Сфера впливу

Залізничний шлях

Віталій ПОРТНИКОВ

Як починаються нові революції. Страйк залізничників у РФ перед травневими святами вже мало не призвів до транспортного колапсу

«Уже развел руками черными Викжель пути» — ці рядки знаменитої російської поетеси Зінаїди Гіппіус для мене давно стали економічним образом революцій 1917 року. Елегантна пані з петербурзьких салонів помітила те, що не змогли зрозуміти політики і господарники: в умовах критичного соціального розшарування обов’язково з’являється група, яка починає диктувати свої умови владі.

Викжель — це скорочення від «исполкома профсоюза железнодорожников». Саме керівники цієї профспілки в революційний час вирішували, які вантажі пропускати залізницею, а які затримувати, кому з міністрів чи комісарів давати машиністів, а кому відмовляти. При цьому залізнична профспілка з однаковим презирством ставилася до будь-якої влади. Більшовики зробили з цього простий висновок — більше ніяких профспілок. Коли вони домоглися власної диктатури, професійному руху було покладено край, натомість у СРСР з’явилася чергова декорація, керівник якої за посадою був членом ЦК КПРС, а іноді навіть допускався в політбюро.

Утім, посада голови радянських профспілок ніколи не була престижною — її сприймали як почесне заслання для номенклатурників, що проштрафилися. І таке ставлення до профспілок, які продовжують успішно співпрацювати уже з новою, аж ніяк не комуністичною владою, зберігається досі. І все ж таки навіть профспілковому ступору рано чи пізно кладеться край.

Те, що в сусідній Росії інша економіка, можна зрозуміти за страйком залізничників, що спалахнув перед травневими святами. Його організувала незалежна профспілка, жодним чином не пов’язана з офіційною організацією. Вимоги ті самі, що й на Заході: підвищити зарплату. Реакція влади передбачувана: занадто багато хочуть, у нас трудящі стільки не заробляють. Проблема тільки в тому, що залізничники прекрасно бачать, скільки заробляють їхні начальники, вони знають, який рівень корумпованості чиновників, вони щодня женуть потяги повз особняки «хазяїв» розкраденої країни, що ростуть як гриби. І вони не хочуть рівнятися на бідних — вони хочуть рівнятися на багатих. Це і є природна реакція в умовах критичного соціального розшарування. Зрештою, від машиністів залежить не лише потрапляння на роботу мільйонів росіян, які користуються електричками по всій країні, а й просування залізницею вантажів, з якими безпосередньо пов’язаний добробут паразитуючої на сировині еліти. Страйк перед травневими святами вже мало не призвів до транспортного колапсу. І це лише початок. Причому не тільки російський.

Ситуацію в таких країнах, як Росія чи Україна, цілком можна порівняти з погляду соціального розмежування з Європою початку минулого століття. Але та Європа зробила необхідні висновки з більшовицької революції, створила вражаючу систему соціальних гарантій, що допомагає згладити гримаси неминучої нерівності, й при цьому досі потрапляє у тайфуни страйків. Дивно, що російська чи українська еліта — родом із Жовтня — жодних висновків з минулого зробити не змогла.

Існує щира впевненість у тому, що верства олігархів, яка контролює політичну владу, а нерідко і є цією владою, зможе відкараскуватися від злиденного суспільства подачками у вигляді тисячі гривень та ідеологічною балаканиною про велику Росію або євроатлантичну Україну. При цьому особняки ростимуть, «мерини» множитимуться, національні багатства тринькатимуться на користь веселих і кмітливих. А жебраки нічого не зможуть зробити і мирно ходитимуть голосувати за своїх улюбленців.

Загалом це правильний підхід. Тільки не всі жебраки такі сумирні. Викжель відіграв фатальну роль у 1917 році саме тому, що був групою шантажистів, що без нього не міг потрапити на фронт ні імператор, ні Троцький — про боєприпаси я не кажу. Із залізничниками — поки не було розкручено маховик репресій і ім’я сталевої колії стало Каганович — довелося рахуватися. Що змінилося сьогодні? Чому групи професіоналів, без яких не функціонуватиме господарство величезної країни, не можуть змусити владу поділитися наддоходами? Чому перегляд програми «Время» з Путіним у головній ролі або походи на Майдан мають бути цікавішими за підвищення зарплати у кілька разів — так, щоб насмішкувато поглядати з вікна кабіни машиніста на особняки високопоставлених злодіїв?

Я аж ніяк не намагаюся пророкувати революцію. Але настав час зрозуміти, до чого призводить тотальна байдужість влади, що не бажає помічати реальних проблем не допущеного до приватизації власності суспільства. Нам не вдасться уникнути руху соціального протесту в найвразливіших секторах економіки — там, де зупинка процесу призводить до ступору самої держави. При цьому в такого руху обов’язково з’являться лідери — набагато обдарованіші й цинічніші, ніж нинішні популісти при владі. Вражає, мабуть, саме те, що все це досі ще не почалося. І те, що перший дзвінок пролунав саме з Росії, де влада намагається за можливості контролювати будь-які вияви опозиційної громадської активності. Але виявилося, що розігнати маргінальний марш незгодних з елегантним паном Гаррі Каспаровим і карикатурним революціонером Едуардом Лимоновим — це одне, а перешкодити залізничникам — зовсім інше. Словом, російський потяг уже вирушив на станцію «Викжель».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар