в другій половині 90-х взуттьовики, які не змогли перелаштуватися, закрили виробництво. Тільки за останні п’ять років кількість виробників скоротилася на 50%, а середня дохідність пошиття взуття знизилася зі 100 до 20%.

На початку нинішнього десятиліття експерти прогнозували, що взуттєве виробництво в Україні взагалі зникне. Але цього не сталося, хоч як дивно, завдяки мешканцям Піднебесної. Китайцям ризиковано замовляти дрібні партії (до 10 тис. пар). «Якщо партія невелика, виконання договору можна очікувати три місяці або й взагалі не дочекатися. Причому, щоб повернути передоплату, яка для невеликої партії становить 100%, потрібно буде їхати до Китаю», — розповідає Тетяна Тарасевич. Під великі партії китайці готові знизити передоплату до 15-30% вартості замовлення. Хоча і в цьому випадку бажано відрядити на фабрику свою людину для контролю якості продукції. «Якщо є два замовлення — велике і невелике, і китайські, й українські взуттьовики спочатку відшиватимуть велике», — додає маркетинг-директор мережі «Інтертоп» Олег Теплих. Але для Китаю «велика партія» — це сотні тисяч пар, а для України — щонайбільше тисяча. Замовити пошиття конкретної моделі в Китаї можуть дозволити собі тільки великі українські торговельні мережі. Дрібні магазини воліють працювати з вітчизняними виробниками. «Наші взуттьовики не можуть швидко виконати велике замовлення, — розповідає Олег Теплих. — Але партії до 5 тис. пар краще замовляти в Україні — легше впливати на виробництво. Територіальна близькість — безперечна перевага».

Бізнес у борг

Територіальна перевага не дуже допомагає українським взуттьовикам, які працюють легально. Більшість виробників віддають взуття продавцям під реалізацію. Своєю чергою, фабрики позичають шкірсировину та фурнітуру. Повернення грошей в українському взуттєвому бізнесі починається тільки після продажу пари в роздробі. «У багатьох взуттьовиків немає оборотних коштів, але є борги перед постачальниками. Якщо продавці вчасно не розрахувалися за товар, виробник стає банкрутом», — каже Олег Малихін.

До 2005 року українські взуттьовики добре заробляли на поставках до Росії. Більшість продукції везли або за сірими схемами, або контрабандою. В 2005-му, коли розпочалася кампанія з боротьби з контрабандою, поставки припинилися. Коли українська митниця знову дала добро, місце вітчизняного взуття на ринку РФ уже посіли російські виробники і постачальники китайського взуття. «Російські митники затримували товар, навіть взявши гроші за пропуск контрабанди, — згадує український оптовик, який три роки тому працював у російському напрямі. — Вантажівка з взуттям могла «загубитися» в дорозі, й добре, якщо при цьому водія просто викидали з машини. Крім того, подорожчав перетин митниці. Возити взуття до Росії стало невигідно. Зараз туди експортується близько 20% колишніх обсягів». Після сплати всіх податків і зборів українське взуття не здатне конкурувати на ринку РФ не тільки з китайським, а й з російським. Утім, український товар затребуваний у РФ. «Українське взуття продовжує користуватися успіхом у Росії, особливо в її північних регіонах, — каже Тетяна Тарасевич. — Воно не haute couture, зате добротне, виготовлене з натуральних матеріалів і дешевше від взуття відомих світових марок з тими самими властивостями. У Росії зими завжди холодні, тому наше взуття купують добре».

Незважаючи на вал китайського взуття, багато дрібних взуттьовиків працюють з рентабельністю 50-100% — близько 70% українського виробництва взуття перебуває в тіні. Крім того, дрібні фірми успішно освоюють незайняті ніші — виробництво ортопедичного взуття, індивідуальне пошиття тощо. Великі фабрики намагаються розширити асортимент, прагнучи зіграти на особливостях національного менталітету. «У країнах Західної Європи люди виражають свою матеріальну заможність, купуючи автомобілі й будинки. Більшість наших співвітчизників показують статки своїм зовнішнім виглядом, — пояснює Тетяна Тарасевич. — Практично всі українки непогано інформовані про тенденції моди. Тож взуттьовикам і продавцям є над чим працювати, частіше оновлюючи асортимент, ускладнюючи моделі тощо».

Чужий досвід

Китайська грамота

Модельєр взуття Тетяна Тарасевич, яка пропрацювала в Китаї близько року, порівнює взуттєве виробництво в Україні та Піднебесній

Яких фахівців запрошують на роботу китайські взуттєві підприємства?

— У Піднебесній на фабриках працюють місцеві конструктори, дизайнери і технологи. У конструкторів високий рівень підготовки, що дозволяє їм реалізовувати дизайнерські ідеї будь-якої складності. Технологи менш професійні, але з кожним роком рівень їхньої підготовки підвищується. А ось для створення нових моделей китайці часто запрошують дизайнерів з Італії, України та Росії. До речі, українським дизайнерам віддають перевагу перед російськими, коли фабрика шиє взуття для модних європейських магазинів або для нашої країни.

Фахівці з України краще котируються, тому що професійніші чи через нижчі зарплати?

— Роботу кожного дизайнера оцінюють індивідуально. Але зазвичай російські модельєри заробляють удвічі більше від українських. Москвич не поїде працювати до Китаю менш ніж за $2 тис. на тиждень.

Мешканці Піднебесної «вирощують» своїх модельєрів, щоб згодом відмовитися від послуг іноземців?

— Ні. Всі виробники взуття, зокрема й китайські, як і раніше, їздять до Мілана на виставки і відстежують модні тенденції. Купують моделі, які сподобалися, а дизайнери і конструктори допомагають упровадити ідею в серійне виробництво.

Серійне виробництво — це ручна робота за чашку рису?

— У великих містах Китаю, де розташовані більшість взуттєвих фабрик, за чашку рису ніхто не працює. Безумовно, є підприємства різного рівня, але на фабриках, з якими співпрацювала я, робітники трудяться позмінно (2 тижні на місяць по 10 годин на добу) і заробляють при цьому близько $600. У Китаї за одну годину праці робітник низької кваліфікації отримує від $2 до $6 — приблизно стільки само, скільки й на українських взуттєвих підприємствах.

Утім, китайське взуття дешевше за українське. На чому заощаджують іноземці?

— У Піднебесній шиють і дуже дешеве, і дуже дороге, якісне взуття. Інша справа, що в нашу країну ввозять не найкращий товар. Наприклад, на прохання замовників з України китайці використовують дешевші матеріали, щоб знизити собівартість взуття.

Крім того, у Піднебесній багато фабрик, які виробляють по 10 тис. пар взуття на день. Великі підприємства, заробляючи за рахунок великих обсягів, можуть дозволити собі більші знижки замовникам.

Тобто китайське виробництво взуття відрізняється від українського масштабами?

— Не тільки. Передусім азійська держава всебічно підтримує бізнес. Понад 10 років по всій країні працюють бізнес-інкубатори — неприбуткові організації, які забезпечують перспективні фірми державною фінансовою підтримкою і податковими пільгами протягом 3-5 років. Приміром, за потреби інкубатори надають приміщення та обладнання за цінами, нижчими від ринкових. На фабриках серйозно займаються плануванням виробництва і розробкою стратегій розвитку. А в Україні, наприклад, є підприємства, які точно не знають, яка собівартість пошитої ними пари взуття, з яким прибутком і рентабельністю вони працюють.

Однак багато українських взуттьовиків успішно конкурують з китайським виробниками. За рахунок чого?

— В оптових покупців китайського взуття часто виникають проблеми. Приміром, мешканці Піднебесної зривають терміни поставки або замість замовленої моделі відправляють зовсім інше взуття, а можуть взагалі не виконати замовлення. Улюблене пояснення — мовний бар’єр. Наше взуття дорожче, але більшість українських взуттьовиків, на відміну від китайських, вважають нижче своєї гідності використовувати для виробництва взуття синтетичні матеріали.

Утім, у Західній Європі китайське взуття, зокрема й пошите для відомих брендів, практично цілковито витиснуло місцеву продукцію.

— У країнах ЄС люди виражають свою матеріальне становище автомобілем або будинком. В одязі вони здебільшого консервативні, тому асортимент тамтешніх магазинів не змінюється роками.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар