Спонсор української справи

Наталія ГАМОЛЯ

Український землевласник, науковець, меценат Євген Чикаленко заповідав любити Україну не тільки до глибини душі, а й... до глибини власної кишені

Євген Харлампійович Чикаленко

Яскравий представник землеробської еліти Євген Чикаленко може вважатися революціонером вітчизняного сільського господарства — він винайшов нові методи обробітку землі. Прибутки витрачав, зокрема, на видання українських газет і книг, тому за радянських часів вважався «українським буржуазним націоналістом». «Багато хто з нас любить Україну до глибини всієї душі, й мало хто — до глибини власної кишені», — говорив Євген Харлампійович сучасникам. Його заповіт — розвіяти прах над незалежною Україною — хоче виконати його внук Євген Іванович Чикаленко.

«Чорний пар» та інші способи виживання

Власником родового маєтку — понад тисячу двісті десятин землі в Перешорах на Херсонщині (1 десятина Е 1 га. — Ред.) — Євген Чикаленко став 1885 року несамохіть. 1885 року він як член нелегального драгоманівського гуртка (у Харкові та Єлисаветграді) отримав політичний вирок — п’ять років під гласним наглядом із забороною перебувати у великих містах. «Український національний сепаратист» вирішив поїхати у вигнання на батьківщину, до Перешор.

У ті часи степове господарство переживало кризу. Після скасування кріпацтва ціни на хліб різко зросли, щороку збільшувався експорт зерна — і великі землевласники спродували худобу, розорювали степи й засівали їх льоном та ярою пшеницею. Однак часто великі господарі банкрутіли: обробіток землі був дуже примітивним, нерідко врожай (зокрема, через погодні умови) був таким скупим, що не було що сіяти наступного року. «Хліборобство в степах було ризиковане, як гра в карти чи лотерея», — пише Євген Харлампійович у своїх «Спогадах».

Посуха була найбільшим ворогом степовиків. Відома Велика хресна хода проти посухи 1892 року селян Перешор і довколишніх сіл по всіх угіддях, випалених вщент сонцем. Господь почув благання й дощі нарешті впали, але... на вже рясно зеленіючі лани Чикаленка!

Поєднуючи здобуті в університеті знання з народним досвідом, він запроваджує низку змін у власному господарстві. Попервах з цих нововведень кепкував навіть рідний дядько. Та результат був красномовно переконливим. Швидко, за чотири–шість років, вивчаючи праці тодішніх учених про боротьбу з посухою й експериментуючи на невеликих шматках землі, новий поміщик винайшов власний «спосіб виживання» — новий метод обробітку землі, так званий «чорний пар». Під озимину землю орали ранньої весни, засівали після Спаса. Врожай був великий — 120–150 пудів зерна (1 пуд — 16 кг. — Ред.) з десятини.

Замість вирощування монокультури, що виснажувало землю і призводило до виродження сорту рослини, Чикаленко вводить п’ять полів сівозміни, розширює асортимент культур — крім звичайних льону, проса, пшениці й вівса вирощує ячмінь, соняшник, кукурудзу. Пізніше господар перейшов на 4- і 2-змінний лад обробітку землі. Цікавий Чикаленків спосіб боротьби з бур’янами — на засміченому осотом полі випасали овець два-три роки, а потім цілину засівали. Як агроном новий поміщик займався селекцією рослин. Для посіву відбирав найкраще насіння, підбирав сорти, які б давали кращий врожай на його полях.

Для обробітку землі й збору врожаю Є. Чикаленко використовував американські плуги, сівалки й молотилки — найкращі на той час сільськогосподарські машини. На сільськогосподарських виставках його двічі нагороджували срібною медаллю за зразкове господарювання.

Українська степова чикаленківської «модифікації»

Газета «Рада», що виходила коштом Є. Чикаленка

Новий господар провів реформи і в тваринництві. Перше, що він зробив, — побудував хліви для корів і коней та криті загони для овець (до цього часу худоба навіть зимувала просто неба). Прагнучи збільшення прибутків, задумує придбати нові (закордонні) породи овець, корів та коней. Вибір мав бути дуже виваженим, оскільки грошей не було багато. Проте у спеціальній літературі Євген Харлампійович знаходить чимало добрих відгуків професорів із Франції, Німеччини й Росії про українську степову породу корів. Це спростило вибір. Закуповувати іноземні породи він не хотів. Відбираючи щороку кращі екземпляри корів, за 20 років «з місцевої сірої скотини виробив таку гарну, що вона вславилась на всю округу», — пише Є. Чикаленко у своїх спогадах. 60–70 карбованців давали на ярмарку в Балті за одного робочого вола з чикаленківського господарства. Понад дві сотні великої рогатої худоби було у Є. Чикаленка.

Поліпшив новий господар і волоську породу овець, яких було в його господарстві понад тисячу, «підливаючи до неї крови каракульських баранів». Овець на літо здавали фахівцям в оренду за 4–8 карбованців кожну, а ягнят (за 2–3 карбованці) купці з Одеси забирали на заріз або ж на експорт до Туреччини.

А от коні в господарстві були не дуже добрі і великих прибутків не давали. Спроба Чикаленка зменшити гарячність степових українських коней «холодною кров’ю» кляйдестальської породи закінчилася невдачею: приплід виявився хворобливим і занадто повільним у роботі. Є. Чикаленко став розводити своїх коней «самих у собі», і за два десятки років мав добрих до роботи коней, на зріст більших і менш гарячих, як колись.

З наймита — власником землі

Чикаленко прагнув збагачення українського селянина, навчаючи його самостійній праці. У брошурі «Розмова про сільське хазяйство» він описав свої методи обробітку землі й господарювання у скотарстві. Ця невелика книжечка стала справжнім бестселером — селяни знали її, як Шевченковий «Кобзар». Обізнаність молодого пана дивувала і перешорян, які спочатку з пересторогою, а за кілька років з довірою приставали на його пропозиції обробітку землі і невдовзі «з наймитів поставали заможними господарями, що... наймали собі на літо... заробітчан».

Чикаленко мав неабиякі менеджерські здібності. Обов’язково сам приїздив на оранку, сівбу й збір урожаю. При цьому прискіпливо добирав кадри, зокрема, на посаду економів (у Перешорах і Кононівці). Економ був другою людиною після господаря. Це мала бути людина, обізнана в сільському господарстві не гірше за хазяїна й вирізнятися чесністю, порядністю, сумлінністю.

Економія Чикаленка була невелика, більшу частину угідь він віддавав в оренду селянам на певних умовах. Лан на 10 десятин ділився порівну під кожну сівозміну між 3–5 селянами, які обирали «десятника». Його обов’язком було наглядати, щоб усі обробляли землю в той час і в такий спосіб, як це робиться на сусідньому економічному полі, щоб нива кожного була вчасно виполота, скошена, все зв’язано в однакові снопи і складено в однакові полукіпки; він мав стежити за чистотою насіння — якщо воно засмічувалося, то його перечищали на сортовиці економії.

За свої клопоти десятник мав право вибрати кращі десятини з наділу. Кожен третій полукіпок селяни привозили до молотилки економії — такою була орендна плата. Чикаленко давав свою техніку в користування селянам безоплатно після того, як вони вправлялися в економії (тут працювали сезонні найманці, з якими за роботу розраховувалися врожаєм або грішми за домовленістю). Частину землі в Кононівці господар віддав в оренду цукровому заводу, оскільки кононівські селяни виявилися менш сумлінними, як перешоряни.

Призвичаївшись до самостійного господарювання, перешоряни зрештою погодилися на пропозицію пана купити в нього землю через земельний банк (один з перших у Росії земельних банків, заснований у 60-х роках XIX ст. в Одесі). Кононівчан менше цікавили пропозиції пана, хоча той і віддавав селянам землю за дуже низькою ціною — сподівалися, що дістанеться їм земля задурно за якийсь час.

Сам же Чикаленко, вміло користуючись кредитною системою земельного банку, прикуповував угіддя щороку, збільшив маєток у Перешорах удвічі, а 1900 року придбав 1100 десятин у Кононівці на Полтавщині за 198 тисяч карбованців. До 1918 року він сплачував свої і батьків іпотечні кредити.

На громадській ниві

З 1900 року Євген Чикаленко жив у Києві на Маріїнсько-Благовіщенській, 56 (нині вул. Саксаганського). Продавши половину землі селянам, він вирішує облишити хазяйнування і повністю віддатися ниві громадській. А щоб мати якісь засоби до існування, заводить у Кононівці й Перешорах невеличкі зразкові господарства.

Євген Харлампійович не шкодує грошей на будь-яку справу, яка могла бути корисною Україні. Наприклад, віддає 25 000 карбованців на спорудження академічного будинку при Львівській політехніці з умовою, що студенти зі східної України теж проживатимуть у цьому гуртожитку. Ставши членом київської «Старої Громади», Є. Чикаленко вступив у редакційний комітет альманаху «Киевская старина» й оплачував белетристику, що там друкувалася. Зокрема доплачував гонорари письменникам: Винниченку, Єфремову, Коцюбинському (новела класика Intermezzo присвячена кононівським полям).

З вересня 1906 року виходить за «драконівських умов» українська газета «Рада», повністю фінансована коштом Є. Чикаленка. Тут працювали й друкувалися Олександр Олесь, П. Тичина, С. Єфремов, М. Грушевський, Б. Грінченко. Друкував свої статті й Чикаленко, а гонорари відписував на користь газети.

Перебуваючи у вирі політичних дискусій, Є. Чикаленко утримувався від членства в тій чи іншій партії, хоча завжди обстоював ідею: «Земля повинна належати тому, хто її обробляє». До його слів дослухалися політичні лідери, а В. Винниченко називав Євгена Харлампійовича своїм духовним батьком. Більше того, Євген Чикаленко був серед кандидатів у Президенти Української Народної Республіки.

Гідна пам’ять — гідна честь

1994 р. було створено Лігу українських меценатів — міжнародну неполітичну незалежну організацію, фундатором якої був відомий громадський діяч Петро Яцик. Щороку ЛУМ розглядає подання громадських організацій, Українського еміграційного комітету щодо пошукачів премії ім. Є. Чикаленка. «Він — один з найбільших меценатів України, якого можна поставити на одну сходинку з І. Мазепою й К. Розумовським», — стверджує виконавчий директор Ліги Михайло Слабошпицький. Премія ім. Євгена Чикаленка — єдина негрошова відзнака з низки нагород Ліги меценатів. Претендувати на неї можуть організації і фізичні особи, що пожертвували кошти для «української справи». Нагорода дуже символічна. Крім диплому і невеличкої позолоченої медалі лауреат отримує копію ікони Вишгородської Богородиці, що була берегинею землі Києворуської.

Серед лауреатів Премії ім. Є. Чикаленка — Валентина Стрілько — президент міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого, автор багатьох освітніх програм; Володимир Побурінний — власник фірми «Заповіт-відео» (нагороджений посмертно), який організував і власним коштом утримував українську недільну школу в м. Іваново (Росія); Володимир Кашицький — польський бізнесмен, придбав будинок під Ірпенем для школи бандуристів і виділив кошти на її утримання; Степан Петелицький — організував Суспільну службу українців у Канаді; Петро Куль (м. Вінніпег) — пожертвував $2 000 000 для Українського католицького університету в Римі; родина Ковальських — на їхні кошти ($1 800 000) створено спеціальні українські студії при Альбертському університеті в Едмонтоні (Канада); доктор медицини Роман Стак (США) — профінансував близько 40 видань кількатисячними накладами творів українського поета Богдана Лепкого (свого діда) і власним коштом утримує музей Б. Лепкого і музей книги в м. Бережанах (Тернопільщина); Мар’ян Коць (США) — профінансував 62 видання творів сучасних українських письменників.

Цього року пошукачем премії ім. Є. Чикаленка став Фонд сприяння розвитку мистецтв, що надає солідну фінансову підтримку театрам України й виплачує сто пенсій і стипендій українським акторам.

Редакція висловлює подяку за допомогу в підготовці матеріалу Миколі Івановичу Цимбалюку, редактору відділу регіональної політики журналу «Віче»;
Михайлу Федотовичу Слабошпицькому, виконавчому директору Ліги українських меценатів

---

Досьє

Євген Харлампійович Чикаленко народився 9 грудня 1861 року в с. Перешорах на Херсонщині (нині Котовський район Одеської області). Батько помер, коли Євгенові виповнилося десять років. Опікуном Є. Чикаленка став рідний дядько. 1870 року Євгена віддано в науку до пансіону англійця Рандаля в Одесі. Продовжує навчання в реальному училищі Єлисаветграда. Як випускник реального училища Євген не міг стати студентом Київського університету, тому вступає до Московської академії, але з початком студентських заворушень повертається на батьківщину. З 1881 року — студент природничого факультету (агрономія і зооветеринарія) Харківського університету. 1883 року потрапляє під слідство як член нелегального драгоманівського гуртка (у Харкові та Єлисаветграді). Звинувачений в українському сепаратизмі. Вирок — п’ять років під гласним наглядом із забороною перебувати у великих містах.

Одружився з Марією Садиковою. Мали трьох доньок і трьох синів. 1885 року, закінчивши університет, Євген Чикаленко переїхав з родиною до родового маєтку у Перешори, де займався господарством. З 1894 року — член одеської «Громади», з 1900 — київської. 1900 року обраний членом ради «Безпартійної організації» (з 1904 року — Українська демократична партія). 1900 року купує маєток у Кононівці. З 1906 року видає україномовну газету «Рада». 1917 року член Центральної Ради України. З 1918 року Євген Чикаленко в еміграції. 1919 року заарештований поляками на Івано-Франківщині. Кілька років перебуває в Австрії. З 1925 року мешкає в Подебрадах (Чехія), обіймає посаду голови Термінологічної комісії в Українській господарській академії. Помер 20 червня 1929 року. Тіло було кремовано. За заповітом прах мав бути розвіяний над Україною після здобуття нею незалежності.

---

Коментар нащадка

Євген Іванович Чикаленко (внук), колишній викладач Київського політехнічного інституту, пенсіонер:

— Коли Ліга меценатів запросила мене від імені родини вітати пошукачів премії імені мого діда вперше, то почуття були бентежні, а як говорив — коліна тремтіли. Я відчуваю гордість, це велика честь для мене, своєрідний борг, який маю повернути. Я усвідомлюю, наскільки значимою була постать мого діда в українській історії і наскільки важливим є те, що народу повертається ім’я Євгена Чикаленка. На діда я мало чим схожий, та й ніколи мені до нього не дорівнятись. Євген Харлампійович (про нього знаю лише з батькових розповідей) був геніальною, в моєму розумінні, людиною, багато досяг у житті. З родинних реліквій збереглися два фотоальбоми, деякі книги, автором яких був мій дід.

Багато чого з дорогих раритетних речей віддав у музеї — 40 вишитих рушників, що зібрав дід, я передав музею Лесі Українки, у Національному історичному музеї України зберігаються медалі, котрі отримав Євген Харлампійович на сільськогосподарських виставках, друкарська машина «Ради». Нащадки діда живуть у Нью-Йорку, Петербурзі, Цілинограді. На жаль, ми не зустрічаємось, не спілкуємось. Можливо, мій син Сергій якось об’єднає «гілочки» нашого роду: сподіваюсь, він не менше за мене усвідомлює значимість постаті свого прадіда — адже разом зі мною буває на всіх зустрічах письменників, присвячених Євгену Харлампійовичу, на кожній церемонії нагородження лауреатів премії ім. Є. Чикаленка, цікавиться спогадами мого діда, які зараз видрукувало окремою книжкою видавництво «Темпора».

---

Бувальщина від Євгена Івановича Чикаленка

Як дід господарів виховував

Якось Євген Харлампійович роздавав селянам солому. Поставив умову: «Кожен може взяти стільки, скільки подужає, прийти можна не один раз». Один набрав так багато, що ледь міг іти. З його жадібності стали всі жартувати. Тоді дід сказав: «Якщо по дорозі розкидаєш солому, то більше щоб не приходив». І уявіть собі — той селянин доніс чи не півкопиці до свого двору, не розтрусивши по дорозі ані соломинки.

Як кучер діда прийшов попрощатися

Пам’ятаю випадок, що трапився, може 35 років тому. Я тоді був ще хлопчаком. Родина наша жила у приватному будиночку на Лук’янівці (тепер тут висотні будівлі, в одній з яких, власне, й моя квартира). Одного дня до нас прийшов дуже старий дід, як мені тоді здалося, у дивному одязі. Я був у дворі. Привітавшись і спитавши моє ім’я, дідусь попросив покликати Івашка (так в родині називали мого батька — сина Євгена Харлампійовича). Батько вийшов до нього, а ми з мамою вже чекали в хаті його з гостем. Та щось дуже довго вони не йшли до господи. Коли ми вийшли у коридор, то побачили дивну сцену — батько й незнайомий нам дід стояли, обійнявшись, навколішках й плакали... Як виявилося потім, це з батьком прийшов попрощатися перед смертю кучер мого діда. Було йому років 90, якщо не більше. На жаль, ім’я його я вже забув.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар